Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.
Відтак люди почали боятися.
— Узріть орлів Володарів Заходу! — кричали вони. — Орли Манве несподівано напали на Нуменор!
І падали ниць.
Тоді декотрі тимчасово покаялись, але інші тільки ще більше затялись і, погрожуючи небові кулаками, казали:
— Володарі Заходу змовилися проти нас. Вони напали перші. Та другий удар — за нами!
Ці слова промовляв сам Король, але вигадав їх Саурон.
Блискавиць тим часом ставало дедалі більше, і вони вбивали людей на пагорбах, на полях і на вулицях міста; вогненний удар збив купол Храму, розітнувши його на шматки, і купол охопило полум’я. Проте сам Храм навіть не здригнувся, і Саурон, стоячи на вершечку, залишився неушкодженим після протистояння з блискавицею; в ту годину люди нарекли його богом і робили все, що він наказував. Отож, коли явлено було останнє знамення, вони мало зважали на нього. Земля під ногами двигтіла, гудіння, як від підземного грому, злилося з ревом моря, й зі шпиля Менелтарми вирвався дим. Але Ар-Фаразон тільки ще пришвидшив озброєння.
У ту пору нуменорські флотилії заполонили море на заході країни і подібні були до архіпелагу із тисячі островів; щогли їхні нагадували ліс над горами, а вітрила — навислу хмару; і прапори їхні були золото-чорні. Усі тільки й чекали команди Ар-Фаразона; Саурон же відступив у найглибше коло Храму, і люди піднесли йому жертви для спалення.
Тоді на схилі дня надлетіли орли Володарів Заходу, вишикувані, наче для битви, просуваючись уперед лінією, кінець якої зникав за овидом; вони линули, і крила їхні, заступаючи небо, розпростувалися чимраз ширше. А за ними червоно палав Захід, і орли пашіли зісподу, мовби освітлені пломенем страхітливої люті, так що цілий Нуменор був ніби осяяний жаринами вогню; люди поглядали на обличчя побратимів, і вони здавалися їм наче аж червоними від гніву.
Тоді Ар-Фаразон скріпив серце і вивів у море свій могутній корабель Алкарондас — Морський Замок. Він був багатовесельний і мав багато щогл, золотих та чорних, і на ньому було встановлено трон Ар-Фаразона. Відтак Король надягнув обладунки та корону, звелів розгорнути хоругву і дав сигнал піднімати якорі; і тієї години сурми Нуменору заглушили навіть грім.
Отак флотилії нуменорців попливли завойовувати грізний Захід; вітер був слабкий, але кораблі мали багато весел, на яких сиділи дужі раби, котрих підганяли канчуками. Сонце зайшло, і запала глибока тиша. Темрява оповила землю, море завмерло, тим часом світ очікував на те, що мало статися. Кораблі поволі зникли з очей спостерігачів у гаванях, вогні потьмяніли, і їх заховала ніч; а на ранок вони були вже далеко. Бо зірвався східний вітер і погнав їх геть; дунедайни порушили Заборону Валарів і запливли в недозволене море, йдучи війною проти Безсмертних, аби вирвати у них вічне життя в межах Кіл Світу.
Тож флотилії Ар-Фаразона перепливли морські простори й оточили Аваллоне та цілий острів Ерессеа; й елдари засмутилися, бо хмара нуменорців заступила від них світло призахідного сонця. Ар-Фаразон же нарешті добувся до самого Аману, Благословенного Краю, та до узбереж Валінору, а довкола все ще панувала тиша, і доля нуменорців висіла на волосині. Бо врешті Ар-Фаразон завагався й уже був готовий вертати назад. Серце його передчувало біду, коли він поглянув на безшелесні береги та побачив сяйливий Танікветіл, біліший од снігу, холодніший од смерті, мовчазний, незмінний, жахливий, мовби тінь Ілуватарового світла. Проте Король був одержимий гординею, і, зрештою, він полишив свій корабель і ступив-таки на берег, заявивши, що вважатиме цю землю своєю, якщо ніхто не виступить на битву за неї. А чисельне нуменорське воїнство отаборилося довкола Туни, звідкіля втекли всі елдари.
