Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.

— Чому би нам не податись аж до Аману і не скуштувати там, хоча би й упродовж одного дня, блаженства Сил? Чи ж ми не стали одним із могутніх народів Арди?

Елдари донесли ці слова до валарів, і Манве затужив, побачивши, що над полуднем Нуменору збирається хмара. Він вирядив до дунедайнів посланців, котрі переконливо повіли Королю й усім, хто хотів слухати, про долю та облаштування світу.

— Судьбу Світу, — казали вони, — може змінити лише той Єдиний, котрий і сотворив його. І навіть якби ви, здолавши всі омани та пастки, спромоглися доплисти до Аману, Благословенного Краю, користі з того було би мало. Бо не земля Манве робить народи, які живуть на ній, безсмертними, а Безсмертні, котрі мешкають там, освятили землю; там ви зачахли б і змарніли ще швидше, мов метелики при надто сильному і тривкому світлі.

Та Король мовив:

— Адже мій прабатько Еаренділ живий? Чи ж він не в землі Аман?

На це посланці відповіли:

— Ти знаєш, що його наділили окремою долею та віднесли до Первородних, котрі не вмирають; але й над ним тяжіє судьба: він-бо ніколи не зможе повернутися на смертні землі. Тим часом ти і твій народ — не Первородні, а смертні люди, якими й сотворив вас Ілуватар. До того ж, здається, ви нині бажаєте володіти водночас благами обох родів: плавати до Валінору, коли заманеться, і, щойно схочеться, повертатися до рідних осель. Такого бути не може. Як і не можуть валари відняти дарів Ілуватара. Елдарів, кажете ви, не покарано, і навіть повстанці не помирають. Але ж для них то — не нагорода і не покара, лишень утілення їхньої сутності. Вони не мають виходу, бо прив’язані до цього світу, і не полишать його, доки він існуватиме, і життя їхні з’єднані з ним нерозривно. Вас же, кажете, покарано за повстання людей, у якому ви заледве чи й брали участь, і тому ви помираєте. Але попервах то не була покара. Так ви одержуєте можливість виходу, покидаєте світ, не прив’язані до нього в надії чи в утомі. Хто-бо з нас має заздрити іншим?

І відказали нуменорці:

— Чому ж ми не повинні заздрити валарам або й найнезначнішим із Безсмертних? Від нас, котрі не відають, що їх чекає вже незабаром, вимагають сліпої довіри, надії без жодних запевнень. А ми-бо теж любимо Землю і не хочемо її втрачати.

Тоді Посланці мовили:

— Воістину, валарам не дано збагнути Ілуватарового промислу щодо вас, адже він не розкрив усього, що гряде. Одне відомо напевно: дім ваш — не тут, ані в Землі Аман, ані деінде в межах Кіл Світу. І Судьба Людей, за якою вони повинні відходити, — то від початку був дар Ілуватара. Вона почала завдавати їм горя лише тому, що, потрапивши в тінь Морґота, люди вирішили, ніби їх оточує непроглядна тьма, якої вони боялися; тільки декотрі виявилися достатньо впертими та гордими і не здавалися доти, доки не позбувалися життя. Ми ж, котрим доводиться нести дедалі більшу ваготу літ, не цілком оце розуміємо, та якщо горе те, як ви кажете, повернулося, щоби знову надокучати вам, тоді, боїмося, Тінь іще раз воскресла й розростається у ваших серцях. Тому, хоча ви й дунедайни, найпрекрасніші серед людей, котрі в давні часи вирятувались од Тіні й мужньо боролися проти неї, ми кажемо вам: стережіться! Волі Еру не годиться суперечити; і валари переконливо просять вас не відмовлятися від довіри, до якої вас закликано, щоби вона не стала у швидкому часі путами, які скують вас. Ліпше надійтеся, що врешті навіть найменше з ваших бажань принесе плоди. Ілуватар уклав вам у душу любов до Арди, а він не сіє зерен безцільно. А втім, може змінитися багато поколінь іще не народжених людей, доки ціль та стане відомою; і розкриють її вам, а не валарам.

Це сталося у дні Тар-Кір’ятана Кораблебудівника та сина його Тар-Атанаміра; і то були горді люди, котрі, прагнучи багатства, обклали людей Середзем’я податями, й тепер більше брали, ніж давали. Посланці прибули саме до Тар-Атанаміра, тринадцятого Короля, а у дні його правління Королівство Нуменор існувало вже понад дві тисячі років і сягнуло зеніту блаженства, якщо не могутності. Проте Атанаміра порада Посланців не вдовольнила й він мало зважав на неї, а більшість народу наслідувала свого повелителя; їм хотілося самим, іще в їхні дні, уникнути смерті, а не лише покладатися на надію. Атанамір дожив до глибокої старості, чіпляючись за життя, навіть коли всі його радощі вичерпалися; він перший серед нуменорців учинив так, відмовившись покидати цей світ, аж доки став недоумкуватим і здитинілим, і не дозволив своєму синові посісти королівський трон у дні його розквіту. Адже зазвичай Володарі Нуменору одружувалися пізно й відходили від правління, відступаючи владу синам, лише коли ті досягали цілковитої тілесної та духовної зрілості.

