Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.
— Аута і ломе! Ніч минає!
І от Морґот, довідавшись чимало про те, що зробили та задумали його недруги, обрав свій час і, довіривши зрадливим прислужникам затримати Маезроса, щоби запобігти з’єднанню ворожих сил, послав позірно велике військо (насправді ж — лише частину всього, що він створив) у напрямку Гітлуму; всі ті воїни були зодягнуті в сіро-коричневе і не оголювали зброї, тож коли про їхнє наближення стало відомо, вони вже перейшли далеко за піски Анфауґліту.
Тоді серця нолдорів сповнилися завзяттям, а їхні капітани зажадали повбивати недругів просто посеред рівнини; та Гурін виступив проти цього і попрохав їх стерегтися підступів Морґота, чия сила завжди значніша, ніж видається, а справжні наміри відрізняються від тих, які він одверто показує. І хоча сигналу про наближення Маезроса не надходило й військо нетерпеливилося, Гурін благав іще зачекати, щоб орки трохи знесилились у боротьбі з пагорбами.
Проте своєму Капітанові на заході Морґот наказав будь-якими засобами та якнайхутчіше виманити Фінґона з-під укриття пагорбів. Отож, його Капітан сміло рухався вперед, допоки його частина лінії фронту розтягнулась уздовж потоку Сіріону від стін фортеці Ейтель-Сіріон до місця впадіння Рівілу при Твані Сірех, так що вояки на аванпостах Фінґона дивилися ворогові в очі. Та ворожий виклик залишився без відповіді, а кпини орків застрягали їм у горлянках, коли вони спостерігали за мовчазними стінами та прихованою загрозою, що нависала з пагорбів. Тоді Капітан Морґота вислав вершників із хоругвами перемовин, і ті проїхали попід самісінькими стінами передових укріплень Барад-Ейтеля. З собою вони везли Ґелміра, сина Ґуіліна, того володаря Нарґотронда, котрого полонили під час Битви Браґоллах і осліпили. І герольди Анґбанда виставили його наперед, гукаючи:
— Отаких у нас удома хтозна-скільки, та покваптеся, якщо хочете їх застати. Бо, повернувшись, ми з усіма вчинимо ось як.
І вони перед очима ельфів одтяли Ґелмірові руки, ноги, а відтак і голову, а тоді покинули його.
На біду, в тому місці на аванпостах стояв саме Ґвіндор із Нарґотронда, брат Ґелміра. Тож гнів його спалахнув, мовби полум’я, і він скочив на коня, і разом із ним помчало ще чимало вершників, і вони напосілися на глашатаїв, і повбивали їх; і глибоко врізались у лави основного війська. Побачивши це, воїнство нолдорів сповнилося завзяттям, і Фінґон надягнув білий шолом, і заграли сурми, й ціле військо Гітлуму кинулося з пагорбів у раптову люту атаку. З сяйвом мечів, які повитягали з піхов нолдори, могло зрівнятися хіба що буяння полум’я в очеретяному полі, а їхній наступ був такий стрімкий і жорстокий, що майже цілковито зруйнував задуми Морґота. Раніше, ніж армію, яку він послав на захід, удалося зміцнити, її розбили, а знамена Фінґона перетнули долину Анфауґліт і замайоріли перед стінами Анґбанда. Ґвіндор і нарґотрондці завжди були на вістрі атаки, а тепер їх і поготів не вдалося би стримати; вони вдерлися через Браму і повбивали сторожу на самісіньких сходах Анґбанда; і Морґот, сидячи на низькому троні, здригнувся, зачувши, як вони гупають у двері. Утім, там їх і спіймали в пастку, й убили всіх, окрім Ґвіндора, бо його взяли живцем; а Фінґон не зміг прийти їм на допомогу. Через безліч потаємних дверей у Танґородрімі Морґот дозволив виступити своїй основній військовій силі, яку тримав напоготові, й Фінґона відкинули від стін, причому з великими втратами.