Тоді Манве з вершини Гори звернувся до Ілуватара, позаяк на ту пору валари зреклися свого правління Ардою. Ілуватар же проявив свою всесильність і змінив світобудову, й у морі між Нуменором та Безсмертними Землями розверзлася велетенська прірва, і води зривались у неї, а гомін та пара від потоків здійнялись аж до небес, і світ здригнувся. Усі флотилії нуменорців затягнуло в безодню, яка потопила та поглинула їх на віки вічні. А Короля Ар-Фаразона і смертних воїнів, котрі ступили на землю Аману, поховали під собою, впавши, гори: кажуть, там повстанці й перебуватимуть, ув’язнені в Печерах Забутих, до Останньої Битви та Судного Дня.
А землі Аману й Ерессеа було взято і перенесено туди, де люди вже ніколи не зможуть до них дістатись. Андор же, Дарований Край, Нуменор Королів, Еленна Зорі Еаренділа, згинув назавжди. Біля нього-бо на сході була велетенська тріщина, тож підвалини його було зруйновано, він провалився, й поринув у темряву, і перестав існувати. І тепер немає на Землі такого місця, де збереглися би спогади про час, коли не було зла. Ілуватар відвів Великі Моря на заході Середзем’я та Пустельні Землі на сході, й сотворено було нові землі та моря, і світ зменшився, бо Валінор та Ерессеа було перенесено з нього в царину втаємниченого.
У неждану годину спіткала людей ця судьба, на тридцять дев’ятий день після відплиття флотилій. Отоді Менелтарма зненацька вивергла полум’я, налетів буревій, задвигтіла земля, похитнулося небо, пагорби зрушилися з місця і Нуменор поринув у море з усіма дітьми, дружинами, дівами, гордими володарками, з усіма садами, чертогами, вежами, усипальницями та багатствами, коштовностями і тканинами, речами мальованими й карбованими, зі сміхом, веселощами та музикою, з мудрістю і знаннями — все це щезло навіки. Останньою гороподібна хвиля — зелена, холодна й оперена піною, — здійнявшись над суходолом, затягла у свої надра Королеву Тар-Міріель, яснішу за срібло, чи слонову кість, чи перли. Надто пізно спробувала вона видертися нагору до святилища крутими стежками Менелтарми — води проковтнули Королеву, і зойк її загубився у вітровому реві.
Чи то дійсно Аманділ добувся до Валінору й Манве вислухав його благання, чи ні, проте завдяки ласці валарів Еленділ, сини його та народ урятувалися з тогочасного руйновища. Еленділ-бо залишився в Роменні, не зваживши на заклики Короля, коли той вирушав на війну; й, уникнувши солдатів Саурона, котрі прийшли схопити його і затягти на вогнище у Храмі, вивів свій човен у море і спинився віддалік од берега, вичікуючи. Там земля захистила Еленділа від страхітливої морської вирви, яка несла все в напрямку безодні, а згодом прикрила від першої буряної навали. А коли, поглинаючи все на своєму шляху, хвиля накотилася на сушу і Нуменор от-от мав загинути, тоді Еленділ мало не потонув і вважав би загибель найменшим горем, оскільки жодні смертельні муки не могли завдати сильнішого страждання, ніж розруха й агонія того дня. Проте західний буревій, шаленіший за будь-який доти відомий людям вітер, підхопив його човни і, линучи з ревом, погнав їх аж ген далеко; він порвав вітрила, потрощив щогли і, наче соломинки, мчав нещасливців по водах.