Потому Королем став Тар-Анкалімон, Атанамірів син, і думки його були вельми схожі до батькових; у час його правління нуменорський народ розділився. З одного боку була більшість, яку називали Людьми Короля, — гордії, котрі віддалилися від елдарів і валарів. А з іншого — меншість, звана еленділами, ельфодрузями; ті люди, хоча загалом і лишилися вірними Королю та Дому Елроса, бажали також підтримувати дружбу з елдарами і прислухалися до поради Володарів Заходу. Проте навіть вони, котрі називали себе Вірними, не спромоглися повністю уникнути біди, що впала на їхній народ, і їм також докучала думка про смерть.

Отак блаженство Вестернесу почало занепадати, хоча могутність і пишнота не припиняли розвою. Адже королі та їхній народ іще не зреклися мудрості і, якщо вже не любили валарів, то поки що принаймні боялися їх. Вони не наважувалися відкрито порушувати Заборону чи плисти поза визначені межі. Натомість скеровували свої величні кораблі на схід. Але над нуменорцями нависав щоразу темніший страх смерті, вони відтерміновували її, як тільки могли; почали зводити для мертвих величні пристанища, тим часом як мудреці намагалися розгадати таємницю воскресіння чи бодай продовження днів людських. Але натомість лиш осягнули мистецтво збереження непорушеною людської плоті, й край заполонили мовчазні усипальниці, в яких темрява плекала думу про смерть. Живі ж іще завзятіше прагли задоволень і гучних веселощів, жадаючи все більше й більше майна та розкошів; а після днів Тар-Анкалімона було знехтувано піднесенням перших плодів для Еру, і люди почали надто рідко приходити до Святилища на верховинах Менелтарми в центрі тієї землі.

Склалося так, що саме в ту пору нуменорці вперше облаштували великі поселення на західних узбережжях прадавніх земель, бо їхній власний край здався їм замалим, не було їм там ані вдоволення, ні спокою, і вони бажали багатства та влади в Середзем’ї, бо просуватися на Захід їм було зась. Дунедайни звели величні порти і міцні вежі, й чимало їх оселилося там; одначе цього разу вони з’явилися радше як володарі, повелителі та збирачі данини, ніж як помічники й учителі. Величезні човни нуменорців линули на крилах вітру на схід, а поверталися завжди навантажені різним добром, і влада та велич їхніх королів дедалі зростали: вони пили і святкували, зодягнені у срібло та золото.

У всьому цьому ельфодрузі заледве чи брали участь. Вони пробиралися тепер щоразу далі на північ і до землі Ґіл-ґалада, підтримуючи дружбу з ельфами та допомагаючи їм у борні з Сауроном. Гаванню їхньою був Пеларґір, що знаходився вище від гирла Андуіну Величного. А Люди Короля запливали далеко на південь, і їхні маєтності та твердині, які вони спорудили, зоставили багато чуток у легендах людей.

У ту Епоху, як розповідається деінде, в Середзем’ї знову з’явився Саурон, і звеличився, і навернувся до зла, в якому Морґот виплекав його, зробивши своїм могутнім слугою. Уже в дні Тар-Мінастіра, одинадцятого Короля Нуменору, він укріпив землю, звану Мордором, і збудував там Вежу Барад-дур, і звідтоді завжди прагнув панувати в Середзем’ї, стати королем над королями та богом для людей. Саурон ненавидів нуменорців через діяння їхніх отців, давній союз із ельфами та вірність валарам; він також не забув про допомогу, що її Тар-Мінастір колись надав Ґіл-ґаладові — в час, коли було викувано Єдиний Перстень і між Сауроном та ельфами зчинилася в Еріадорі війна. І от він дізнався, що королі Нуменору примножили свою владу та пишноту, і ще більше зненавидів їх; але він іще й боявся, щоби вони не завоювали його територій і не вирвали з його рук Сходу. Проте довгий час Саурон не наважувався кинути виклик Володарям Морів і відступив із узбереж.

Але Саурон завжди був віроломний, і, кажуть, що серед тих, кого він заманив у пастку Дев’ятьма Перстенями, було троє володарів із нуменорської раси. Тож із появою в нього на службі улайрів — Примар Персня — та з непомірним посиленням його влади і страху людей перед ним, Саурон почав наступати на прибережні твердині нуменорців.

