Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.
На берегах Лунської Затоки ельфи побудували гавані й назвали їх Мітлондом; там стояло чимало човнів, бо пристановище те було добрим. Час од часу елдари відпливали із Сірих Гаваней, утікаючи від темряви земних днів, адже завдяки милосердю валарів усе ще могли обрати Прямий Шлях і, за бажанням, повернутися до родини на Ерессеа та до Валінору поза окружними морями.
Були й інші елдари, котрі в ту епоху перетнули гори Еред-Луін і перейшли у внутрішні землі. Серед них були головно телери — вцілілі мешканці Доріату й Оссіріанду, — вони заснували спільні з Пралісними ельфами володіння в лісах і в горах, далеко від моря, за яким, попри все, завжди тужили їхні серця. За межами Еред-Луіну тільки в Ереґіоні, який люди називали Краєм Гостролиста, ельфи нолдорської раси заснували постійне королівство. Ереґіон був поблизу величних гномівських палаців, званих Кгазад-думом або Газодрондом — ельфійською, а згодом — Морією. Від Ост-ін-Езіла, ельфійського міста, до західної брами Кгазад-дума слався битий шлях, адже між гномами й ельфами виникла міцна дружба, якої раніше не бувало ніколи і яка збагатила обидва народи. В Ереґіоні майстри з ґваіт-і-мірдайнів, Народу Ковалів-ювелірів, перевершили всіх відомих умільців, окрім хіба самого Феанора; і, правду кажучи, найвправнішим серед них був син Куруфіна — Келебрімбор, який віддалився від батька і залишився в Нарґотронді, коли Келеґорма та Куруфіна вигнали, про що розповідається у «Квенті Сильмариліон».
В інших місцевостях Середзем’я довгі роки панував спокій, але землі були переважно дикі та пустельні, за винятком тих, куди прийшов народ Белеріанду. Насправді, в тих місцинах, як і незліченні роки до того, жило, вільно мандруючи краєм на певній відстані від Моря, чимало ельфів. Але то були авари, до котрих белеріандські подвиги дійшли тільки як поголос, а Валінор був лише назвою далекої країни. А на півдні та на далекому сході розплодилися люди, проте більшість із них навернулася до зла, адже Саурон не гаяв часу.
Побачивши занедбаність світу, Саурон подумки сказав собі, що валари, скинувши Морґота, забули про Середзем’я; і пиха його стрімко помножилася. Він із ненавистю позирав на елдарів і боявся людей Нуменору, котрі по якомусь часі знову прибилися на своїх човнах до берегів Середзем’я; та довго замовчував свої помисли і приховував задуми, які виношував у серці.
Найлегше з усіх народів Землі йому підкорилися люди, а от ельфів Саурон дуже довго намагався зманити до себе на службу, бо знав, що Первородні наділені найбільшою силою. Він усюди навідувався до них, прибравши на той час подобу і прегарну, і мудру. Не бував Саурон лишень у Ліндоні, бо Ґіл-ґалад і Елронд запідозрили щось у його позірно прекрасній подобі й, хоча не відали, хто то насправді, проте не впустили на свої терени. Та деінде ельфи радо приймали його, і мало хто прислухався до посланців із Ліндону, котрі прохали бути обережними; адже Саурон прибрав собі ймення Аннатара, Володаря Дарів, і спершу ельфи мали багато користі з його дружби. Він казав їм:
— О слабкість великих! Адже Ґіл-ґалад — могутній король, а Повелитель Елронд вельми обізнаний із премудростями, та все ж вони не дораджують мені в моїх трудах. Може, вони не хочуть бачити, як інші землі стають такими самими благословенними, як і їхня власна? Проте навіщо Середзем’ю зоставатися пусткою навіки, якщо ельфи здатні зробити його незгіршим од Ерессеа, ба навіть од Валінору? Позаяк ви не повернулися туди, хоч і мали нагоду, отже, ви, мабуть, любите Середзем’я. І я — теж. Відтак, чи не є нашим спільним завданням працювати для збагачення краю і для того, щоби піднести всі ельфійські роди, мандрівні та невчені, до таких висот влади й знання, якими володіють і ті, що за Морем?