Потому, на четвертий день війни, в долині Анфауґліт, розпочалася Нірнает-Арноедіад, битва Незліченних Сліз, скорботності якої не вмістить жодне сказання чи пісня. Воїнство Фінґона відступало через піски, і Галдір, володар галадінів, поліг, ідучи в ар’єргарді; при ньому загинула більшість людей із Бретілу, ніколи вже не повернувшись до рідних лісів. А на п’ятий день після заходу сонця, коли вони все ще були далеко від Еред-Ветріну, орки оточили гітлумську дружину, і битва не вщухала аж до світання, щомиті стаючи дедалі запеклішою. Уранці з’явилася надія: до воїнів Фінґона долинули звуки ріжків Турґона, який наступав із основним лицарством Ґондоліна; він-бо, отаборившись на південному фланзі, охороняв Сіріонів Прохід і стримав більшість свого народу від необдуманої атаки. Тепер же поспішав на підмогу братові; й ґондоліндріми здавалися богатирями, вдягнутими в кольчуги, а їхні лави сяяли проти сонця, неначе сталева ріка.
І ось фаланги бійців Короля прорвалися крізь шеренги орків, а Турґон прорубав собі шлях до брата; і кажуть, що радісною була зустріч Турґона з Гуріном, який стояв обіч Фінґона, хоч і відбулася вона в розпал битви. Тоді в серцях ельфів воскресла надія; і тієї самої миті, третьої години вранці, сурми нарешті сповістили про наближення зі сходу Маезроса, і знамена синів Феанора насувалися на ворога з тилу. Подейкували, ніби тоді елдари могли би перемогти, якби тільки ціле їхнє військо проявило вірність; адже орки похитнулись, і їхній наступ було зупинено, а декотрі навіть кинулися тікати. Проте, щойно передові загони Маезроса зітнулися з орками, Морґот випустив останні свої війська, й Анґбанд спорожнів. І виступили тоді вовки та вовковершники, і балроґи, і дракони, і сам Ґлаурунґ, Отець Драконів. Міць і жахіття Великого Черва були тепер справді неймовірними, ельфи та люди, угледівши його, заціпеніли; він же вклинився поміж воїнствами Маезроса та Фінґона і розметав їх урізнобіч.
Однак Маезрос зазнав поразки не від вовка, не від балроґа, не від дракона, а від людської зрадливості. Тієї пори розкрилася змова Улфанґа. Чимало східнян розвернулося й утекло, бо серця їхні переповнювали брехня та страх; а сини Улфанґа, несподівано перекинувшись на бік Морґота, обійшли синів Феанора з тилу і серед сум’яття, яке самі й учинили, наблизилися до хоругви Маезроса. Проте їм не вдалося здобути винагороду, яку пообіцяв Морґот, бо Маґлор убив Улдора Проклятого, очільника зради, а сини Бора, перш ніж загинули самі, порішили Улфаста й Улварта. Однак надійшла нова навала лихолюдців, котрих прикликав Улдор і до пори до часу ховав між східних пагорбів; отож, тепер військо Маезроса атакували вже з трьох сторін, і воно не витримало натиску, і роззосередилось, і воїни кинулися тікати, хто куди. Утім, доля порятувала синів Феанора: хоч усі вони були поранені, ніхто не загинув; вони згуртувались і, зібравши вцілілих нолдорів та науґрімів, прорубали собі шлях до відступу й утекли аж ген далеко, до Бескиду Долмед на сході.
Гноми з Белеґоста були останньою з усіх східних сил, яка продовжувала стійко триматись; отак вони і здобули собі славу. Бо науґріми хоробріше, ніж ельфи та люди, протистояли вогню, а до того ж вони звикли носити у бою великі маски, на які страшно було дивитися; ті маски добре захищали їх від драконів. І якби не гноми, то Ґлаурунґ і його поріддя випалили б усіх, хто ще залишався з нолдорів. Але науґріми обступили його кільцем, коли він напав, і навіть його могутня броня не була надійним захистом від ударів їхніх величних сокир; тож коли, розлютившись, Ґлаурунґ повернувся, і збив Азаґгала, Володаря Белеґоста, і наповз на нього, то Азаґгал останнім ударом загнав йому в черево ножа, і так сильно поранив дракона, що той утік із бойовища, і налякані почвари Анґбанда кинулися вслід за ним. Тоді гноми підняли тіло Азаґгала і понесли його геть; вони вже не зважали на ворогів, лише відступали повільною ходою, співаючи похоронну пісню глибокими голосами, наче то була церемонія пишного поховання в їхній країні; й ніхто не посмів зупинити їх.