Було там дев’ять човнів: чотири — Еленділові, Ісілдурових — три і ще два — Анаріонові. І, гнані страхітливим вітрищем, вони линули із сутінків судьби в темряву світу. Попід ними розверзлись у загрозливому гніві морські надра, і хвилі, які нагадували рухомі гори з велетенськими шапками скуйовдженого снігу, понесли їх між обривками хмар і через багато днів викинули далеко на береги Середзем’я. І всі узбережжя та межові з морем краї західного світу переживали в ту пору неймовірні переміни та руйнації: моря заливали сушу, береги йшли під воду, стародавні острови тонули, а нові зринали, гори осипались, а ріки змінювали плин.
Еленділ і його сини згодом заснували в Середзем’ї свої королівства; і хоча їхні премудрість та майстерність були тільки відлунням того, що існувало в Нуменорі до приходу Саурона, та дикунам зі світу й ті здавалися неймовірними. Про діяння нащадків Еленділа в наступну епоху та про їхню, не завершену поки що, борню із Сауроном детально розповідає інше сказання.
Бо й сам Саурон вельми злякався гніву валарів і судьби, яку вготував Еру для моря та суші. Це перевершило всі його сподівання, бо він надіявся лише на загибель нуменорців і на поразку їхнього гордовитого короля. Тож коли Саурон, сидячи на чорному троні посеред Храму, зачув, як сурми Ар-Фаразона кличуть до бою, він засміявся, і засміявся вдруге, почувши ревище бурі, й саме коли він сміявся втретє, подумки радіючи з того, що тепер, навіки позбувшись едайнів, зробить зі світом, його сміх урвався і трон його та храм запались у безодню. Проте Саурон був не зі смертної плоті й, хоча позбувся наразі тієї подоби, в якій спричинився до такого великого лиха, і не міг уже постати прекрасним перед людськими очима, дух його все-таки вознісся з глибин і полинув, як тінь і страхітливий вітер, понад морем, і повернувся до Середзем’я, в Мордор, де був його дім. Він знову заволодів величним Перснем у Барад-дурі й жив там, темний і мовчазний, доки не витворив собі нового покрову, видимого образу ненависті й люті; а погляд Ока Саурона Жахливого могли витримати одиниці.
Та все це не стосується оповіді про Потоплення Нуменору, що її тут переповідаємо. Забулася навіть назва тієї землі, й люди звідтоді не згадували ні про Еленну, ні про Андор, утрачений Дар, ані про Нуменоре на рубежах світу. А вигнанці, котрі жили на берегах моря, якщо і звертались у напрямку Заходу, скорившись жаданню серця, то говорили про поглинутий хвилями Мар-ну-Фалмар, Акаллабет Повалений, Аталанте — елдарською мовою.
Чимало Вигнанців вірило, що вершина Менелтарми, Опори Небес, не потонула навіки, а знову здійнялася над хвилями — самотній острів, загублений між вод; бо то було святилище, і навіть у дні Саурона ніхто не осквернив його. Тож декотрі нащадки Еаренділа згодом шукали її, адже серед хранителів премудрості мовилося, наче в давнину далекозорі люди спромагалися побачити з Менелтарми слабкий відблиск Безсмертних Земель. Навіть після руйновища серця дунедайнів тяглися на захід; і хоча вони знали, що світ змінився, все одно казали:
— Аваллоне зникнув із лиця Землі, й Краю Аман не стало, й у нинішній світовій темряві їх годі відшукати. Але колись же вони існували, а отже, і досі існують, справжні й у цілісному світі, як і було задумано спочатку.
Бо дунедайни вважали, що навіть смертні люди, сподобившись благословення, можуть застати часи, відмінні від часу життя їхніх тіл. Вони завжди палко прагнули позбутися мороку вигнання й побачити так чи інак невмируще світло, бо скорботна думка про смерть невідступно переслідувала їх навіть за морськими просторами. Отак і вийшло, що видатні мореплавці знов обшукували порожні моря в надії натрапити на Острів Менелтарми, щоби звідти угледіти видіння минулого. Та все було марно. Ті, хто запливав далеко, знаходили хіба що нові землі, які нічим не відрізнялися від старих: там усе одно існувала смерть. Ті ж, хто запливав найдалі, тільки обпливали Землю довкола й, виснажені, врешті-решт поверталися до того місця, звідки вирушили в подорож; і вони казали:
— Усі шляхи тепер ведуть по колу.