У ту пору над Нуменором згустилася Тінь; життя Королів із Дому Елроса через їхнє повстання скорочувалося, та серцем вони дедалі більше були проти валарів. І двадцятий король узяв скіпетр отців і зійшов на трон під ім’ям Адунахора, Володаря Заходу, зрікшись ельфійських мов і заборонивши вживати їх у його присутності. Проте ймення Герунумен таки було вписано на Королівських Скрижалях високоельфійською говіркою завдяки стародавньому звичаю, позаяк королі боялися остаточно порушити його, щоби не накликати лиха. Та цей титул здався Вірним аж надто зарозумілим, бо належав валарам; і серця їхні тяжко краялися, розриваючись між відданістю Дому Елроса і шанобою до повноважних Сил. Але попереду їх чекало ще гірше. Бо двадцять третій король, Ар-Ґімілзор, виявився найзапеклішим ворогом Вірних. У час його правління Біле Дерево залишили без догляду і воно почало в’янути; він остаточно заборонив уживати ельфійські мови і карав тих, хто радо вітав прибулі з Ерессеа човни, які все ще потайки плавали до західних узбереж тієї землі.

Еленділи ж мешкали головно в західних областях Нуменору; проте Ар-Ґімілзор наказав усім причетним до них, котрих зумів викрити, переселитись із заходу на схід країни, де за ними пильно наглядали. Тож основне поселення Вірних згодом було поблизу порту Роменна, звідки чимало їх вирушило у плавання до Середзем’я, прагнучи дістатися північних узбереж, де досі можна було побесідувати з елдарами в королівстві Ґіл-ґалада. Королі про це знали, та не перешкоджали, позаяк еленділи покидали їхню землю і не повертались, а вони бажали остаточно покласти край дружбі між власним народом і елдарами з Ерессеа, котрих називали Шпигунами Валарів, бо ж самі прагнули приховати свої вчинки та наміри від Володарів Заходу. Втім, Манве знав про всі їхні дії, і валари гнівалися на Королів Нуменору, і не дораджували та не захищали їх більше; а човни з Ерессеа ніколи вже не припливали з заходу, і покинутими стояли гавані Андуніе.

Володарі Андуніе були найповажнішими після королівського дому, бо вони, походячи від Сильмаріен, доньки Тар-Еленділа, четвертого короля Нуменору, належали до роду Елроса. І були ті володарі вірними королям і шанували їх; і Володар Андуніе неодмінно був серед головних радників Скіпетра. Та вони ж від початку почували особливу любов до елдарів і шану до валарів, і, коли Тінь розрослася, помагали Вірним, як могли. Проте довгий час не викривали своїх справжніх переконань, намагаючись радше мудрими порадами змінити серця володарів Скіпетра.

І жила поміж них славна своєю красою володарка Інзілбет, чиєю матір’ю була Ліндоріе, сестра Еарендура, Володаря Андуніе за часів правління Ар-Сакалтора, батька Ар-Ґімілзора. Ґімілзор узяв її за дружину, хоча їй це й не вельми подобалося, бо, навчена матір’ю, в душі вона почувалася однією з Вірних; але королі та їхні сини стали пихатими і не терпіли, коли хтось суперечив їхнім забаганкам. Між Ар-Ґімілзором та його королевою, як і між їхніми синами, не було любові. Старший, Інзіладун, духом і тілом нагадував матір, а от менший, Ґімілхад, удався в батька, тільки виявився ще гордовитішим і свавільнішим, аніж той. Саме йому, а не старшому сину, віддав би Ар-Ґімілзор скіпетра, якби це дозволяли закони.

Та коли володіння скіпетром перейшло до Інзіладуна, він знову, як колишні правителі, прибрав собі титул ельфійською мовою, нарікшись Тар-Палантіром, адже був далекоглядний очима та розумом, і навіть ненависники боялися його слів, мовби слів правдовидця. Він на деякий час облишив Вірних у спокої та знову в належну пору ходив до Святилища Еру на Менелтармі, чого зрікся Ар-Ґімілзор. Інзіладун шанобливо доглядав Біле Дерево і передрік, що з загибеллю Дерева обірветься також і рід Королів. Але його запізніла покута не вгамувала гніву валарів на образливе зухвальство його вітців, у якому більша частина народу таки не розкаялась. І Ґімілхад, дужий та непокірний, очолив тих, кого називали Людьми Короля, і виступав проти волі брата так відкрито, як тільки йому дозволяла сміливість, але більше — потайки. Тож дні правління Тар-Палантіра затьмарило горе, він проводив чимало часу на заході, й там частенько піднімався на вежу Короля Мінастіра, що на пагорбі Оромет поблизу Андуніе, і звідти тужливо позирав на захід, сподіваючись, можливо, побачити на морі якесь вітрило. Проте жоден човен із Заходу вже ніколи не припливав до Нуменору, й Аваллоне заволокло хмарами.

