Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.

Плач бранців в Анґбанді стояв

У громі й полум’ї заграв —

І Фінрод перед троном впав.

Тоді Саурон зірвав із прибульців машкару, і вони постали перед ним роздягнені та налякані. Проте, викривши їхню природу, Саурон не довідався ні їхніх імен, ані намірів.

Відтак він запроторив їх до глибокої ями, темної та німої, і погрожував жорстоко вбити кожного, хто не викаже йому правди. Час од часу полонені бачили, як у темряві спалахували два ока, і вовкулака зжирав одного з побратимів; але жоден не зрадив свого володаря.

У час, коли Саурон кинув Берена в яму, на серце Лутіен ваготою ліг жах; і, прийшовши за порадою до Меліан, вона дізналася, що Берен потрапив у підземну тюрму Тол-ін-Ґауроту й не має надії на порятунок. Тоді Лутіен, збагнувши, що жодна інша істота на землі не допоможе Беренові, постановила втекти з Доріату і самій прийти до нього; та вона прагнула підтримки Даерона, а той виказав її Королю. Тінґола ж переповнив подив і страх; і хоча він не хотів позбавляти Лутіен небесних світил, аби вона не ослабла та не змарніла, втім, таки бажав приборкати доньку й наказав побудувати дім, із якого їй не вдасться втекти. Неподалік од брам Менеґрота стояло найбільше дерево з тих, які росли в Лісі Нелдорет — буковому лісі в північній частині королівства. Могутній бук той звався Гірілорн і мав три стовбури, однакові в обхваті, з гладенькою корою та неймовірно гінкі; галуззя починало рости на них дуже високо над землею. Тож у височині поміж гілками Гірілорна збудували дерев’яний будинок і примусили Лутіен там оселитися; драбини ж забрали геть, і пильнували їх, і приставляли тільки тоді, коли Тінґолові слуги приносили їй необхідне.

У «Баладі про Леітіан» розповідається, як Лутіен утекла з дому на Гірілорні: застосувавши чари, вона зробила так, що волосся її, обважене, крім того, закляттям сну, виросло дуже довгим, і з нього зіткала собі темну мантію, що, мов тінь, оповила її красу. З решти волосин Лутіен скрутила мотузку і скинула її зі свого вікна; і, коли кінець її загойдався над головами охоронців, котрі сиділи під деревом, вони провалились у глибокий сон. Тоді Лутіен вибралася з в’язниці, й, загорнута в темний плащ, стала непомітною для всіх очей, і щезла з Доріату.

І сталося так, що Келеґорм та Куруфін ішли на полювання через Заповідну Рівнину; а їх до того змусило те, що сповнений підозри Саурон вислав на ельфійські землі багато вовкулаків. Тому, взявши з собою гончаків, брати і виїхали на полювання; а ще вони думали, що перед поверненням їм удасться довідатися новини про Короля Фелаґунда. Найвправнішого вовкодава, що біг за Келеґормом, звали Гуан. Він не народився в Середзем’ї, а прибув із Благословенного Краю; колись давно у Валінорі Ороме подарував його Келеґормові, і ще там він мчав на звук рогу господаря, доки не трапилося лихо. Гуан пішов за Келеґормом у вигнання, залишився вірним йому; а отже, і сам був приречений на гірку судьбу, роковану нолдорам, адже було проголошено, що він зустріне свою смерть аж тоді, коли зітнеться з наймогутнішим вовком, який будь-коли походжав світом.

Саме Гуан знайшов Лутіен, яка мчала попід деревами, неначе тінь, зненацька заскочена денним світлом, коли Келеґорм і Куруфін спинилися трохи перепочити біля західних кордонів Доріату; бо ніщо не могло сховатися від зору та нюху Гуана, жодні чари не могли його зупинити — пес не знав сну ні вдень, ні вночі. Він привів її до Келеґорма, і Лутіен зраділа, довідавшись, що то — нолдорський принц і недруг Морґота, і явила справжню себе, відкинувши геть плаща. Чудова її врода, несподівано розкрившись при сонячному світлі, розпалила в Келеґормі кохання; і він заговорив ельфійку прегарними словами і пообіцяв допомогти їй у скруті, якщо вона повернеться з ним до Нарґотронда. Жодним знаком він не викрив того, що вже знав про Берена та його виправу, про яку Лутіен розповідала, ні того, що ця справа близько його стосувалася.

Тож нолдори зненацька перервали полювання і, повернувшись до Нарґотронда, зрадили довіру Лутіен: брати міцно схопили її, відібрали плаща і заборонили виходити за брами чи розмовляти будь із ким, окрім них самих, окрім Келеґорма та Куруфіна. Бо на ту пору, вважаючи, що ув’язненим Беренові й Фелаґунду вже годі навіть сподіватися на допомогу, вони постановили дати Королю загинути й, утримуючи Лутіен, примусити Тінґола віддати її руку Келеґормові. Так брати примножили би свою владу і стали би найвельможнішими нолдорськими принцами. Вони не мали наміру здобувати Сильмарили майстерністю чи війною і не збиралися дозволяти робити це іншим, доки в їхніх руках не буде зосереджено всю міць ельфійських королівств. Ородрет не міг протистояти їм, бо брати панували над серцями народу Нарґотронда; і Келеґорм спорядив посланців до Тінґола, щоби той пришвидшив сватання.

Та серце гончака Гуана було справедливе, до того ж на нього в час першої зустрічі зійшла приязнь до Лутіен; і її полон завдавав йому страждань. Тому пес часто приходив до її покою, а ночами лежав перед її дверима, бо відчував, що в Нарґотронд прийшло зло. Самотня ж Лутіен часто говорила з Гуаном, розповідаючи йому про Берена, який був другом усіх птахів і звірів, що не служили Морґотові; й Гуан розумів те, що вона казала. Він-бо опанував мови всіх істот, котрі мали голос; але до сметрі йому самому дозволялося промовити словами лише тричі.

І от Гуан придумав, як допомогти Лутіен; і одного разу, прийшовши вночі, приніс її плаща, і заговорив уперше, даючи ельфійці пораду. А тоді повів її таємними шляхами геть із Нарґотронда, і вони разом утекли на північ; і гончак упокорив свою гордість і дозволив доньці Тінґола їхати на собі верхи, наче на скакуні, як то іноді їздять на велетенських вовках орки. Так вони пересувалися з неабиякою швидкістю, бо Гуан був бистрий і невтомний.

Берен і Фелаґунд були ув’язнені в Сауронових закамарках, і їхні соратники вже всі погинули; та Саурон вирішив залишити Фелаґунда наостанок, бо збагнув, що то — нолдор непересічної сили й мудрості, а ще гадав, ніби саме в ньому криється загадка цієї виправи. Та, коли вовк прийшов по Берена, Фелаґунд, доклавши чималих зусиль, розірвав пута, і боровся з вовкулакою, і власними руками та зубами порішив його; проте й сам зазнав смертельного поранення. Тоді й звернувся до Берена, мовивши:

— Отепер іду я на довгий спочинок у чертоги безчасся по той бік морів і Гір Аману. Багато літ спливе, доки я знову з’явлюся між нолдорами; і може статися так, що ні у смерті, ні в житті не доведеться нам зустрітись удруге, бо долі наших народів різняться. Прощавай!

І помер він у темряві, в Тол-ін-Ґауроті, чиї величні вежі сам же й звів. Отак Король Фінрод Фелаґунд, найпрекрасніший і найулюбленіший ельф із дому Фінве, виконав свою обітницю; і Берен у відчаї оплакував його.

У той час прибула Лутіен і, стоячи на мості, що вів до Сауронового острова, заспівала пісню, яку не владні були зупинити жодні камінні стіни. Берен почув її й подумав, що марить; бо понад ним сяяли зорі, а в деревах витьохкували соловейки. І він заспівав у відповідь викличну пісню, яку склав для звеличення Семизір’я — Серпа Валарів, що його Варда примістила над Північчю на знак повалення Морґота. Відтак сили полишили сина Барагіра, й він провалився в пітьму.

Проте Лутіен почула його відгук і заспівала ще могутнішу пісню. Вовки завили, й острів здригнувся. Саурон стояв на високій вежі, огорнений темною думою; та, почувши її голос, усміхнувся, адже знав, що то — донька Меліан. Слава про красу Лутіен і про дивовижні її пісні вже давно розійшлася за межами Доріату; і він задумав полонити ельфійку, щоби віддати її на поталу Морґотові, бо винагорода за це була би нечувана.

Відтак Саурон послав на міст вовка. Та Гуан безшумно вбив його. Проте Саурон продовжував посилати інших, одного по одному; й одного по одному Гуан хапав їх за горло, вбиваючи. Тоді Саурон послав Драуґлуіна — жахливу тварюку, що віддавна служила злу, володаря та повелителя вовкулаків Анґбанда. Сила в ньому була неймовірна; і битва між Гуаном та Драуґлуіном була тривала і затята. Аж нарешті Драуґлуін утік і, примчавши назад у вежу, помер біля ніг Саурона; і, помираючи, сказав своєму господареві:

— Тут Гуан!

А Саурон, як і всі решта в тій землі, добре знав, яка доля вготована гончакові з Валінору, і йому спало на думку, що він сам здійснить її. Тож чаклун прибрав подобу вовкулаки — і то наймогутнішого з усіх, які досі ходили світом, — і виступив уперед, аби захопити перехід через міст.

Наближення його було таке жахливе, що Гуан відскочив убік. Тоді Саурон кинувся на Лутіен; і вона зомліла, не встоявши перед небезпекою лютого духу, що визирав із його очей, та перед гидким смородом подиху. Але, тільки-но вовк підійшов, Лутіен, падаючи, змахнула перед його вирлами складкою свого темного плаща; і вовкулака спіткнувся, бо на нього найшла скороминуща сонливість. Тоді скочив Гуан. І зчинилася битва між Гуаном і Вовком-Сауроном, і завивання та гавкіт відлунили від пагорбів, і сторожа на стінах Еред-Ветріну почула їх звіддаля й ужахнулася.

Та ні чаклунство, ні закляття, ні ікла, ні отрута, ні диявольські чари, ні сила звіра не годні були здолати Гуана з Валінору; він схопив свого супротивника за горлянку і притис його до землі. Тоді Саурон змінив подобу: з вовка перекинувся велетенським отруйним змієм, а з того чудовиська — собою самим у звичній формі; та не міг вирватися з Гуанових зубів, не полишивши тіла остаточно. І раніше, ніж мерзотний дух вилинув із темної оселі своєї, підійшла Лутіен і сказала, що його позбавлять плотської одежі й тремтливим привидом відішлють назад до Морґота; і мовила вона:

— Там оголена сутність твоя вічно терпітиме муку зневаги під пронизливим поглядом його очей, якщо ти не поступишся мені, віддавши у володіння свою вежу.

Тоді Саурон поступився, і Лутіен заволоділа островом і всім, що було на ньому; і Гуан відпустив його. І відразу ж Саурон перетворився на упиря, велетенського, наче чорна хмара на тлі місяця, й утік, розбризкуючи по деревах кров із горла, і прибився до Таур-ну-Фуіну, й оселився там, і оповив те місце жахіттям.

Відтак Лутіен стала на мості й показала свою силу: закляття, що тримало камінь при камені, втратило міць, і впали брами, і розступилися стіни, і розкрилися ями; і чимало рабів та полонених вийшло звідти, нетямлячись од подиву, затуляючи очі від слабкого місячного світла, бо довго вони томились у темряві Саурона. Та Берен не вийшов. Тому Лутіен і Гуан узялися шукати його на острові; й Лутіен застала коханого за оплакуванням Фелаґунда. Мука його була така глибока, що він лежав непорушно і не чув її кроків. І, думаючи, що він уже мертвий, Лутіен обняла його і провалилась у темне забуття. Проте Берен, повернувшись до світла з закамарків одчаю, підвів її, й вони знову побачили одне одного; і день, займаючись над темними пагорбами, освітив їх.

Вони поховали тіло Фелаґунда на вершині пагорба на його власному острові, який знов очистився; і зелена могила Фінрода, сина Фінарфіна, найяснішого серед усіх ельфійських принців, лишалася недоторканою, доки земля не змінилась, і не запала, і не потонула в руйнівних морях. Але Фінрод походжає разом із батьком своїм Фінарфіном попід деревами Елдамару.

І от Берен та Лутіен Тінувіель знову звільна гуляли разом лісами, відновивши на певний час світ обопільної насолоди; і хоч настала зима, вона не зашкодила їм, бо там, де ступала Лутіен, продовжували буяти квіти, і птахи співали на схилах закутаних у сніги пагорбів. А вірний Гуан повернувся до господаря свого Келеґорма; та все ж приязнь їхня ослабла.

У Нарґотронді зчинилася колотнеча. Туди нині повернулося чимало ельфів із числа полонених на острові Саурона; і здійнявся галас, який Келеґормові не вдалось угамувати жодними словами. Ельфи гірко оплакували загибель Фелаґунда, їхнього короля, кажучи, що діва наважилася на те, на що не стало сміливості у синів Феанора; і багато хто збагнув, що радше зрадливість, а не страх керувала Келеґормом і Куруфіном. Відтак серця народу Нарґотронда звільнилися від їхнього впливу і знову звернулися до дому Фінарфіна; і підкорились Ородретові. Проте він не дозволив, як того бажали декотрі, вбити братів, адже пролиття родової крові тільки ще тісніше скувало би їх усіх прокляттям Мандоса. Утім, ані столування, ні даху над головою в межах свого володіння він Келеґормові й Куруфінові не дарував, а натомість заприсягся, що звідтоді між Нарґотрондом і синами Феанора приязні не бувати.

— Нехай буде так! — мовив Келеґорм, і очі його лиховісно зблиснули; а Куруфін усміхався.

Тоді вони взяли коней і, мов вогонь, помчали геть, аби спробувати знайти на сході свій народ. Ніхто не поїхав із ними, ніхто, навіть оті, котрі належали до їхнього народу; адже всі збагнули, що прокляття ваготою лягло на братів і що зло йде за ними назирці. У той час Келебрімбор, син Куруфіна, зрікся батькових учинків і залишився в Нарґотронді; та Гуан знову-таки біг за конем свого господаря.