Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.
Перстень, що його він тримав, видався Ісілдурові неймовірно привабливим на вигляд, він не стерпів би його знищення. Тож, привласнивши його, він спершу повернувся до Мінас-Анора і посадив там Біле Дерево — як пам’ятний знак про брата Анаріона. Проте небавом поїхав і, віддавши розпорядження Менелділові, братовому сину, та доручивши йому королювати на півдні, забрав Перстень, аби той став реліквією його дому, і подався з Ґондору на північ тим шляхом, яким прибув Еленділ; він покинув Південне Королівство, бо намірився обійняти батькове володіння в Еріадорі, далеко від тіні Чорної Землі.
Та Ісілдура розбило військо орків, що чигало в Імлистих Горах: спустившись, вони зненацька напали на його табір між Зеленоліссям і Великою Рікою поблизу Лоеґ-Нінґлорону, Ірисових Полів, бо Ісілдур був необачний і не поставив сторожі, позаяк гадав, що здолав усіх недругів. Там загинули майже всі його люди, а серед них і троє його старших синів: Елендур, Аратан і Кірион; однак дружину та найменшого сина Валанділа він залишив в Імладрісі, ще коли йшов на війну. Сам же Ісілдур завдяки чарам Персня врятувався, адже щойно надягав його — ставав невидимим для всіх очей; однак орки вистежили його за запахом і за слідами на грунті, перш ніж він устиг дійти до Ріки і вступити в неї. Але Перстень зрадив свого нового власника і помстився за творця: він зісковзнув із пальця Ісілдура, коли той плив, і вода поглинула його. Тоді орки побачили Еленділового сина, котрий щосили намагався переплисти потік, і прошили його багатьма стрілами, тож так він і загинув. Лише троє з його людей після довгих блукань знову перейшло через гори, й одним із них був його зброєносець Огтар, якому Ісілдур довірив зберігати уламки Еленділового меча.
Так у належний час Нарсіл перейшов в Імладрісі до рук Валанділа, Ісілдурового спадкоємця; та лезо зламалось і світло його потьмяніло, і його не перекували заново. Повелитель Елронд прорік, що це відбудеться лише тоді, коли буде знайдено Правлячий Перстень і повернеться Саурон; однак ельфи та люди сподівалися, що цього не трапиться ніколи.
Валанділ оселився в Аннумінасі, та народ його поменшав, а нуменорців і людей із Еріадору лишилося надто мало, щоби заселити землю чи підтримувати в належному стані все те, що збудував Еленділ; у Даґорладі, в Мордорі та на Ірисових Полях чимало наклало головами. А коли закінчилися дні правління Еарендура, сьомого короля після Валанділа, сталося так, що люди Вестернесу, дунедайни Півночі, розділилися на дрібні королівства та помістя, і недруги поглинули їх поодинці. З плином літ цей народ дедалі більше занепадав, і от слава його проминула, залишивши по собі хіба що зелені кургани у травах. Урешті-решт, не зосталося нічого, крім дивного люду, який тайкома блукав нетрями, — розпорошених людей, котрі не знали, ні де їхня домівка, ні чому вони мандрують, ані свого родоводу, про який пам’ятали лише в Імладрісі, в домі Елронда. Проте впродовж багатьох людських поколінь нащадки Ісілдура дбайливо плекали уламки Нарсіла, і лінія їхня — від батька до сина — ніколи не переривалася.
На півдні ж і далі існувало королівство Ґондор, певний час його пишнота навіть примножувалась, аж доки врешті воно багатством і величчю уподібнилося до Нуменору перед занепадом. Народ Ґондору зводив гінкі вежі, й твердині, й гавані, що вміщали багато кораблів; і перед Крилатою Короною Королів Людей тремтіли народи безлічі земель та мов. Пребагато літ росло перед домом Короля в Мінас-Анорі Біле Дерево — нащадок того дерева, яке Ісілдур перевіз через морські простори з Нуменору, яке само походило від дерева з Аваллоне, що, в свою чергу, походило з Валінору Первозданних часів, коли світ був молодий.
