— У чиїй службі?
— Воєводи руського.
Шепіт пробіг залою.
— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.
— Злидні… голод… самі могили…
Король затулив рукою очі.
— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.
За хвилю він знову спитав:
— Довго ще зможете протриматися?
— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…
— Багато його?
— Хмельницький… Хан з усіма ордами.
— І хан там?
— Авжеж…
Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.
— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.
Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:
— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…
І знову настало мовчання.
Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.
— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!
— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.
Обличчя прибульця засяяло, як зоря.
— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..
Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:
— Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства… Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!
А інші слідом за королем почали вигукувати:
— Не було ще доблеснішого рицаря!
— Він і з-поміж збаразьких найкращий!
— Славу невмирущу ти здобув!