Проте Ар-Фаразона тоді не вдалось обдурити, і Королю спало на думку, що, аби ще більше впокорити Саурона та змусити дотримати обітницю васальної вірності, його слід привезти в Нуменор і зоставити там заручником за себе й усіх його слуг у Середзем’ї. На це Саурон погодився, мовби з принуки, та в потаємних думках радо прийняв таку пропозицію, бо вона збігалася з його бажанням. І Саурон переплив через море, і поглянув на нуменорську землю та на місто Арменелос у дні слави, і був вражений, а у глибині його серця помножилися заздрість і ненависть.
Відтак не минуло і трьох років, як хитрий розум, язик і сила прихованої волі призвели до того, що Саурона вже допускали на таємні наради Короля, бо солодкі, наче мед, лестощі повсякчас злітали з його уст, й він знав чимало речей, про які люди в той час не відали. А бачачи ласку, якої Саурон сподобився в їхнього володаря, всі радники почали й собі леститися до нього, крім одного-єдиного — Аманділа, володаря Андуніе. Тоді поволі країна їхня змінилася, й у серця ельфодрузів прокралася гірка тривога, і багато хто зі страху відступився від своїх переконань, а ті, хто не відступився, хоч і продовжували називатися Вірними, від ворогів отримали прізвисько повстанців. Тепер-бо, коли люди слухали його, Саурон багатьма аргументами заперечував усе, чого їх навчили валари, і змусив людей думати, що у світі, на сході й навіть на заході, лежить багато морів і багато земель, які вони можуть завоювати, здобувши небачені багатства. І ще, якщо б їм вдалося, зрештою, дістатися до краю земель і морів, то поза всім тим лежатиме Прадавня Темрява.
— З неї було створено світ. І єдина тільки Темрява варта поклоніння, і Володар її зможе ще сотворити інші світи й подарувати їх тим, котрі служать йому, так що примноженню їхньої влади не буде кінця.
I Ар-Фаразон сказав:
— Хто є Володарем Темряви?
Тоді Саурон бесідував із Королем за замкненими дверима і збрехав, мовивши:
— Це той, чийого ймення нині не згадують, адже валари обдурили тебе щодо нього, запропонувавши натомість ім’я Еру — примари, вигаданої за примхою їхніх сердець, — прагнучи, щоби люди служили тільки їм. Валари — оракули цього Еру, який говорить лише те, що вони захочуть. Але їхній справжній повелитель іще переможе і позбавить тебе від цієї примари, а ім’я йому — Мелкор, Володар Усього, Даритель Свободи; він зробить тебе сильнішим, аніж вони.
Після того Король Ар-Фаразон знову навернувся до поклоніння Тьмі та Володареві її Мелкору, попервах потайки, а незабаром і відкрито, перед лицем народу, більшість якого наслідувала його приклад. Але, як уже мовлено, в Роменні та поближніх землях усе ще жили вцілілі Вірні, а дещицю інших було розкидано по краю. Проводирем, від котрого всі вони сподівалися керівництва та мужності в лихі часи, був Аманділ, радник Короля. Аманділ мав сина Еленділа й онуків Ісілдура та Анаріона, які тоді ще, за численням Нуменору, були юними. Аманділ та Еленділ були видатними морськими капітанами і походили з роду Елроса Тар-Міньятура, хоч і не з правлячого дому, якому належали корона та престол у місті Арменелосі. У дні спільної юності Аманділ був любий Фаразонові й, незважаючи на те, що належав до ельфодрузів, зоставався серед його радників аж до приходу Саурона. Тепер же його звільнили, позаяк Саурон ненавидів володаря Андуніе понад усіх інших нуменорців. Однак Аманділ був такий шляхетний і такий могутній морський капітан, що чимало людей і досі дуже шанувало його, тож ані Король, ані Саурон поки що не насмілювалися схопити його.
Тому Аманділ відбув до Роменни і закликав інших, чиїй вірності довіряв, також приїхати туди потайки, остерігаючись швидкого росту зла та почуваючи, що ельфодрузі тепер у небезпеці. Так воно й сталося. Бо Менелтарму в ту пору було остаточно занедбано, і хоча навіть сам Саурон не зважувався осквернити вершину, проте Король під страхом смертної кари не дозволяв жодному підніматися туди, навіть тим із Вірних, у чиїх серцях і досі жив Ілуватар. Саурон підбурив Короля зрізати Біле Дерево — Прекрасний Німлот, — що росло в його дворах, бо воно нагадувало про елдарів і про світло Валінору.