Саме в Ереґіоні до намов Саурона прислухалися найохочіше, бо нолдори тієї землі завжди прагнули примножити вміння і творити дедалі витонченіші речі. До того ж, серця їхні не знали спокою, відколи вони відмовилися повернутися на Захід, адже нолдори бажали водночас залишатись у Середзем’ї, яке по-справжньому любили, й насолоджуватися блаженством разом із тими, хто таки поїхав. Тому вони і прислухалися до Саурона й чимало дізналися від нього, бо знання його було величезне. На ту пору ковалі Ост-ін-Езіла перевершили все, що самі ж винайшли до того; тож вони замислили і створили Перстені Влади. Проте Саурон керував їхньою працею і знав усе, що вони робили, він-бо задумав поневолити ельфів і пильно стежив за ними.
Так от, ельфи створили багато перстенів; але Саурон потайки виготовив Єдиний Перстень, який правував рештою, і сила їхня була зв’язана з ним і цілковито йому підкорена, так що діяла лише доти, доки існував він. Велика частка міці та волі Саурона перейшла в Єдиний Перстень, — премогутніми були ельфійські перстені, тож той, який повинен був панувати над ними, мусив бути ще могутнішим; і Саурон викував його у Вогняній Горі у Краю Тіні. Доки він носив Єдиний Перстень, то знав про все, що робилося з допомогою нижчих перстенів, міг бачити і керувати самими думками тих, котрі носили їх.
Однак ельфів було не так легко пошити в дурні. Щойно Саурон надягнув на палець Єдиний Перстень, вони дізналися про це, й упізнали його, і збагнули, що він стане їхнім повелителем і повелителем усього, що вони створили. Тоді, розгнівавшись і злякавшись, вони зняли перстені. Проте Саурон, з’ясувавши, що його викрито, сповнився гніву й виступив проти них із відкритою війною, вимагаючи віддати всі перстені йому, позаяк без його знання та порад ельфійські ковалі не змогли би самотужки їх створити. Однак ельфи втекли від нього, й уберегли три перстені, й віднесли їх щонайдалі, й сховали.
Ті Три Перстені викували останніми, вони володіли найбільшою силою. Нар’я, Ненья та Вілья — так нарекли їх: Перстені Вогню, Води та Повітря (ці стихії були вживлені, відповідно, в рубін, адамант і сапфір); і Саурон найбільше з усіх ельфійських перстенів хотів заволодіти саме ними, адже той, хто володів ними, міг тримати на відстані згубний час і відтерміновувати власну втому від світу. Проте він не спромігся їх відшукати, позаяк Перстені віддали в руки Мудрих, котрі переховували їх і не використовували відкрито доти, доки Саурон носив Правлячий Перстень. Отож, Три Перстені зосталися чистими, бо Келебрімбор викував їх самотужки і рука Саурона ніколи їх не торкалась. Але й вони підпорядковувалися Єдиному Персню.
Відтоді війна між Сауроном і ельфами не припинялася ніколи; Ереґіон було спустошено, Келебрімбора — вбито, а двері Морії — замкнено. У той самий час Елронд Напівельф заснував твердиню та пристановище Імладріс, що його люди називали Рівендолом, і вона простояла дуже довго. Проте до рук Саурона потрапила решта Перстенів Влади й він роздав їх іншим народам Середзем’я, сподіваючись у такий спосіб привернути до себе всіх тих, хто прагнув таємної влади, понад уділену його родові. Сім перстенів дісталося гномам, а людям — аж дев’ять, бо й тут, як і в усьому іншому, люди найохочіше поступилися його волі. Ті перстені, якими він правував, Саурон спотворив, що вдалося йому вельми легко, адже він брав участь у їхньому творенні: вони були прокляті й, урешті-решт, зрадили тих, хто послуговувався ними. Правду кажучи, упокорити гномів виявилося досить важко; вони погано зносять чуже владарювання, почування їхніх сердець нелегко осягнути, а їх самих не можна перетворити на примар. Гноми використовували свої перстені тільки для здобуття багатства; проте гнів і всеохопна жадоба золота, які зайнялись у їхніх серцях, згодом породили чимало лиха, з якого Саурон отримав зиск. Кажуть, що в основі кожної зі Сімох Скарбниць гномівських королів колись було закладено по золотому персню, та всі ті скарбниці розграбували ще в давнину, і дракони пожерли їх, і декотрі з Семи Перстенів розплавив вогонь, а інші повернулися до Саурона.
