Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.

Одначе після Даґор-Аґларебу хвилювання, що його Улмо вселив у Турґонове серце, знову повернулось, і він прикликав багато найвитриваліших і найвправніших ельфів, і повів їх крадькома до прихованої долини, і там вони почали будувати місто, яке вимислив Турґон. Довкола ж повиставляли сторожу, щоби ніхто ззовні не помітив їхньої роботи, і влада Улмо, що струменіла в Сіріоні, оберігала їх. Але Турґон і надалі мешкав головно в Неврасті, аж доки нарешті, по п’ятдесяти і двох роках таємних трудів, місто було збудоване повністю. Кажуть, що за Турґоновою настановою зватися воно мало Ондолінде, мовою ельфів Валінору — Скеля Музичної Води, позаяк на пагорбі струменіли водограї. Проте синдарською мовою та назва звучала інакше — Ґондолін, Прихована Твердиня. Тоді Турґон приготувався виступити з Неврасту й покинути пагорби Віньямару поруч із морем; і перед ним іще раз постав Улмо і говорив до нього. Він сказав:

— Отепер ти, Турґоне, нарешті підеш у Ґондолін; і влада моя утвердиться в Долині Сіріону, в усіх водах його й ніхто не помітить твого відходу, і жоден не знайде там прихованого входу без твоєї на те волі. Ґондолін найдовше з усіх королівств елдаліе протистоятиме Мелкорові. Та не надто захоплюйся творіннями рук твоїх і замірами серця; і пам’ятай, що справжню надію нолдорів схоронено на Заході, й прибуде вона з Моря.

Улмо застеріг Турґона, що й на нього поширюється Присуд Мандоса, який Володар Вод не здатен скасувати.

— Може трапитися так, — мовив він, — що прокляття нолдорів наздожене тебе перед смертю й у стінах твоїх також пробудиться зрада. Тоді їм загрожуватиме вогонь. Однак, воістину, якщо та небезпека підступить надто близько, то зі самого Неврасту прийдуть до тебе, щоби застерегти, і з тим посланцем поміж руїн і вогню для ельфів і для людей народиться надія. Тож залиш у цім домі обладунки та меч, аби у прийдешні роки той посланець міг знайти їх, і за ними ти впізнаєш його безпомильно.

Володар Вод сповістив Турґонові, які саме та якого розміру мають бути шолом, кольчуга і меч, що їх треба залишити.

Потому Улмо повернувся до моря, а Турґон вислав уперед увесь свій народ — заледве не третину нолдорів із числа послідовників Фінґолфіна та ще більше воїнство синдарів; і пішли вони вдалеч, загін за загоном, потайки, під покровом Еред-Ветріну, і непоміченими дісталися до Ґондоліна, й ніхто не відав, куди вони зникли. Останнім знявся з місця Турґон, і разом з родиною та челяддю нишком подолав пагорби, і проминув гірські брами, і ті замкнулися за ним.

Звідтоді впродовж багатьох років ніхто не вступав у те місто, крім Гуріна та Гуора; і воїнство Турґона не виходило за його межі аж до Року Голосіння, три сотні та п’ятдесят літ і ще більше. Проте по той бік гірського кола народ Турґона розрісся і процвітав, ельфи, докладаючи вміння, ненастанно трудилися, так що Ґондолін на Амон-Ґвареті став воістину прекрасним, далебі гідним зрівнятися з ельфійським заморським Тіріоном. Високі та білі були його стіни, сходи — гладенькі, а Вежа Короля — гінка та міцна. Сяйливі водограї бриніли там, а у дворах Турґона стояли скульптури Дерев давнини, які з ельфійською майстерністю виготовив сам Турґон; і Дерево, яке він зробив із золота, називалося Ґлінґал, а Дерево, чиї квіти він зробив зі срібла, — Белтіл. Однак прекраснішою за всі дивовижі Ґондоліна була Ідріль, Турґонова донька, котру величали Келебріндаль, Срібностопа, чиє волосся було, як золото Лауреліни до приходу Мелкора. Так Турґон і жив довгі роки у блаженстві; а спорожнілий Невраст залишався безживним аж до зруйнування Белеріанду.

І от, доки потай будували місто Ґондолін, Фінрод Фелаґунд працював у глибинних просторах Нарґотронда, а сестра його Ґаладріель, як уже мовлено, мешкала в Тінґоловому володінні в Доріаті. Іноді Меліан і Ґаладріель розмовляли між собою про Валінор і про давнє блаженство; але про темну годину смерті Дерев Ґаладріель не вповідала, щоразу змовкаючи. Та якось Меліан промовила:

— На тобі та на твоєму роді лежить якесь горе. Це я бачу в тобі, проте все решта від мене приховано; бо ні у видіннях, ні в думках я не можу побачити нічого, що діялося чи діється на Заході: тінь лежить на цілому Амані й сягає далеко за море. Розкажи ж мені більше!

