Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.
І от влада Морґота затінила Північноземелля; та Барагір не втік із Дортоніону, а продовжував змагатися з ворогами за кожну п’ядь власної землі. Тоді Морґот невідступно переслідував його народ аж до кінця, і мало залишилось уцілілих. А ліс на північних схилах тієї землі потроху перетворився на такий жахливий край темних чарів, що навіть орки без потреби не заходили туди. Його почали називати Делдуват, а ще — Таур-ну-Фуін — Ліс попід Ночетінню. Дерева, які виросли там після пожежі, були чорні та грізні, корені їхні переплелись і, мовби лапища, навпомацки прокладали собі шлях у пітьмі. Ті, хто заблукав між дерев, розгублювались і сліпнули, їх душили чи вганяли в нестяму примари страху. Зрештою, Барагір опинився в такому скрутному становищі, що дружина його, Емелдір Мужньосерда (вона радше боролася б обіч сина та чоловіка, ніж утікала), зібрала всіх уцілілих жінок і дітей, дала зброю тим, хто міг її втримати, і повела всіх у гори, які лежали позаду, і так, пройшовши небезпечними стежками та зазнавши і втрат, і лиха, вони добулися нарешті до Бретілу. Там декотрих прийняли галадіни, а інші пішли далі через гори в Дор-ломін, до народу Ґалдора, Гадорового сина; серед них були Ріан, донька Белеґунда, і Морвен — її нарекли Елезвен, тобто Ельфопрекрасна, — донька Бараґунда. Проте ніхто й ніколи не бачив уже тих, кого вони покинули. Їх убивали одного по однім, аж доки нарешті з Барагіром залишилося тільки дванадцятеро мужів: син його Берен, племінники Бараґунд і Белеґунд, сини Бреґоласа, та дев’ятеро відданих слуг із його дому, чиї ймення довго жили в піснях нолдорів: Разруін і Дайруін то були, Даґнір і Раґнор, Ґілдор і Ґорлім Нещасливий, Артад та Уртел і юний Гаталдір. Вони стали відчайними вигнанцями, доведеною до безнадії зграєю, що не могла врятуватись і не хотіла здаватись, адже оселі їхні було зруйновано, а їхні дружини та діти потрапили в полон чи загинули, або ж повтікали. З Гітлуму не надходило ні новин, ані допомоги, а Барагіра та його людей цькували, неначе диких звірів; вони відступили до вичахлих земель понад лісом і блукали між карстових озер і кам’янистих вересових пустищ того краю, якнайдалі від шпигунів і чарів Морґота. Ложем їхнім став верес, а дахом — захмарене небо.
Упродовж близько двох років після Даґор-Браґоллаху нолдори все ще утримували західний перевал поблизу витоків Сіріону, бо в тих водах струменіла сила Улмо, і Мінас-Тіріт витримав навалу орків. Але невдовзі після загибелі Фінґолфіна Саурон, найвеличніший і найжахливіший із поплічників Морґота, котрого синдарською мовою називали Ґортауром, виступив проти Ородрета, сторожа вежі на Тол-Сіріоні. Саурон, ставши на ту пору чаклуном жахливої сили, повелителем тіней і примар, підступно-мудрим і жорстоко-дужим, руйнував усе, до чого торкався, спотворював усе, чим правував, був володарем вовкулаків; правління його — мука. Він приступом захопив Мінас-Тіріт, бо на його захисників найшла темна хмара страху, а Ородрет полишив твердиню й утік до Нарґотронда. Тоді Саурон перетворив Мінас-Тіріт на сторожову вежу Морґота, оплот зла й небезпеки, а прекрасний острів Тол-Сіріон став проклятим і отримав назву Тол-ін-Ґаурот — Острів Вовкулаків. Жодна жива істота не могла прошмигнути тією долиною, щоби Саурон не вистежив її зі своєї вежі. І тепер уже Морґот утримував західний перевал, і жах, який ширив Темний Володар, заполонив рівнини та ліси Белеріанду. Віддалік од Гітлуму він невідступно переслідував своїх ворогів, вишукував їхні схованки і захоплював одну по одній їхні твердині. Орки, дедалі нахабніючи, блукали безперешкодно цілим краєм, спускаючись униз за течіями Сіріону на заході та Келону на сході, й оточили Доріат. Вони так нищили землі, що навіть звірі та птиці розбігалися перед ними, тож із Півночі нестримно насувалися тиша і спустошення. Орки полонили та привели до Анґбанда багатьох нолдорів і синдарів, поробивши з них рабів і присилувавши використовувати їхні вміння та знання на користь Морґота. Морґот же розіслав навсібіч своїх шпигунів, котрі, прибравши оманливі подоби й уплівши обман у свою мову, давали віроломні обіцянки про винагороду та хитрими словами прагнули збудити страх і заздрість поміж народами, звинувачуючи різних королів і вождів у жадобі та зрадливості один щодо одного. І, пам’ятаючи прокляття через Братовбивство при Алквалонде, цим брехням часто вірили; насправді, що страшнішими ставали часи, то більше змінювались і межі істини, бо серця й уми ельфів Белеріанду затьмарили відчай і страх. Але понад усе нолдори завжди боялися зради тих одноплемінців, котрі колись були рабами Анґбанда; бо Морґот використав декотрих із них для своєї лихої мети й, удаючи, ніби дав їм свободу, відіслав їх геть. Але воля їхня зрослася з його власною, тож нещасливці йшли кудись тільки для того, щоби потому вернутися до свого повелителя. Тому, якщо комусь із Морґотових бранців справді вдавалось утекти і повернутися до рідного народу, їх приймали холодно, і вони, без роду та без надії, блукали одинаками.