Тож із часом, почасти завдяки морським мандрам, почасти завдяки премудрості й умінню читати по зорях, королі людей зрозуміли, що насправді світ створено круглим, а все ж елдарам іще дозволено рушати в путь і діставатися до Стародавнього Заходу та до Аваллоне, якщо вони того забажають. Тому хранителі людської премудрості стверджували, що Прямий Шлях мусить і далі десь існувати для тих, кому вільно його знайти. Вони повчали, що, хоча новий світ і зникає, стара дорога та стежка пам’яті про Захід незмінно існує у вигляді могутнього невидимого мосту, який веде через повітря подиху та лету (воно тепер кругле, так само як і світ), перетинає Ілмен, чого не витримає плоть, якщо її не підтримати, і нарешті сягає Тол-Ерессеа, Самотнього Острова, а може, навіть і далі — Валінору, де й до сьогодні мешкають валари, спостерігаючи, як розгортається історія світу. Уздовж берегів моря з’явилися тоді розповіді та чутки про мореплавців і заблукалих у водах, котрі волею долі чи провидіння, чи з ласки валарів потрапляли на Прямий Шлях і бачили, як обличчя світу тоне внизу під ними, й добувалися до освітлених свічадами причалів Аваллоне чи, воістину, аж до останніх узмор’їв на межі Аману, і там, подивившись на Білу Гору, жахну та прекрасну, вмирали.
ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ
ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ, НА ЧОМУ ОПОВІДІ ЗАВЕРШУЮТЬСЯ
У старовину був собі мая Саурон, якого синдари Белеріанду звали Ґортауром. На початку становлення Арди Мелкор переманив його до себе на службу, й він став найвизначнішим і найобізнанішим серед поплічників Ворога, а ще й найбільш небезпечним, бо міг прибирати різні форми, і тривалий час йому, за бажанням, удавалося поставати шляхетним і прекрасним, обводячи круг пальця всіх, окрім найпильніших.
Коли зруйнували Танґородрім і скинули Морґота, Саурон знову прибрав світлу подобу, і поклонився Еонве, оповісникові Манве, і зрікся всього свого лихочинства. І дехто вважає, що спершу то було зроблено щиро, що Саурон справді розкаявся, тільки зі страху, бо поразка Морґота і всевишній гнів Володарів Заходу вселили в нього сум’яття. Однак Еонве не наділили владою прощати належних до одного з ним роду, тож він наказав Сауронові повертатися до Аману і там чекати присуду Манве. Тоді Саурон присоромився, і не забажав повертатися приниженим, і коритися вироку валарів, за яким йому, цілком імовірно, довелося би довго та по-рабськи трудитися, доводячи щиру вірність; адже при Морґоті він був наділений величезною владою. Тому, щойно Еонве подався геть, Саурон заховався в Середзем’ї, знову навернувшись до зла, позаяк Морґот скував його преміцними путами.
Під час Великої Битви та зрушень, спричинених падінням Танґородріму, земля билась у страхітливих конвульсіях, і поруйнований Белеріанд перетворився на пустку; на півночі й на заході чимало земель занурилося під води Великого Моря. На сході, в Оссіріанді, стіни Еред-Луіну запалися, й у гірському пасмі дещо на південь утворився значний пролом, у який влилася морська затока. У ту затоку впадало нове русло Ріки Лун, і тому її назвали Лунською Затокою. Колись давно нолдори назвали той край Ліндоном, тож він звався так і надалі; там досі мешкало чимало елдарів, котрі зволікали, не бажаючи наразі залишати Белеріанд, де вони довго боролись і трудилися. Королем їхнім був Ґіл-ґалад, син Фінґона, а з ним і Елронд Напівельф, син Еаренділа Мореплавця та брат Елроса, першого короля Нуменору.