— Горе те — в минулому, — відказала Ґаладріель, — і я хочу тішитися тим, що мені тут уділено, не тривожачи спогаду. Досить із нас і горя, яке гряде, хоча нині ясніє надія.

Тоді Меліан зазирнула їй у вічі та сказала:

— Я не вірю, що нолдори прийшли сюди посланцями валарів, як казали попервах, — ні, хоч і прибули у скрушну мить. Вони ніколи не розповідають про валарів, і їхні верховні володарі не принесли вістей Тінґолові ні від Манве, ні від Улмо, ні навіть від Олве, Королевого брата, і його власного народу, що подався за море. За що, Ґаладріель, нолдорів, верховний народ, прогнали з Аману, мовби вигнанців? Яке-бо зло лежить на синах Феанора, що вони такі зверхні та люті? Чи ж я не близька до правди?

— Близька, — мовила Ґаладріель, — тільки нас не прогнали, а ми пішли з власної волі, всупереч волі валарів. Подолавши значну небезпеку та зневаживши валарів, ми прийшли ось по що: помститися Морґотові й повернути те, що він украв.

Потому Ґаладріель розповіла Меліан про Сильмарили та про вбивство Короля Фінве у Форменосі; але таки не сказала жодного слова ні про Обітницю, ні про Братовбивство, ні про спалення човнів при Лосґарі. Та Меліан промовила:

— Ти багато розповідаєш мені, а ще більше я бачу. За вами по всім довгім шляху з Тіріона стелиться тінь, однак я бачу там зло, про яке варто дізнатися Тінґолові, щоб уберегтися.

— Можливо, — сказала Ґаладріель, — але не від мене.

І Меліан уже не говорила про ці речі з Ґаладріель; але Королю Тінґолові розповіла все, що довідалася про Сильмарили.

— Це вкрай важлива справа, — мовила вона, — значно важливіша, ніж гадають самі нолдори; бо тепер Світло Аману та долю Арди замкнено в тих коштовностях — у творінні Феанора, якого не стало. їх, я передрікаю, не відвоює жодна елдарська сила; і світ струсонуть грядущі битви, доки вдасться вибороти Коштовності у Морґота. Розумієш тепер?! Вони вбили Феанора, та й багатьох інших, гадаю; але найперша з усіх смертей, що їх спричинили ці камені, — то смерть друга твого Фінве. Морґот убив його, перш ніж утік з Аману.

Охоплений жалем і недобрими передчуттями, Тінґол мовчав, але по якомусь часі промовив:

— Нині я нарешті розумію, чому нолдори прийшли із Заходу та що раніше так мене дивувало. Не нам на допомогу прибули вони (хіба що випадково); бо позосталих у Середзем’ї валари лишають напризволяще аж до конечної потреби. Помститись і відшкодувати втрату — ось чого прийшли нолдори. І тим певнішими будуть союзниками проти Морґота, з яким, тепер я мислю, вони ніколи ні про що не домовлятимуться.

Та Меліан промовила:

— Правда твоя, саме ці спонуки привели їх; але є ще й інші. Стережися синів Феанора! На них лежить тінь гніву валарів; вони, бачу я, заподіяли зло і Аману, і власному роду. Приспане горе розділяє нолдорських принців.

І Тінґол відповів:

— Що мені до того? Про Феанора я чув лише поголос, у якому його воістину звеличують. Про його синів я чув мало такого, що би мені подобалося; та вони, здається, виявилися найзатятішими ворогами нашого ворога.

— Їхні мечі та їхні наміри матимуть два краї, — сказала Меліан; і потому вони вже не розмовляли про це.

Незадовго до того синдари почали пошепки переповідати одні одним чутки про діяння нолдорів перед приходом у Белеріанд. Попри те, що достеменно відомо, звідки вони з’явилися, зловісну правду брехня робила ще страшнішою та отруйнішою; синдари ж на той час були необачні й довіряли словам, і саме на них (цілком вірогідно) Морґот спрямував першу атаку своєї люті, позаяк вони не знали його. А от Кірдан, зачувши ці таємничі оповіді, стривожився; він був мудрий і хутко збагнув, що їх, байдуже, правдиві чи оманливі, цього разу ширила злоба, хоча, на його думку, злоба та, породжена заздрістю між їхніми домами, була зачата серед нолдорських принців. Відтак він послав до Тінґола гінців, аби повідомити його про все, що дізнався.

Волею випадку трапилося так, що сини Фінарфіна з бажання навідати сестру свою Ґаладріель на ту пору знову гостювали в Тінґола. І Тінґол, зачеплений за живе, говорив із Фінродом гнівно, промовляючи:

— Погано ти вчинив зі мною, свояче, приховавши такі важливі речі. Тепер-бо мені відомо про всі злодіяння нолдорів.

Але Фінрод відказав:

— Що поганого зробив я тобі, володарю? Яке злодіяння вчинили нолдори у твоїм володінні, чим засмутили тебе? Ні супроти твоєї королівської влади, ні проти будь-кого з твого народу вони не помислили та не вчинили нічого лихого.