А тим часом на західному фланзі битви Фінґон і Турґон зітнулися з навалою недругів, що втричі переважала за кількістю всю королівську міць. Надійшов Ґотмоґ, Володар Балроґів, верховний капітан Анґбанда; він врізався темним клином у лави ельфійського лицарства, оточивши Короля Фінґона та відтіснивши Турґона і Гуріна аж до Твані Сірех. Потому розвернувся і накинувся на Фінґона. Затятою була їхня битва. Нарешті Фінґон залишився стояти сам-один поміж тілами убитих бійців і боровся з Ґотмоґом доти, доки ззаду до нього не підкрався інший балроґ і не оповив його сталевим батогом. Тоді Ґотмоґ потнув Фінґона чорною сокирою, аж зметнулось угору біле полум’я над королевим розколотим шоломом. Так загинув Король Нолдорів; перетворився на прах під ударами ворожих булав, і срібно-блакитний ельфійський стяг опинився у багнюці, перемішаній із кров’ю.
Позиції було здано; проте Гурін і Гуор із рештками Дому Гадора все ще стійко трималися разом із Турґоном з Ґондоліна; і вояки Морґота ніяк не могли захопити Сіріонового Проходу. Тоді Гурін звернувся до Турґона з такими словами:
— Відступай не гаючись, володарю, поки є час! Бо ти останній із Дому Фінґолфіна, тож у тобі — остання надія елдарів. Поки стоятиме Ґондолін, страх не відступить од серця Морґота.
Але Турґон відповів:
— Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі.
Тоді заговорив Гуор і сказав:
— Однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу я тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоча тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, проте з мого життя і з твого зійде нова зоря. Прощавай!
Маеґлін, син сестри Турґона, уважно спостерігаючи за всім, почув ці слова й ніколи не забував їх.
Тоді Турґон прислухався до поради Гуріна та Гуора і, скликавши всіх, хто вцілів із воїнства Ґондоліна, а також тих, кого вдалося зібрати з Фінґонового народу, відступив до Сіріонового Проходу; а його капітани Ектеліон і Ґлорфіндел прикривали лівий і правий фланги, щоби ніхто з ворогів не проскочив повз них. Що ж до Дор-ломінців, то вони, за велінням Гуріна та Гуора, йшли в ар’єргарді, бо й самі в душі не бажали покидати Північноземелля, тож мали намір, якщо їм не вдасться відвоювати рідних осель, стояти тут до самого кінця. Так було відшкодовано зраду Улдора; і з усіх воєнних подвигів, які здійснили отці людей в ім’я елдарів, останній спротив мужів Дор-ломіну — найбільш уславлений.
І сталося так, що Турґон пробивався на південь, а зайшовши за спини бійців Гуріна та Гуора, під їхнім прикриттям перетнув Сіріон, і зник у горах, і, захований від очей Морґота, врятувався. Тим часом брати зібрали довкола себе рештки дому Гадора і крок за кроком відступали, доки, перейшовши Твань Сірех, уперлись у потік Рівіл. Там вони зупинилися й уже не задкували.
Тоді всі сили Анґбанда навалою рушили на них, перебираючись через потік по тілах загиблих, і оточили рештки Гітлуму, подібно до того, як приплив, набираючи швидкість, оточує камінь. І в час, коли сонце схилилося на захід і тіні від Еред-Ветріну потемнішали, загинув Гуор, уражений отруйною стрілою просто в око, й усі звитяжні воїни Гадора покотом полягли довкола свого володаря; й орки стинали їм голови та скидали на купу, яка у світлі призахідного сонця нагадувала золотий курган.
Осамотілий Гурін тримався найдовше. Він одкинув свого щита, і потягся по сокиру капітана орків, і схопив її обіруч; і співають у піснях, що сокира та димілася від чорної крові тролів-охоронців Ґотмоґа, поки кров засихала. З кожним ударом Гурін викрикував:
— Ауре ентулува! Час настане знову!
Він повторив цей клич сімдесят разів; але, врешті, його таки взяли живцем — за наказом Морґота, — й орки хапали Гуріна цурпалками рук, бо їхні кисті, які він пообрубував, усе ще мертво чіплялися за його одяг; і кількість нападників ставала чимраз більшою, аж поки він упав під вагою їхніх тіл. Тоді Ґотмоґ зв’язав його і поволік до Анґбанда — насміхаючись.