До людей же, щоби хтось із них дослухався до його послань, Морґот виявляв удавану жалість, стверджуючи, що їхні біди походять винятково від служіння бунтівним нолдорам, а з рук істинного Володаря Середзем’я вони отримають справедливу винагороду за відвагу, якщо відступляться від повстання. Проте мало хто з Трьох Домів едайнів слухав Ворога навіть на тортурах в Анґбанді. Тому Морґот переслідував їх із ненавистю; а ще вирядив своїх посланців по той бік гір.
Кажуть, що саме в той час смагляві люди вперше вступили до Белеріанду. Декотрі вже тайкома підкорилися владі Морґота і прийшли на його поклик; одначе не всі, бо чутка про Белеріанд, про його землі та води, його війни та багатства, розлетілася по цілому світі, й ноги мандрівних людей у ті дні несли їх лише на захід. Ті люди були низькі та кремезні, мали міцні сягнисті руки; шкіра їхня була смаглява чи землистого кольору, а волосся — темне, як і їхні очі. Вони поділялися на численні доми, й декотрі з них нагадували радше гірських гномів, аніж ельфів. Але Маезрос, розуміючи, що нолдори й едайни слабкі, а закамарки Анґбанда, здавалося, повняться невичерпними та щоразу поновлюваними запасами, уклав союз із тими новоприбулими людьми і потоваришував із найвеличнішими з їхніх вождів, Бором та Улфанґом. І Морґот був цим дуже задоволений, адже все складалося саме так, як він і задумав. Бор мав синів Борлада, Борлаха та Бортанда; і вони пішли слідом за Маезросом і Маґлором, але не виправдали сподівань Морґота, бо залишилися вірними ельфам. А Улфанґ Чорний мав синів Улфаста, й Улварта, й Улдора Проклятого; і вони пішли за Карантіром, і присягнули йому на вірність, і виявилися зрадниками.
Едайни та східняни недолюблювали одні одних і рідко зустрічалися, позаяк новоприбулі тривалий час мешкали у Східному Белеріанді, народ Гадора був замкнений у Гітлумі, а дім Беора майже повністю зник. Північна війна попервах не зачепила народу Галет, оскільки він жив на півдні у Бретілському Лісі, та на ту пору між ним і орками-завойовниками вже точилася битва, бо люди з того народу були сміливі й не хотіли просто так полишати улюблені ліси. І в переліку тогочасних поразок діяння галадінів згадано шанобливо: після взяття Мінас-Тіріту орки пройшли західним перевалом і, можливо, спустошили би землю аж ген до гирла Сіріону, проте Галмір, володар галадінів, котрий товаришував із ельфами-охоронцями доріатських кордонів, хутко послав вістку Тінґолові. Тоді Белеґ Міцнолукий, командир Тінґолових прикордонників, привів у Бретіл чимале військо синдарів, озброєних сокирами; і, вийшовши з лісових нетрищ, Галмір та Белеґ заскочили зненацька орківський легіон і винищили його. Відтак чорний північний потік зупинився в тім краї, і ще багато років орки не насмілювалися перетинати Тейґлін. Народ Галет мешкав у сторожкому мирі під прикриттям Бретілського Лісу, й завдяки такій заслоні Королівство Нарґотронд отримало перепочинок і змогу знову зібрати військову міць.