Люди легше дали заманити себе в пастку. Ті, хто користувався Дев’ятьма Перстенями, стали свого часу могутніми: королями, чаклунами та воїнами давнини. Вони здобули славу і превелике багатство, які, втім, і довели їх до загибелі. Здавалося, життя їхнє нескінченне, та для них воно виявилося нестерпним. Ті люди могли, коли хотіли, походжати під сонцем невидимими для цьогосвітніх очей і могли бачити речі в невидимих для смертних людей світах; але надто часто вони споглядали тільки примари й омани, що їх вигадав Саурон. Тож один по одному, раніше чи пізніше, відповідно до природної міці та добрих або лихих замірів на початку, всі вони перетворилися на рабів того персня, котрого носили, й потрапили під владу Єдиного, що належав Сауронові. І стали навіки невидимими для всіх, окрім того, хто мав при собі Правлячий Перстень, і ввійшли в царство тіней. То були назґули, Примари Персня, найжахливіші слуги Ворога. Темрява линула довкіл них, і крики їхні нагадували голоси смерті.
І от жадоба та гордість Саурона зросли аж до безмежжя, й він постановив зробитися повелителем усіх істот Середзем’я, знищити ельфів і, якщо вдасться, спричинити повалення Нуменору. Він не терпів ані свободи, ні будь-якого суперництва і нарікся Володарем Землі. Саурон і надалі носив маску, так що при бажанні міг обдурити очі людей, прикинувшись перед ними мудрим і гарним. Але правив він радше з допомогою сили та страху, якщо вважав їх корисними; тому ті, хто збагнув, що тінь його шириться світом, назвали його Темним Володарем і йменували Ворогом. Саурон же знову зібрав під своєю орудою всіх лихих потвор часів Морґота, котрі тільки зосталися на землі чи під нею, і орки стали до нього на службу, і плодилися, наче мухи. Так почалося Чорноліття, що його ельфи називають Днями Виходу. У той час чимало ельфів Середзем’я втекло до Ліндону, а звідти — за моря, щоби ніколи не повертатись; але багатьох Саурон і його слуги знищили. Проте Ґіл-ґалад усе ще утримував позиції в Ліндоні, тож Саурон наразі не зважувався перетнути Гори Еред-Луін ані напасти на Гавані; а Ґіл-ґаладові допомагали нуменорці. Рештою території керував Саурон, а колись вільні мешканці знаходили прихисток у лісових і гірських криївках, і за ними невідступно линув страх. На сході та півдні майже всі люди скорилися його владі й у ту пору стали дужими та збудували чимало міст і камінних мурів, були чисельними, лютими у бою і мали залізну зброю. Саурона вони вважали королем та богом, але боялися його неймовірно, позаяк він оточив свою оселю вогнем.
Але по якомусь часі Саурон припинив наступ на західні землі. Бо, як сказано в «Акаллабеті», його увагу привернула могутність Нуменору. Сила та розкіш нуменорців у пору розквіту їхнього королівства були такі величні, що слуги Темного Володаря не могли їм протистояти, тож сподіваючись хитрістю досягти того, чого не вдалося силою, він на часину полишив Середзем’я і подався до Нуменору заручником Короля Тар-Каліона. Там і жив, аж доки з допомогою хитрощів переманив на свій бік серця більшості тих людей, і вирядив їх на війну з валарами, і так довів їх до знищення, чого давно вже бажав. Але знищення те виявилося жахливішим, аніж передбачав Саурон, він-бо забув, якими могутніми стають у гніві Володарі Заходу. Світ було зруйновано, суходіл запався, і його проковтнули моря, навіть сам Саурон провалився у безодню. Та дух його виринув нагору й на крилах жахливого вітру помчав назад у Середзем’я, шукаючи пристановища. Там він з’ясував, що влада Ґіл-ґалада за роки його відсутності вельми зміцніла і ширилася тепер на розлогі простори півночі та заходу, перекинувшись навіть по той бік Імлистих Гір і Великої Ріки, аж до кордонів Великого Зеленолісся, й наближалася до твердинь, де колись мешкав у безпеці він сам. Тоді Саурон відступив до фортеці в Чорній Землі й замислив війну.
У ту пору нуменорці, котрих урятували від загибелі, тікали на схід, про що сказано в «Акаллабеті». їхніми ватажками були Еленділ Високий і його сини, Ісілдур та Анаріон. То були родичі Короля і нащадки Елроса, однак вони не схотіли прислухатися до Саурона й відмовилися воювати проти Володарів Заходу. Посадивши на човни всіх, хто залишився вірний богам, вони покинули нуменорську землю до того, як її спіткало знищення. То були дужі люди, і човни їхні були міцні та величні, проте буревії здолали їх, і піднесли на гребенях валів аж до самих хмар, і опустили на береги Середзем’я, мов буряних птиць.
Еленділа хвилі викинули в землі Ліндон, і він потоваришував із Ґіл-ґаладом. Тому, проминувши Ріку Лун, заснував своє королівство по той бік Еред-Луіну, і народ його оселився в різних місцинах Еріадору поблизу течій Луну та Барандуіну; головним же його містом був Аннумінас, що стояв над водами Озера Ненуіал. Нуменорці також оселились у Форності на Північних Дюнах, і в Кардолані, й на пагорбах Рудауру, а на Емин-Берайді й Амон-Сулі вони звели вежі. У тих місцинах залишилося чимало курганів і поруйнованих фортифікаційних споруд, однак вежі Емин-Берайду все ще дивляться у напрямку моря.
Ісілдура й Анаріона занесло на південь, і, зрештою, вони повели свої човни вгору Великою Рікою Андуін, що збігає з Рованіону в західне море у Белфалаській Затоці. Вони заснували в тих землях володіння, яке згодом одержало назву Ґондор, а от Північне Королівство звалось Арнор. Задовго до того, у дні владарювання, нуменорські мореплавці, не зважаючи на Саурона, який мешкав неподалік на сході, в Чорній Землі, заснували гавань і твердині поблизу гирла Андуіну. Пізніше до цієї гавані припливали з Нуменору тільки Вірні, тож більшість прибережного населення в тому краї повністю або частково належала до родичів ельфодрузів і народу Еленділа, і той люд радо привітав його синів. Головним містом південного володіння був Осґіліат, посеред якого протікала Велика Ріка; там нуменорці звели величний міст, на якому стояли дивовижні на вигляд камінні вежі та будинки, а до міських причалів підпливали з моря величні човни. А ще вони збудували обабіч інші твердині: Мінас-Ітіл, Вежу Східного Місяця, що розташувалася зі сходу на схилі Гір Тіні — як погроза Мордору; а з заходу стояв Мінас-Анор, Вежа Спадного Сонця, біля підніжжя Бескиду Міндоллуін — як щит од дикунів із долин. У Мінас-Ітілі був дім Ісілдура, а в Мінас-Анорі — дім Анаріона, та вони разом правували королівством, і трони їхні стояли поруч у Великій Залі Осґіліата. Такі були основні поселення нуменорців у Ґондорі, та у дні влади вони збудували в тій землі й інші фортифікаційні споруди, дивовижні й міцні: в Арґонаті, в Аґларонді й Ересі; а в околицях Анґреноста, що його люди називали Ізенґардом, спорудили Шпилясту Вежу Ортанк із каменю, який було неможливо розбити.
Вигнанці привезли з Нуменору чимало скарбів і величних родинних реліквій, цінних і предивних, найуславленішими з яких були Сім Каменів та Біле Дерево. Біле Дерево виросло з плоду Німлота Прекрасного, що пишався у дворах Короля в Арменелосі в Нуменорі, доки Саурон не спалив його; а Німлот натомість походив од Дерева Тіріона, що було подобою Найстаршого з Дерев, Білого Телперіона, якого викликала до життя в землі валарів Яванна. Дерево те як пам’ятний знак про елдарів і світло Валінору висадили в Мінас-Ітілі перед домом Ісілдура, позаяк саме він урятував плід од знищення, а от Камені розділили.
Три взяв Еленділ, а кожен із його синів — по два. Еленділові камені примістили у вежах на Емин-Берайді, Амон-Сулі й у місті Аннумінасі. А камені його синів опинились у Мінас-Ітілі та Мінас-Анорі, в Ортанку й Осґіліаті. Й камені ті мали властивість показувати тому, хто дивився в них, речі, віддалені в часі чи просторі. Переважно вони показували тільки те, що було поблизу від сусіднього спорідненого Каменя, бо Камені наче перегукувалися між собою; але той, кому була притаманна незламна сила волі та духу, міг навчитися скеровувати їхній погляд, куди йому було треба. Так нуменорці дізнавалися про багато речей, які вороги хотіли би приховати; мало що могло заховатися від них у дні їхньої могутності.
Кажуть, що вежі Емин-Берайду насправді збудували не Вигнанці з Нуменору, а що їх звів для Еленділа друг його Ґіл-ґалад; і Видющі Камені Емин-Берайду помістили в Елостіріоні — найвищій із веж. Туди в час, коли його охоплювала туга вигнанця, часто приходив Еленділ і позирав на роздільні моря; і вважають, що подеколи йому таки вдавалося побачити вдалині Вежу Аваллоне на Ерессеа, де зберігався Панівний Камінь і де він перебуває понині. У тяжкі дні, коли ельфам заборонили припливати до тієї землі, яку накрила тінь Саурона, елдари подарували ті камені — для втіхи Вірних Нуменору — Аманділу, батькові Еленділа. їх називали Палантірами — тими, що спостерігають здалеку; проте всі камені, які потрапили до Середзем’я, загубилися ще в давнину.
Так Вигнанці з Нуменору заснували свої володіння в Арнорі та Ґондорі, проте минуло небагато років і стало очевидно, що їхній ворог Саурон також повернувся. Він, як уже мовлено, прибув потай до свого прадавнього королівства Мордору по той бік Ефель-Дуату, Гір Тіні, й та країна сусідила з Ґондором на сході. Там, над видолинком Ґорґороту, постала його фортеця, простора та міцна — Барад-дур, Темна Вежа; там, в тій місцині, височіла вогняна гора, яку ельфи називали Ородруіном. Власне, з тієї причини Саурон і облаштував там своє помешкання ще здавна, бо використовував полум’я, що било з самого серця Арди, для чаклунства та ковальства; в центрі Землі Мордор він і створив Правлячий Перстень. Там цей Темний Володар і виношував тепер свої думи в мороці, аж доки витворив собі нову форму; й була вона жахлива, бо приваблива подоба щезла навіки, коли він зірвався у безодню під час потоплення Нуменору. Саурон знову надягнув могутній Перстень і огорнувся силою; і злобу Сауронового Ока могли витримати небагато навіть справді великих ельфів та людей.
І от Саурон підготувався до війни з елдарами та людьми Вестернесу, і вогні Гори пробудилися знову. Тому, побачивши здаля дим над Ородруіном та збагнувши, що Саурон повернувся, нуменорці наново назвали гору Амон-Амартом, що означає Судна Гора. Саурон же зібрав незліченну армію прислужників зі сходу та з півдня, і серед них було чимало представників високої нуменорської раси. Бо у дні правління Саурона в тій землі серця ледь не половини її народу навернулися до темряви. Тому чимало тих, хто в той час поплив на схід і облаштував фортеці та поселення на узбережжях, уже поступилося його волі, продовжуючи радо служити йому в Середзем’ї. Та з огляду на владу Ґіл-ґалада ті відступники, могутні та лихі володарі, поселилися головно далеко на півдні; зокрема двоє з них, Герумор і Фуінур, які здобули владу серед гарадрімів — величного та жорстокого народу, що жив у просторих землях на півдні від Мордору поза гирлом Андуіну.
Тому Саурон, збагнувши, що час настав, із величезною силою виступив проти королівства Ґондор, і захопив Мінас-Ітіл, і знищив Біле Дерево Ісілдура, що росло там. Але сам Ісілдур урятувався, і, прихопивши саджанець Дерева, разом із дружиною та синами сів у човен, і поплив Рікою, і виплив із гирла Андуіну на пошуки Еленділа. Тим часом Анаріон тримав оборону Осґіліата супроти Ворога і на той час одтіснив його назад до гір; одначе Саурон знову зібрався на силі, й Анаріон зрозумів, що без сторонньої допомоги королівство його простоїть не довго.
І от Еленділ та Ґіл-ґалад зібралися на спільну раду, бо збагнули, що Саурон надто зросте на силі й переможе своїх ворогів одного по одному, якщо вони не об’єднаються проти нього. Тому вони й уклали Спілку, яку названо Останнім Союзом, і пішли маршем на схід Середзем’я, збираючи величезне воїнство ельфів та людей, і на деякий час зупинилися в Імладрісі. Кажуть, що лицарі, котрі там зійшлися, були пречудові й мали розкішну зброю, рівної якій не бачили в Середзем’ї, а чисельнішого війська не скликали з часів, коли воїнство валарів виступило проти Танґородріму.
Після Імладрісу вони через численні перевали перетнули Імлисті Гори і, просуваючись уздовж Ріки Андуін, нарешті зітнулися із Сауроновим військом на Даґорладі, Полі Битви, що простягалося перед входом у Чорну Землю. На ту пору всі живі істоти розділились, і представники кожного виду, зокрема звірі та птахи, змагалися між собою на боці різних сил, тільки ельфи були цілком одностайні. Неподільне їхнє військо йшло слідом за Ґіл-ґаладом. Гномів із кожного боку було небагато, але Дарін із Морії боровся проти Саурона.
Воїнство Ґіл-ґалада й Еленділа здобуло перемогу, бо ельфи в ті часи все ще були нездоланні, а нуменорці — дужі, рославі й жахливі у гніві. Ніхто не міг протистояти Аеґлосові, спису Ґіл-ґалада, а меч Еленділа сповнював орків і людей страхом, адже сяяв світлом сонця та місяця й називався Нарсіл.
Тоді Ґіл-ґалад і Еленділ вступили в Мордор, і оточили твердиню Саурона, і тримали її в облозі сім літ, і вельми потерпали від вогню та від дротиків і стріл Ворога, і Сауронові поплічники здійснили проти них чимало вилазок. Там, у видолинку Ґорґороту, полягли син Еленділа Анаріон і безліч інших. Але врешті облога стала такою нестерпною для Саурона, що він особисто виступив на бій, і мірявся силами з Ґіл-ґаладом та Еленділом, і обох їх убив, і меч Еленділа зламався під ним, коли той упав. Одначе й Саурон повалився долі, відтак Ісілдур, схопившись за руків’я уламку Нарсіла, відтяв Правлячий Перстень із руки Саурона й забрав його собі. Тож Саурона того разу було переможено, і дух його покинув тіло, помчав далеко-далеко й заховався в пустельних краях; і ще багато довгих років Темний Володар не прибирав видимої подоби.
Так розпочалася Третя Епоха Світу, наступна після Прадавніх Часів і Чорноліття; і тоді ще жили надія та спогад про веселощі, й довгий час Біле Дерево елдарів квітувало у дворах людських Королів, бо, перш ніж поїхати з Ґондору, Ісілдур висадив порятований пагінець у цитаделі Анора на згадку про брата. Слуги Саурона кинулися навтьоки й розбіглися хто куди, та не згинули цілком; і, попри те, що багато людей відвернулося від зла й підкорилося нащадкам Еленділа, чимало їх таки зберігали в серцях вірність Сауронові та ненавиділи королівства Заходу. Темну Вежу зрівняли з землею, проте підвалини її збереглися і не канули у забуття. Власне, нуменорці поставили довкола землі Мордору сторожу, проте ніхто не наважувався оселитися там через страх перед самим спогадом про Саурона та через Вогняну Гору, що стояла поблизу Барад-дуру; і видолинок Ґорґороту занесло попелом. Багато ельфів і багато нуменорців та людей, котрі були їхніми союзниками, загинуло під час Битви та Облоги; не стало Еленділа Високого і Верховного Короля Ґіл-ґалада. Ніколи вже не вдавалося скликати таке воїнство і не відроджувалась удруге така спілка ельфів і людей; після днів правління Еленділа два роди почали відчужуватися.
Про долю Правлячого Персня в ту епоху не відали навіть Мудрі; проте він не перестав існувати. Ісілдур не віддав його Елрондові та Кірданові, які були поруч. Вони радили йому кинути перстень у вогонь Ородруіну, до якого треба було тільки простягнути руку, — в ньому його викували, в ньому він би і згинув, і влада Саурона навіки зникла б, і сам він позостався би лише тінню злоби в нетрищах. Однак Ісілдур не послухав їхньої поради, мовивши:
— Я візьму це собі як виру за батькову смерть і братову. Хіба ж не я завдав Ворогові смертельного удару?