Але все-таки, врешті-решт, на схилі швидкоплинних літ Середзем’я, Ґондор почав занепадати, й лінія Менелділа, Анаріонового сина, обірвалася. Кров нуменорців надто перемішалася з кров’ю інших людей, тож їхня сила та мудрість занепали, тривалість життя скоротилась, і сторожа Мордору втратила пильність. І у дні Телемнара, двадцять третього правителя з лінії Менелділа, на чорних крилах зі сходу принесло мор, і він уразив Короля та його дітей, і ще багато хто з ґондорського народу згинув. Тоді форти на кордонах Мордору спорожніли, й Мінас-Ітіл стояв знелюднілим; а зло потайки знову прилинуло в Чорну Землю, і холодний вітер зворохобив попіл Ґорґороту, бо там зібралися темні привиди. Кажуть, що насправді то були улайри, котрих Саурон звав назґулами — Дев’ятеро Примар Персня, — вони тривалий час перебували у сховку, а тепер повернулися прокладати шляхи для свого Повелителя, адже він знову почав рости.
У дні Еарніла вони завдали першого удару, і поночі вийшли з Мордору через перевали в Горах Тіні, й оселилися в Мінас-Ітілі, зробивши те місце таким жахливим, що ніхто не наважувався і поглянути туди. Відтоді його називали Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства; й Мінас-Морґул завжди перебував у стані війни з Мінас-Анором на заході. Відтак Осґіліат, який після занепаду того народу довго стояв пусткою, перетворився на руйновища та місто привидів. А Мінас-Анор існував і далі й отримав нову назву — Мінас-Тіріт, Вартова Вежа; бо королі наказали побудувати в цитаделі білу вежу, дуже високу та прегарну, з якої видно було чималу територію. Гордим іще й міцним залишалося те місто, і в ньому деякий час продовжувало квітувати перед домом Королів Біле Дерево; і там позосталі нуменорці все ще обороняли переправу через Ріку від жаху Мінас-Морґула та від усіх ворогів Заходу: орків, потвор і лихих людей. Отож, землі позад них, на захід од Андуіну, було захищено від війни та розрухи.
Мінас-Тіріт існував навіть після днів Еарнілового сина Еарнура, останнього Короля Ґондору. То саме він виїхав одинцем до брам Мінас-Морґула, щоби відповісти на виклик тамтешнього володаря, і зустрівся з ним у двобої, та назґули підступно напали на нього і забрали живцем у місто тортур, і жодна жива душа звідтоді його не бачила. Так-от, Еарнур не залишив по собі спадкоємця, і, коли лінія Королів обірвалася, містом та його дедалі меншими володіннями керували Намісники з дому Марділа Вірного. І рогіррими, Вершники Півночі, прийшли і замешкали в зеленому краї Роган, який раніше називався Каленарзон і був частиною королівства Ґондор; і рогіррими допомагали Володарям Міста вести їхні війни. А на півночі, по той бік Водоспаду Раурос і Брам Арґонату, були ще й інші заслони, стародавні сили, що про них люди знали мало, а лихі почвари не наважувалися нападати, доки, діждавшись слушного часу, їхній темний володар Саурон не з’явився би знову. І поки не настав той час, опісля днів Еарніла, назґули жодного разу не посміли переправитися через Ріку чи вийти зі свого міста у видимій людям подобі.
Після загибелі Ґіл-ґалада Повелитель Елронд мешкав в Імладрісі впродовж цілої Третьої Епохи й зібрав там чимало ельфів і представників інших мудрих та могутніх народів усіх родів Середзем’я, і протягом багатьох людських поколінь зберігав пам’ять про все прекрасне. Дім Елронда був прихистком для стомлених і пригноблених, скарбницею добрих порад та мудрих знань. У тім домі знайшли пристановище Спадкоємці Ісілдура, з дитинства й до старості — тому що доводилися кревними родичами самому Елрондові й тому що мудрість підказувала йому, що одному вихідцеві з їхнього роду відведено величну роль в останніх діяннях тієї Епохи. І коли дні дунедайнів пригасли й вони стали кочовим народом, то до настання слушного часу уламки Еленділового меча було передано на зберігання Елрондові.