І от Ґімілхад помер за два роки до двохсотліття (це для нащадка Елроса, навіть у час занепаду, вважалося ранньою смертю), проте Королю це не принесло спокою. Бо Фаразон, син Ґімілхада, виявився навіть більш невгамовним і жадібним до багатства та влади, ніж був його батько. Він часто подорожував за межами рідної землі, ватагуючи під час воєн, які нуменорці в ту пору вели в Середзем’ї, бо прагнули розширити владу над людьми, і так на суші й на морі зажив слави великого капітана. Тому-то, коли, дізнавшись про батькову смерть, Фаразон повернувся до Нуменору, людські серця потяглися до нього: він-бо привіз із собою незлічене багатство і певний час не скупився на подарунки.

І трапилося так, що Тар-Палантір стомився від горя і помер. Синів у нього не було, тільки одна донька, котру він ельфійською мовою назвав Міріель; саме до неї тепер іменем права та за нуменорськими законами перейшов скіпетр. Але Фаразон силоміць узяв її за дружину, вчинивши цим зло, тим паче, що нуменорські закони навіть членам королівського дому не дозволяли вступати у шлюб, якщо вони доводились одне одному ближчими родичами, ніж у третьому коліні. Та щойно вони одружилися, він заволодів скіпетром, прибравши титул Ар-Фаразон (Тар-Каліон — ельфійською мовою) і змінивши ймення королеви на Ар-Зімрафель.

Ар-Фаразон Золотий був наймогутніший і найпихатіший із усіх, кому доводилося тримати в руках Скіпетр Морських Королів із часів заснування Нуменору, а звідтоді нуменорцями правували двадцять і чотири Королі та Королеви, котрі на ту пору вже спочилй у глибоких усипальницях під горою Менелтармою, покоячись на золотих ложах.

І, сидячи на карбованому троні в місті Арменелосі у пишноті свого можновладця, він думав темну думу, помишляючи про війну. Бо в Середзем’ї Король довідався про міць Сауронового володіння та про його ненависть до Вестернесу. Тепер же до нього прибули керманичі кораблів і капітани, котрі повернулися зі сходу, та сповістили, що, відколи Ар-Фаразон покинув Середзем’я, Саурон вивів війська й напосівся на міста поблизу узбережжя, і нарікся Королем Людей, і оголосив про намір відтіснити нуменорців у море й навіть знищити Нуменор, якщо вдасться.

Вельми розлютився Ар-Фаразон, почувши такі вісті, а оскільки він довго роздумував потайки, серце його переповнило прагнення необмеженої влади й одноосібного панування його волі. Тож він твердо постановив, що — без поради валарів і покладаючись лише на власну мудрість — претендуватиме на титул Короля Людей і примусить Саурона стати його васалом та слугою; бо в погорді своїй гадав, що не з’явиться на світі жодного короля, такого могутнього, щоби кинути виклик Спадкоємцеві Еаренділа. Тому в той час Ар-Фаразон почав кувати величезні запаси зброї, і збудував чимало військових кораблів, і спорядив їх; а щойно все було готове — разом із власним воїнством сам відплив на Схід.

І люди побачили, як його вітрила виринають із заходу сонця, наче забарвлені ясно-червоним, і сяють червленим золотом, і на мешканців узбереж зійшов страх, і вони втекли аж ген далеко. А флот нарешті дістався до місцини, званої Умбар, де була могутня нуменорська нерукотворна гавань. Порожні та мовчазні лежали довколишні землі, коли Король Моря крокував Середзем’ям. Сім днів мандрував він зі стягом і сурмами, й дійшов до пагорба, й піднявся нагору, й установив там шатро і трон; він розташувався в центрі того краю, а намети його вояків, блакитні, золоті й білі, розмістилися довкола, мовби поле гінких квітів. Потому Ар-Фаразон вислав герольдів, наказавши Сауронові постати перед ним і присягнути йому на вірність.

І Саурон прийшов. Прийшов із самої вежі Барад-дур і не запропонував мірятися силами. Він-бо збагнув, що влада та могутність Короля Морів перевершували всі чутки про них, тож не дуже вірив, що навіть найвеличніші його прислужники зможуть їм протистояти, і побачив, що не настав іще час, аби підкорити своїй волі дунедайнів. А Саурон був майстром, вельми вправним у досягненні бажаного підступом там, де могло не бути користі від сили. Тож він принизився перед Ар-Фаразоном і вдався до красномовства; і людей здивували його позірно гарні та мудрі слова.