Отак, коли сонце скотилося за Море, завершилася битва Нірнает-Арноедіад. У Гітлумі запала ніч, а з Заходу налетіла шалена вітряна буря.
Морґот тріумфував, адже всі задуми втілилися так, як того прагнуло його серце; бо люди позбавили життя людей і зрадили елдарів, а страх і ненависть розділили тих, кому би належало об’єднатися проти нього. З того дня серця ельфів одчужилися від усіх людей, окрім тих, котрі належали до Трьох Домів Едайнів.
Королівства Фінґона вже не існувало, а сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі. їхня зброя валялася хтозна-де, а їхню заставу прорвали; самі ж брати призвичаїлися до дикого лісового життя біля підніжжя Еред-Ліндону, змішавшись із Зеленими ельфами Оссіріанду й утративши колишню силу та славу. У Бретілі, під захистом лісів, мешкали нечисленні галадіни, і їхнім володарем був Гандір, син Галдіра; та до Гітлуму не повернувся жоден ані з воїнства Фінґона, ні з дому Гадора, і не надійшло жодної вісточки про битву та долю володарів. Але Морґот вислав туди східнян, котрі йому прислужилися, відмовившись оддати їм багаті землі Белеріанду, якими вони прагнули заволодіти; він запроторив їх у Гітлум і заборонив покидати цей край. Отак Морґот винагородив східнян за зраду Маезроса: довелося їм діймати і грабувати старих, дітлахів та жінок з народу Гадора. Уцілілих елдарів із Гітлуму доправили на північні копальні, де всі вони гарували рабами, крім хіба тих, котрі вислизнули від Морґотових слуг і втекли у нетрі та гори.
Орки й вовки безперешкодно вешталися цілою Північчю, пробираючись дедалі глибше на південь Белеріанду, аж до Нан-татрену, Вербової Землі, та кордонів із Оссіріандом, і ніхто ні на рівнині, ні в нетрях не міг почуватись у безпеці. Доріат уцілів, а чертоги Нарґотронда огортала таїна; проте Морґота вони цікавили мало: чи то він не досить знав про них, чи то злостиві його задуми наразі не визначили їхньої смертної години. Багато хто подався до Гаваней і прихистився за стінами Кірдана, а моряки плавали туди-сюди при узбережжі, тривожачи ворогів блискавичними набігами з води. Та наступного року, ще до приходу зими, Морґот вислав численні війська до Гітлуму та Неврасту, і вони спустилися ріками Брітон та Неннінґ, і спустошили цілісінький Фалас, і взяли в облогу стіни Брітомбара й Еґлареста. Вони привели із собою ковалів, рудокопів і повелителів вогню, встановили величезні машини; і, незважаючи на відважний опір, їм, зрештою, вдалося проламати стіни. Тоді Гавані перетворилися на руйновище, вежу Барад-Німрас було повалено, а більшість Кірданового народу загинула чи була перетворена на рабів. Лиш одиниці зійшли на корабель і втекли морем; серед них був і Фінґонів син Ерейніон Ґіл-ґалад, якого батько відіслав до Гаваней після Даґор-Браґоллаху. Оті вцілілі попливли разом із Кірданом на південь до Острова Балар, де влаштували притулок для всіх, хто міг туди дістатися; вони-бо утримували опорний пункт також і біля Гирла Сіріону, а там, у струмках і водах із густими, як ліс, очеретами лежали у сховку легкі та бистрі човни.
І коли Турґон дізнався про це, то знову послав гінців до Гирла Сіріону і благав Кірдана Корабельника про допомогу. На прохання Турґона Кірдан збудував сім бистрих човнів, і вони відпливли на Захід; але про них до Балару ніколи не надходило жодних вістей, окрім єдиної. Моряки одного з тих човнів довго змагалися з морем, а коли у відчаї повернули судно назад, то затонули при самих берегах Середзем’я під час сильного шторму; втім, одного мореплавця Улмо таки порятував од гніву Оссе, і хвилі підхопили його, й винесли на узбережжя в Неврасті. Звали того ельфа Воронве; він був одним із тих, кого Турґон вирядив гінцем із Ґондоліна.