Імладріс був головним поселенням Високих ельфів в Еріадорі, та в Сірих Гаванях Ліндону також мешкав позосталий народ Ґіл-ґалада Ельфокороля. Часом декотрі його представники забредали в Еріадор, але головно жили біля морських узбереж, будуючи та доглядаючи ельфійські човни, в яких ті з Первородних, кого стомив світ, відпливали до найдальшого Заходу. Володарем Гаваней був Кірдан, могутній серед Мудрих.
Мудрі ніколи не зронили жодного відвертого слова про Три Перстені, що їх ельфи зберегли чистими, і лише кілька елдарів знало, де їх переховують. І все ж після падіння Саурона вплив їхній постійно відчували: там, де були Перстені, оселялися веселощі, а печалі часоплину не позначалися на довколишньому світі. Тому ще до завершення Третьої Епохи ельфи збагнули, що Сапфіровий Перстень перебуває у прекрасній долині Рівенділ в Елронда, над чиїм домом зорі сяяли найясніше; а от Адамантовий Перстень був у Краю Лоріен, де мешкала Володарка Ґаладріель. Вона була королевою лісових ельфів і дружиною Келеборна з Доріату, але сама походила з нолдорів і пам’ятала Час до часів у Валінорі, тож була наймогутнішою та найпрекраснішою з усіх ельфів, котрі залишились у Середзем’ї. Проте Червоний Перстень зоставався втаємниченим аж до кінця, й ніхто, крім Елронда, Ґаладріель і Кірдана, не знав, кому його вручили.
Тож і вийшло так, що у двох доменах блаженство та краса ельфів так і не змаліли до кінця Епохи: в Імладрісі й у Лотлоріені, прихованому між Келебрантом і Андуіном, де дерева розквітали золотим цвітом і куди ніколи не наважувалися заходити орки чи лихі почвари. Та серед ельфів лунало багато голосів, які передрікали таке: якщо Сауронові судилося повернутися, то він або сам знайде зниклий Правлячий Перстень, або — в найкращому разі — його вороги розшукають коштовність і знищать її. Та в обох випадках сили Трьох мусили тоді зрадити їх, а все, що тривало завдяки їм, — змарніти, а отже, ельфи відійдуть у сутінь і почнеться Правління Людей.
Так воно згодом і сталося насправді: Єдиний, і Сім, і Дев’ять Перстенів було знищено, а Три відійшли у вічність, і з ними закінчилася Третя Епоха, і Сказання про елдарів Середзем’я добігли до завершення. То були Роки Вгасання, під час яких останнє цвітіння ельфів на сході від Моря змінилося зимою. У ту пору Поближніми Землями все ще походжали нолдори — наймогутніші та напрекрасніші з дітей світу, і смертні вуха продовжували дослухатися до їхніх мов. На землі в той час іще існувало чимало прегарного та дивовижного і чимало лихого та жахливого: були орки, і тролі, й дракони, й люті тварюки, й чудернацькі лісові створіння, давні та мудрі, чиї наймення забуто; у глибинах гір і далі трудилися гноми, терпляче майструючи з каменю та металу творіння, що їм і зараз немає рівних. Але надходила пора Правління Людей і все змінювалось, аж нарешті у Морок-лісі знову повстав Темний Володар.
Колись давно той ліс називався Великим Зеленоліссям, просторі його чертоги та проходи були пристановищем для багатьох звірів і дзвінкоголосих пташок; там, попід дубами та буками, простягалося володіння Короля Трандуіла. Проте через багато років, коли минула майже третина тієї епохи світу, з півдня на ліс поволі наповзла темрява і на тінистих галявинах оселився страх; туди прибилися люті хижі тварюки й жорстокі та лихі почвари заклали свої пастки.