У той час Гурін і Гуор, сини Ґалдора з Дор-ломіну, мешкали з галадінами, бо були їм ріднею. У дні перед Даґор-Браґоллахом ті два доми едайнів зібралися на велике свято, бо Ґалдор і Ґлорезель, діти Гадора Златоглавого, одружилися з Гарет і Галдіром, дітьми Галміра, володаря галадінів. Тому сини Ґалдора, котрих усиновив їхній дядько Галдір, були у Бретілі, згідно з тогочасним звичаєм людей; і вони обидва рушили на битву з орками, навіть Гуор, якого не вдалося відрадити, хоча йому тільки-но виповнилося тринадцять літ. Але вони опинились у відрізаному від решти загоні, й орки переслідували їх аж до Броду Брітіах, де їх узяли б у полон чи повбивали б, якби не влада Улмо, все ще непорушна у водах Сіріону. Над рікою здійнялась імла і заховала хлопців од ворогів, і вони втекли через Брітіах до Дімбару, і блукали поміж пагорбів під прямовисними стінами Кріссаеґріму, аж доки збилися на манівці й не знали вже, ні куди йти, ні як повернутися. Там їх і помітив Торондор, і послав двох своїх орлів їм на поміч; і орли здійняли юнаків у небо і перенесли через Окружні Гори в таємничу долину Тумладен, до прихованого міста Ґондоліна, якого до тих пір не бачила жодна людина.
Там Король Турґон добре прийняв братів, коли довідався, з якого роду вони походять; бо до нього Сіріоном із моря долинали послання та сни від Улмо, Володаря Вод, який застерігав Короля про майбутнє горе та радив по-доброму ставитися до синів дому Гадора, сподіваючись на його допомогу у скруті. Гурін і Гуор гостювали в Королевому домі мало не рік; і кажуть, що за той час Гурін опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно із законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусив залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.
Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу, щоби ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. І Гурін мовив до Турґона:
— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом; а от нам відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна, та і, правду кажучи, не знаємо, де стоїть місто; нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, іще й, змилосердившись, затулили нам очі.
Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив:
— Коли так, то вертайте додому тією самою дорогою, яка привела вас сюди, якщо на те згоден Торондор. Гірка ця розлука для мене, та небавом, якщо вести лік часу мірилом елдарів, ми матимемо нагоду зустрітися ще раз.
Зате Маеґліна, сина сестри Короля, теж впливового в Ґондоліні, від’їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк хоч він і заздрив братам через Королівську прихильність до них, однак не любив людського поріддя; він-бо сказав Гурінові:
— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш собі уявити; і закон став менш суворим, аніж раніше; бо інакше ви не мали би вибору, крім як залишитися тут до кінця ваших днів.
Тоді Гурін відказав йому:
— Воістину, королівська ласка велика; та якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.
І брати поклялися ніколи не викривати намірів Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володінні. Потому вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли, принісши додому. Та Ґалдор промовив:
— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, бо ж повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?
І Гурін відповів:
— Задовольнися, батьку, тим, що ми повернулися; бо нас відпустили тільки під клятвою мовчання.
Тоді Галдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про те, що трапилося насправді; і з часом про дивовижний талан Гуріна та Гуора дізналися слуги Морґота.
Так-от, коли Турґон довідався, що облогу Анґбанда прорвано, він заборонив своїм людям виходити на війну, бо вважав, що Ґондолін міцний і ще не настала пора викривати його. А також він гадав, що кінець Облоги — це, якщо не надійде допомога, початок повалення нолдорів; тож потай послав загони ґондоліндрімів до гирла Сіріону й на Острів Балар. Там вони збудували кораблі й відпливли, за дорученням Турґона, на найдальший Захід у пошуках Валінору, щоби попросити прощення та допомоги у валарів; а ще вмовили морських птахів провадити їх. Але моря були просторі та бурхливі, бо на них лягла тінь чарів, а Валінор утаємничився. Тому жоден із посланців Турґона не дістався до Заходу, чимало їх зникло безвісти і лишень кілька повернулося; та Ґондолін наближався до здійснення судьби.
Чутка про все це дійшла до Морґота, й він упоміж перемог почував неспокій, і палко прагнув довідатися новини про Фелаґунда і Турґона. Про них-бо нічого не знали, а все ж вони не загинули; й він боявся, що ті двоє вже замислили щось проти нього. Щодо Нарґотронда, то Морґот хіба що чув цю назву, проте не відав, ані де він стоїть, ані чисельності його війська; про Ґондолін же він не знав нічого, і його тим сильніше непокоїла думка про Турґона. Тому Темний Володар вирядив до Белеріанду ще більше шпигунів, аніж раніше, а основні війська орків скликав до Анґбанда, бо збагнув, що не зможе дати вирішального переможного бою, доки не збере нової сили, та що недооцінив звитягу нолдорів і збройну міць людей, котрі боролися пліч-о-пліч із ними. Нехай і величною залишалася його перемога під час Браґоллаху навіть і в наступні роки, а ворожі втрати — тяжкими, проте і його власні втрати були не меншими; і, хоча він захопив Дортоніон і Сіріонів Прохід, елдари, оговтавшись після першого збентеження, почали тепер відбивати те, що втратили. Тож на півдні Белеріанду на кілька коротких літ знову запанував удаваний мир; але кузні Анґбанда не знали спочину.