Спершу Король не погоджувався на це, бо вірив, що достатки його дому пов’язані з Деревом, як те й передрік Тар-Палантір. Отак у глупоті своїй той, хто нині ненавидів елдарів і валарів, намарне чіплявся за тінь давньої васальної залежності Нуменору. Та коли Аманділ почув поголос про зловісні Сауронові наміри, біль протнув його серце, він-бо знав, що, врешті-решт, Саурон таки доможеться свого. Відтак він бесідував із Еленділом і його синами, пригадавши їм сказання про Дерева Валінору; й Ісілдур, не мовивши ні слова, вийшов у ніч і здійснив подвиг, який згодом зробив його знаменитим. Він одинцем і замаскувавшись пробрався в Арменелос, до королівських дворів, куди на ту пору вхід Вірним було заборонено, й дістався до того місця, де було Дерево і куди, за розпорядженням Саурона, не допускали нікого, а Дерево вдень і вночі стерегли підлеглі йому охоронці. На той час Німлот потьмянів і не квітував, бо надворі стояла пізня осінь і зима була вже не за горами; Ісілдур же пройшов повз охоронців і, зірвавши з Дерева єдиний плід, що висів на ньому, повернувся, щоби піти. Проте охоронці здійняли тривогу й напали на нього, і він, отримавши чимало поранень, пробив собі шлях до відступу й урятувався, а позаяк Ісілдур замаскувався, то жодна жива душа не довідалася, хто наважився торкнутися Дерева. Тим часом Ісілдур заледве дістався назад до Роменни і встиг вручити плід Аманділові, доки ще сили не покинули його. Тоді плід потайки посадили, й Аманділ благословив його, а навесні з землі пробився пагінець і випустив бруньки. А щойно на ньому розкрився перший листочок, Ісілдур, який довго лежав при смерті, ожив, і рани вже йому не докучали.
І зроблено це було саме вчасно, бо після нападу Король поступився Сауронові та зрубав Біле Дерево, остаточно зрікшись вірності своїх праотців. А Саурон став призвідником того, що посеред нуменорського міста Арменелоса Золотого звели могутній храм у формі кола при основі, зі стінами сорок ліктів завтовшки, а ширина основи його становила чотириста ліктів у перерізі через центр, а стіни здіймалися на чотириста ліктів над землею, увінчуючись велетенським куполом. Купол той був цілий покритий сріблом і, сяючи на сонці, здіймався так високо, що світло його було помітно здалеку; та небавом світло потьмяніло, а срібло зробилося чорним. Адже посеред храму стояв огненний вівтар, а на самісінькій вершині купола була вентиляційна башта, звідки виривався густий дим. Перше полум’я на тім вівтарі Саурон розпалив із порубаної деревини Німлота, і, потріскуючи, вона згоріла дотла; людей же здивувало, що чад, який здійнявся від неї, перетворився на хмару, яка сім днів оповивала землю й аж потім поволі рушила на захід.
Відтоді вогонь і дим там не переводилися, бо Сауронова влада день при дні розросталася, й у тому храмі, проливаючи кров, катуючи та чинячи страхітливу скверну, люди приносили офіру Мелкорові, щоби він звільнив їх од Смерті. Найчастіше жертв вони вибирали з-поміж Вірних, але ніколи відкрито не оскаржували їхнього невшановування Мелкора, Дарителя Свободи, а звинувачували натомість у ненависті до Короля й у бунтарстві чи у змові проти їхнього роду, у вигадуванні брехні й отрут. Обвинувачення ті були головно фальшиві; та гіркі то були часи, а ненависть породжує ненависть.
Проте, незважаючи на все, Смерть не полишила тієї землі, а радше стала приходити раніше й частіше в різних жахливих личинах. Адже якщо колись люди повільно старіли й, остаточно стомившись од світу, засинали, щоби не прокинутися, то тепер на них напосілися шаленство та хвороби; і ще вони боялися помирати й іти в пітьму — королівство нововизнаного володаря, — тож в агонії проклинали самих себе. Люди в ту пору взялися за зброю і вбивали одні одних за найменшого приводу; вони-бо стали вельми запальні, а Саурон або ті, кого він привернув до себе, ходили по всіх усюдах і налаштовували людей проти людей, так що народ почав нарікати на Короля та володарів і взагалі на будь-кого, хто мав те, чого не було в іншого; а можновладці жорстоко мстилися.