Тоді назву лісу змінили і почали йменувати його Морок-лісом, адже там запали глибокі сутінки, і мало хто наважувався ходити там деінде, крім півночі, де народ Трандуіла досі тримав зло під пильним контролем. Звідки воно прийшло, мало хто міг сказати, і минуло багато часу, перш ніж навіть Мудрі спромоглися визначити це. То виявилася тінь Саурона — знак його повернення. Бо, вибравшись із пустищ Сходу, він оселився на півдні лісу, поволі виріс і знову воплотився; він замешкав у темному пагорбі, творячи там свої чари, й усі створіння боялися Чаклуна з Дол-Ґулдуру, та все ж попервах не усвідомлювали всього розмаху небезпеки.
Щойно на Морок-ліс лягли перші тіні, на заході Середзем’я з’явились істари, котрих люди назвали чарівниками. У ту пору ніхто, крім Кірдана з Гаваней, не знав, звідкіля вони, й тільки Елрондові та Ґаладріель він відкрив, що чарівники прибули з-за Моря. Та згодом ельфи казали, наче істари — то посланці, котрих Володарі Заходу вирядили змагатися з владою Саурона, якщо він з’явиться знову, і спонукати ельфів, людей та інших живих істот доброї волі до звитяжних учинків. Чарівники прибули в подобах людей, могутніх старців, котрі з роками ледве чи змінювались і старіли повільно, хоча на них і лягало багато турбот; вони володіли неймовірною мудрістю і багатьма чудесними вміннями розуму й рук. Тривалий час істари мандрували всюди між ельфів і людей, спілкувалися також зі звірями та птахами; і народи Середзем’я називали їх різними іменами, бо своїх справжніх імен ті не розкривали. Головними серед них були ті, котрих ельфи звали Мітрандіром і Куруніром, а люди на Півночі — Ґандалфом і Саруманом. З-поміж них Курунір був найстаршим і прийшов першим, а за ним прибули Мітрандір і Радаґаст, а також інші істари, котрі подалися на схід Середзем’я і не потрапили до цих оповідей. Радаґаста вважали другом усіх звірів і птахів; Курунір переважно спілкувався з людьми, був майстром слова та знавцем усіх способів ковальства. Мітрандір же найбільше заприязнився з Елрондом і з ельфами. Він подорожував далеко на Північ і на Захід, але ніде не облаштовувався надовго; а Курунір мандрував на Сході, та після повернення оселився в Ортанку в Колі Ізенґарда, що його створили нуменорці у дні їхньої влади.
Завжди недремним був Мітрандір, і саме в нього темрява Морок-лісу викликала найбільше підозр, бо, хоча багато хто і вважав її витвором Примар Персня, він боявся, що насправді то — перша тінь Сауронового повернення. Тож цей істар подався до Дол-Ґулдуру, і Чаклун утік від нього, і надовго запанував бентежний спокій. Однак перегодом Тінь повернулась і сила її зросла; тоді вперше відбулася Нарада Мудрих, названа Білою Радою, на якій були присутні Елронд, Ґаладріель, Кірдан та інші володарі елдарів, а також Мітрандір і Курунір. А Куруніра (тобто Сарумана Білого) обрали головою, бо він спромігся найкраще вивчити давні Сауронові підступи. Насправді Ґаладріель хотіла, щоби Раду очолив Мітрандір, і Саруман не пробачив їй цього, бо в ньому зростали гордість і прагнення панувати; проте Мітрандір відмовився від головування, бо не хотів мати жодних зобов’язань і не бажав додержувати вірність іще комусь, окрім тих, хто послав його, як не хотів надовго затримуватися в одному місці та зголошуватися на будь-які заклики. А Саруман уже почав осягати знання про Перстені Влади, їх створення й історію.