Коли минуло сім років од Четвертої Битви, Морґот поновив наступ і вислав чималу військову силу проти Гітлуму. Лютим був напад на перевали в Тінистих Горах, а під час облоги Ейтель-Сіріону загинув, пронизаний стрілою, Ґалдор Високий, володар Дор-ломіну. Ту фортецю він утримував од імені Верховного Короля Фінґона; в тому самому місці, але трохи раніше помер його батько Гадор Лоріндол. А син його Гурін щойно досяг зрілості, проте був неймовірно сильний духом і тілом; він, рясно проливши ворожої крові, прогнав орків од Еред-Ветріну й переслідував їх аж ген по пісках Анфауґліту.
Проте Король Фінґон поклав собі хай там що стримати армію Анґбанда, яка вийшла з півночі; й на самісіньких рівнинах Гітлуму закипіла битва. Орки переважали числом військо Фінґона; та вгору Затокою Дренґіст пливли могутні човни Кірдана, й у скрутну мить ельфи з Фаласу налетіли на військо Морґота з заходу. Тоді орки розступились і повтікали, а елдари здобули перемогу, й кінні лучники переслідували морґотівську нечисть аж у Залізних Горах.
Відтоді Гурін, син Ґалдора, правив домом Гадора в Дор-ломіні та служив Фінґонові. Гурін був не такий рославий, як його предки чи опісля його син; але був невтомний і мав витривале тіло, удався-бо в материн гнучкий і швидкий рід — рід Гарет із галадінів. За дружину він узяв собі Морвен Елезвен, доньку Бараґунда з дому Беора, ту саму, котра втекла з Дортоніону разом із Ріан, донькою Белеґунда, та з Емелдір, матір’ю Берена.
У той час також згинули дортоніонські вигнанці, як розповідали згодом; і Берен, син Барагіра, єдиний, хто вцілів, ледве дістався до Доріату.
Розділ XIX. Про Берена і Лутіен
З-поміж переказів про скорботу й руїни, які дійшли до нас із темряви давніх днів, усе ж є такі, в яких серед плачу знаходиться місце для радості, а під тінню смерті живе довгочасне світло. З отих історій і досі для ельфійського слуху найчарівніша — про Берена та Лутіен. Про їхні життя склали «Баладу про Леітіан, Звільнення з рабства» — найдовшу з пісень, які стосуються світу давнини, якщо не брати до уваги ще одного твору; але тут переказ стисліший і не в пісенній формі.
Як уже мовлено, Барагір не захотів покинути Дортоніон, і Морґот переслідував його люто, поки при Барагірі зосталося тільки дванадцятеро соратників. Так-от, із південного боку дортоніонський ліс вивищувався, переходячи в гористі вересові пустища; на сході ж тих узгір’їв лежало озеро Тарн-Аелуін, довкола якого ріс дикий верес, та й ціла тамтешня сторона була непрохідна і незвідана, бо навіть у дні Довгого Миру ніхто там не мешкав. Однак води Тарн-Аелуіну, які були сині та прозорі за дня, а вночі ставали дзеркалом для зірок, здобули шану; і казали, ніби їх у давні дні освятила сама Меліан. Отуди й відступив Барагір із рештою вигнанців, там вони й улаштували собі криївку, і Морґотові не вдалося її виявити. Проте поголос про діяння Барагіра та його соратників розлетівся навсібіч; отож, Морґот наказав Сауронові знайти їх і знищити.
А одним із соратників Барагіра був Ґорлім, син Анґріма. Дружину його звали Ейлінель, і пара дуже кохала одне одного, доки не трапилося лихо. Ґорлім, повернувшись із війни на узграниччі, застав свій дім розграбованим і порожнім, а дружина його зникла; чи вбили її, чи забрали в полон — того він не знав. Тоді син Анґріма подався до Барагіра і став найлютішим та найбільш одчайдушним із усіх його соратників; але серце його гризли сумніви, що Ейлінель, може, й не загинула. Іноді він одинцем і потайки ходив подивитися на свій дім, що так і стояв упосеред полів та лісів, які колись належали Ґорлімові; і про це дізналися поплічники Морґота.