Проте нуменорцям тривалий час видавалося, ніби вони процвітають і якщо й не стали щасливішими, то принаймні зміцніли, а багатії надбали ще більше багатства. Бо з допомогою Саурона та його порад вони примножили статки, винайшли механізми і будували щоразу більші кораблі. Тепер, вельможні та добре озброєні, припливали до Середзем’я вже не як підношувачі дарів і навіть не як правителі, а як нещадні завойовники. Дунедайни цькували людей Середзем’я, відбирали їхнє майно, а самих їх перетворювали на рабів, котрих чимало по-звірячому вбили на своїх вівтарях. Люди боялися їх, позаяк у власних фортецях ті вибудовували тогочасні храми та гробниці, тож спогад про добрих прадавніх королів щез зі світу, затьмарений багатьма жахливими переказами.
Так Ар-Фаразон, Король Зоряної Землі, перетворився на наймогутнішого тирана, котрий лише жив у світі з часів владарювання Морґота, хоча насправді з-поза його престолу всім правував Саурон. Минали роки, а тим часом дні Короля танули, він відчув наближення тіні смерті, тож його охопили страх і гнів. І настала та година, до якої Саурон давно готувався і якої довго чекав. Він звернувся до Короля, кажучи, що сила його нині така велика, що він міг би подумати про те, щоби підкорити все своїй волі й не дослухатися ні до чиїх наказів чи заборон.
Саурон мовив:
— Валари посіли ту землю, де немає смерті, й збрехали тобі щодо цього, приховавши її якомога надійніше, бо в пожадливості своїй боялися, щоби Королі Людей не вибороли в них безсмертного краю та не правували там замість них. І хоча, без сумніву, дар нескінченного життя призначено не всім, а тільки достойникам, людям могутнім, гордим, із величним родоводом, але вельми несправедливо приховувати цей справедливо належний йому дар від Короля Королів, Ар-Фаразона, наймогутнішого з-поміж синів Землі, з котрим годен, а може — й ні, зрівнятися хіба що сам Манве. А втім, великі королі не терплять відмов, а самі беруть те, що їм належить.
Тоді Ар-Фаразон, утративши глузд і перебуваючи в тіні смерті, бо життя його добігало кінця, прислухався до Саурона і почав виношувати в серці думу, як би то розв’язати війну з валарами. Довго він мислив про це, не висловлюючись уголос, а все ж задум його не вдалося приховати від усіх. Аманділ, довідавшись про наміри Короля, збентежився та неабияк перелякався, він-бо знав, що люди не спроможні здолати валарів у війні, й коли не зупинити цю війну, то світ буде знищено. Тому він покликав сина свого Еленділа і сказав йому:
— Чорні ці дні, і для людей немає надії, бо Вірних аж надто мало. Тож я задумав скористатися тим, чим праотець наш Еаренділ скористався в давнину: поплисти на Захід — є заборона чи нема її — та побесідувати з валарами, навіть із самим Манве, якщо вдасться, і благати їх про допомогу, доки ще не все втрачено.
— Виходить, ти хочеш зрадити Короля? — мовив Еленділ. — Ти ж бо добре знаєш, які звинувачення нам висувають, називаючи запроданцями та шпигунами, і що дотепер вони були неправдиві.
— Якщо мені спало на думку, що Манве потребує такого гінця, — відповів Аманділ, — то я зраджу Короля. Бо є лиш одна відданість, од якої серцю людини не гоже відступатися за жодних обставин. Милосердя до людей і позбавлення від Саурона Обманника проситиму я, адже бодай кілька нас таки залишилося вірними. Що ж до Заборони, то я особисто зазнаю покарання за її порушення, щоби тільки цілий мій народ не стягнув на себе провину.
— А що ж, батьку, гадаєш, спіткає тих із твого дому, хто залишиться тут, коли про вчинок твій стане відомо?
— Про нього не повинно стати відомо, — сказав Аманділ. — Я потайки приготуюся до від’їзду й відпливу на схід, куди човни з наших гаваней відпливають щодня. А потому, щойно дозволять вітер і провидіння, попливу у зворотний бік, через південь або північ, знову на захід, і шукатиму те, що прагну знайти. Тобі ж, сину мій, і твоїм людям я раджу приготувати інші човни і поскладати на них усі ті речі, з якими ваші серця розлучитися не спроможні, а коли човни будуть готові, ти повинен розміститись у гавані Роменна і про людське око вдати, ніби маєш намір, коли настане слушний час, відплисти вслід за мною на схід. Аманділа наш коронований родич уже не цінує так високо, як колись, тож і не тужитиме довго, коли ми вирішимо поїхати геть, на деякий час чи й назавжди. Та нехай не знає, що ти хочеш узяти багато людей, бо це його стривожить через війну, що її він тепер замишляє і для якої йому потрібно буде якомога більше військової сили. Розшукай Вірних, котрі достеменно залишилися відданими, і нехай вони потайки приєднаються до тебе, коли схочуть плисти з тобою і брати участь у твоєму задумі.
— І що ж то за задум? — запитав Еленділ.
— Не втручатись у війну і спостерігати, — відказав Аманділ. — Доки я не повернуся, понад те нічого сказати не можу. Та найімовірніше, що ви тікатимете з Зоряної Землі без провідної зорі, бо земля ця осквернена. Тоді ви втратите все, що любили, і ще за життя пізнаєте смак смерті, шукаючи деінде сторони, до якої би пристати у вигнанні. На сході чи на заході — те єдиним валарам відомо.
Відтак Аманділ попрощався з усіма домочадцями, немовби той, хто збирається помирати.
— Бо, — мовив він, — цілком може статися так, що вже ніколи мене не побачите і що я не подам вам такого знаку, як подав колись давно Еаренділ. Але будьте завжди напоготові, бо кінець знаного нами світу вже не за горами.
Кажуть, що Аманділ вирушив у плавання поночі на малому суденці, і спершу він плинув на схід, а потому розвернувся і подався на захід. Він узяв із собою трьох служників, дорогих його серцю, й ніколи вже в цьому світі не подали вони про себе вісті ні словом, ані знаком, і жодна легенда чи переказ не оповідає про їхню долю. Ніяке посольство не спромоглося б удруге порятувати людей, і для зради Нуменору не існувало легкого прощення.
Еленділ же зробив усе так, як наказував батько, і його човни відпливли від східного узбережжя тієї землі; Вірні вирядили на них своїх дружин і дітей, родинні реліквії та величезні запаси золота. Було там чимало прекрасних і могутніх речей, що їх створили нуменорці в час мудрості: чаш і коштовностей, скрижалей премудрості з ясно-червоними та чорними написами. А ще мали вони Сім Каменів — подарунок елдарів, — а на човні Ісілдура перевозили під охороною молоде деревце, нащадок Німлота Прекрасного. Тож Еленділ був напоготові, не втручався в лиходійства тих днів і щомиті чекав знаку, який так і не з’явився. Тоді він потайки поплив до західних узбереж, вглядаючись у море, і скорбота й туга охопили його, бо він дуже любив свого батька. Та не побачив нічого, крім Ар-Фаразонового флоту, що збирався в західних гаванях.
Так-от, раніше на острові Нуменор погода завжди відповідала потребам і вподобанням людей: дощ випадав у належний час і завжди — в міру; сонце світило то тепліше, то прохолодніше; вітри дули з моря. Коли вітер линув із заходу, багатьом здавалося, наче він сповнений невловного та солодкого, зворушливого аромату квітів, які вічно цвітуть на невмирущих луках і не мають назв на смертних берегах. Тепер же все це змінилось: у ті дні почорніло саме небо, здіймалися бурі з дощами та градом, зривалися штормові вітри; час од часу величні нуменорські кораблі тонули, не повертаючись у гавані, хоча таких лих не траплялося доти від самого сходу Зорі. А з заходу вечорами іноді напливала велетенська хмара, шо за формою нагадувала орла, і краї пташиних крил ширилися на північ та південь; вона повільно нависала, заступаючи призахідне сонце, і тоді на Нуменор спадала пречорна ніч. Декотрі з тих орлів приносили під крилами блискавиці, й поміж хмарою та морем відлунював грім.