І от Тінь дедалі розросталась, і серця Елронда та Мітрандіра затьмарилися. Тому одного разу Мітрандір, наражаючись на велику небезпеку, знову подався до Дол-Ґулдуру та копалень Чарівника, і виявив, що таки є підстава для його страхів, і втік. А повернувшись до Елронда, мовив:
— Правдивими, на жаль, виявилися наші здогади. То не один із улайрів, як багато хто довго вважав. То сам Саурон, який знову здобув плоть і тепер швидко росте і, прибираючи до рук усі Перстені, невтомно дошукується новин про Єдиного та про Нащадків Ісілдура, якщо вони й досі живуть на землі.
Елронд відказав:
— Повернення Саурона було роковане ще в ту годину, коли Ісілдур узяв Перстень і не віддав його.
— Так, Єдиний Перстень зник, — мовив Мітрандір, — і, доки він лежить у сховку, ми зможемо подолати Ворога, якщо зберемо вдосталь воїнів і не гаятимемося надто довго.
Тоді було скликано Білу Раду, й Мітрандір схиляв усіх до рішучих учинків, натомість Курунір висловився проти цього, порадивши ще почекати та поспостерігати.
— Я-бо не вірю, — сказав він, — що Єдиного коли-небудь знайдуть у Середзем’ї. Він упав в Андуін і давно вже, на мою думку, опинився в Морі. Там і лежатиме до кінця, коли цілий цей світ буде знищено, а моря перенесено в інше місце.
Саме тому тоді нічого не зробили, хоча серце Елронда віщувало біду, й він мовив до Мітрандіра:
— Хай там як, але я передчуваю, що Єдиний таки знайдеться, і тоді знову зчиниться війна, і з тією війною закінчиться нинішня Епоха. І, правду кажучи, закінчиться вона пришестям другої темряви, якщо нас не порятує якийсь чудесний випадок, що його мої очі поки що не добачають.
— У світі трапляється чимало чудесних випадків, — сказав Мітрандір, — і, коли Мудрі спіткнуться, руку допомоги їм простягнуть слабкі.
Тож Мудрі збентежилися, та жоден із них досі не збагнув, що Курунір навернувся до темних дум і серцем уже зрадив їх: він прагнув одноосібно знайти Величний Перстень і, заволодівши ним, керувати світом так, як йому заманеться. Саруман занадто довго вивчав ходи Саурона з надією завдати йому поразки і тепер радше заздрив йому як суперникові, ніж ненавидів за його вчинки. Він також гадав, що Перстень, яким володів Саурон, шукатиме свого господаря, щойно той укотре проявить себе, та якщо його знову виженуть, коштовність так і лежатиме у сховку. Тому Курунір охоче загравав із небезпекою і на певний час облишив Саурона у спокої, сподіваючись, що, коли Перстень з’явиться, він завдяки своїй майстерності випередить і друзів, і Ворога.
Саруман виставив сторожу на Ірисових Полях, але небавом з’ясував, що слуги Дол-Ґулдура обшукали всі путі Ріки в тім краю. Тоді він збагнув, що й Сауронові відомо про те, як загинув Ісілдур, і злякався, й відступив до Ізенґарда, й укріпив його, і намагався якнайглибше осягнути знання про Перстені Влади та мистецтво їхнього створення. Проте Курунір жодним словом не обмовився про те Раді, все ще сподіваючись першим дізнатися новини про Перстень. Він зібрав силу-силенну шпигунів, серед яких чимало було пташок; у цьому йому допоміг Радаґаст, нічого не підозрюючи про зраду та гадаючи, що то — лише частина плану спостереження за Ворогом.
Але темрява в Морок-лісі ставала дедалі густішою, і лихі почвари з усіх темних куточків світу вирушили до Дол-Ґулдуру і знову скорилися єдиній волі, спрямувавши свою злобу проти ельфів і позосталих нуменорців. Тому, зрештою, знову скликали Раду, на якій довго обговорювали традиційні знання про Перстені. Проте Мітрандір звернувся до Ради, кажучи: