Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.
Заграву од тієї пожежі побачив не лише Фінґолфін, якого Феанор покинув в Арамані, але й орки та Морґотова сторожа. Жодне сказання не повіло про те, що діялось у серці Морґота, коли він довідався, що Феанор, його найзапекліший ворог, привів рушення із Заходу. Можливо, він трохи боявся ельфа, позаяк іще не вигадав захисту від нолдорських мечів; але незабаром стало очевидно, що Темний Володар намірився вигнати прибульців назад у море.
При світлі холодних зірок, іще до сходу Місяця, воїнство Феанора пройшло вздовж Затоки Дренґіст, яка протинала Лункі Пагорби Еред-Ломіну, й так перебралося з берегів на велику землю Гітлуму; а згодом добулося до довгого озера Мітрім і на його північних узбережжях, в однойменному краї, розбило табір. Одначе військо Морґота, збурене шумом у Ламмоті й відблиском пожежі при Лосґарі, пройшло через перевали в Еред-Ветріні, Горах Тіні, й раптово напало на Феанора, ще коли табір не було остаточно ні розбудовано, ні захищено; і там, на сірих полях Мітріму, відбулася Друга Битва у Війнах за Белеріанд. Даґор-нуін-Ґіліат нарекли її — Підзоряною Битвою, бо Місяць іще не зійшов, — і так уславили в пісні. Нолдори, менш чисельні й захоплені зненацька, здобули блискавичну перемогу; адже в їхніх очах іще не потьмяніло світло Аману, вони були дужі та бистрі, смертельно небезпечні у гніві, й мали довгі жахливі мечі. Орки кинулися навтьоки, а нолдори витіснили їх із Мітріму, багатьох порішивши, і гналися за ними через Гори Тіні, аж доки та нечисть потрапила на розлогу рівнину Ард-ґален, що лежала на північ від Дортоніону. Там Морґотові армії, які перейшли на південь у Долину Сіріону й оточили Кірдана в Гаванях Фаласу, приспіли на допомогу втікачам, але їх теж розтрощили. Бо Келеґорм, син Феанора, отримавши вістку про них, разом із частиною ельфійського війська вистежував ті армії і, налетівши з пагорбів поблизу Ейтель-Сіріону, загнав їх у Твань Сірех. До Анґбанда, врешті, дійшли вельми недобрі вісті, й Морґот занепав духом. Десять днів тривала битва, і з безлічі воїнів, котрих він підготував для завоювання Белеріанду, повернулася хіба жменька вцілілих.
І все-таки Морґот мав неабиякі підстави радіти, хоча якийсь час не відав про це. Феанор-бо, якого штовхав уперед гнів на Ворога, не зупинявся і невідступно гнав рештки орківського війська, гадаючи, ніби ті виведуть його на самого Морґота; і, стискаючи меча, сміявся, тішачись із того, що, кинувши виклик гніву валарів і небезпекам дороги, зможе, ймовірно, діждати часу своєї відплати. Він нічогісінько не знав ані про Анґбанд, ані про міць його оборонців, котрих Морґот зібрав нашвидкуруч; але навіть якби ельф знав про них, це його не відлякало б, адже він, охоплений пломенем власної люті, був наче причинний. Отож, сталося так, що Феанор далеко випередив авангард свого війська; і, забачивши це, поплічники Морґота почали відбиватися щодуху, а з Анґбанда їм на підмогу виступили балроґи. Там, на рубежах Дор-Даеделоту — землі Морґота, — Феанора з кількома соратниками оточили вороги. Довго та безстрашно боровся ельф, хоч одежа на ньому палала й на тілі було чимало поранень; але, зрештою, Ґотмоґ, Володар Балроґів, якого згодом у Ґондоліні порішить Ектеліон, прибив його до землі. Там Феанор і сконав би, якби тієї миті на допомогу йому не приспіли сини з військом; балроґи облишили ельфа і повернулися в Анґбанд.
Тоді сини підняли батька і понесли його назад до Мітріму. Проте, коли вони наблизилися до Ейтель-Сіріону й саме піднімалися стежкою до перевалу через гори, Феанор наказав їм зупинитися; йому було завдано смертельних ран, і він відчував, що час його збіг. І, кинувши останній погляд зі схилів Еред-Ветріну, він угледів оддалік шпилі Танґородріму — наймогутнішої з цитаделей Середзем’я, — і передсмертне прозріння підказало йому, що жодній нолдорській силі не дано її знищити; поза тим він тричі прокляв ім’я Морґота і заповів синам дотримати обітниці й помститися за батька. І Феанор сконав; але йому не влаштували похорону, не викопали могили, бо таким огненним був дух його, що не встиг і одлинути, як Феанорове тіло перетворилося на попіл і, наче дим, розвіялося за вітром; ніколи після того не носила на собі Арда подібних до нього, і ніколи дух його не полишав чертогів Мандоса. Так закінчилося життя наймогутнішого нолдора, слави та скорботності чиїх діянь не забуто й донині.
Як знаємо, в Мітрімі мешкали ще й Сірі ельфи — белеріандський народ, який перебрів через гори на північ, — і нолдори зустріли їх радо, мовби родичів, із котрими давно були в розлуці; та попервах їм нелегко було розмовляти між собою, адже за довгий час роз’єднання мови калаквендів у Валінорі та моріквендів у Белеріанді набули суттєвих відмінностей. Від ельфів Мітріму нолдори довідалися про могутність Елу Тінґола, Короля Доріату, і про чарівний пояс, що обперізував його володіння; а вість про північні подвиги долинула на південь, до Менеґрота і до гаваней Брітомбар та Еґларест. Тоді всіх белеріандських ельфів переповнили подив і надія, що їх приніс із собою прихід цього могутнього роду, який отак неждано, в час їхньої скрути, повернувся із Заходу: белеріандці, спершу, навіть вважали, що нолдори — то емісари валарів, послані вирятувати їх од недругів.
Але тієї самої години, коли помер Феанор, прибули до синів його посли від Морґота, щоби визнати поразку та запропонувати умови мирного договору, аж до видачі Сильмарила. Тоді Маезрос Високий, найстарший син, переконав братів удати, ніби вони хочуть провести переговори з Морґотом і зустрітися з його послами у призначеному місці; та нолдори, як і їхній ворог, навіть у гадці не мали довір’я. З цієї причини представництво кожної сторони прийшло з більшим супроводом, аніж було домовлено; але Морґотове переважало, і поміж послів були ще й балроґи. Маезрос потрапив у засідку, загін його наклав головами, а самого ельфа, за наказом Морґота, схопили живцем і привели в Анґбанд.
Потому брати Маезроса відступили та звели чималий укріплений табір у Гітлумі; та Морґот, тримаючи заручником Маезроса, повідомив, що не відпустить його, доки нолдори не припинять війни та не повернуться на Захід або ж не покинуть Белеріанд, подавшись далеко на Південь світу. Проте сини Феанора знали, що Морґот не додержить слова і, хоч би що вони робили, не звільнить Маезроса; ще ж і обітниця тяжіла над ними, тож ельфи за жодних обставин не могли припинити війни супроти Ворога. Відтак Морґот узяв і підвісив Маезроса на Танґородрімі над краєм безодні; зап’ястя правої ельфової руки прикували до скелі залізним обручем.
І от до гітлумського табору дійшли чутки про похід Фінґолфіна та його послідовників, котрі перетнули Здиблену Кригу; а опісля цілий світ затамував подих, угледівши прихід Місяця. Коли ж рушення Фінґолфіна ступило на терени Мітріму, на Заході зійшло пломенисте Сонце; і замайоріли блакитні та срібні стяги Фінґолфіна, і засурмили ріжки, і квіти проросли під його ногами, що карбували кроки, і настав кінець епохи зірок. При сході величного світила поплічники Морґота втекли до Анґбанда, і, доки недруги ховалися під землею, Фінґолфін безперешкодно проминув твердиню Дор-Даеделоту. Тоді ельфи вдарили у брами Анґбанда — і викличні голоси сурм струсонули вежі Танґородріму; і Маезрос почув їх крізь муку, і голосно скрикнув, але гук його загубився в камінних відлуннях.
Фінґолфін однак, маючи не схожу до Феанорової вдачу й остерігаючись Морґотових підступів, відійшов із Дор-Даеделоту і повернув назад у Мітрім, бо довідався, що там застане синів Феанора, а ще він хотів, аби Гори Тіні стали заслоною для його лицарів, поки ті відпочиватимуть і набиратимуться сил. Він-бо бачив міць Анґбанда і не сподівався, що її можна здолати самими звуками сурм. Тому, діставшись до Гітлуму, він розбив перший табір і оселився біля північних берегів Озера Мітрім. У серцях послідовників Фінґолфіна не було любові до Дому Феанора, бо ті, хто витримали переправу через Кригу, зазнали страшних душевних і фізичних страждань, а Фінґолфін гадав, що сини є співучасниками батькового злочину. І тоді постала загроза розбрату між двома рушеннями; та навіть утративши чимало своїх у дорозі, народ Фінґолфіна і сина його Фінрода чисельно переважав прибічників Феанора, тож останні відступили перед ним і переселилися на південний берег; і озеро розділило їх. Правду кажучи, багато ельфів із Феанорового рушення жалкувало про вчинену при Лосґарі пожежу та захоплювалося відвагою, яка перевела покинутих ними друзів через Північну Кригу; вони би радо привітали прибулих, але, соромлячись, не насмілювались.
Отож, через накладене на них прокляття нолдори, поки Морґот роздумував, а орки тряслися зі страху перед світлом, нічого не досягли. І Морґот облишив вагання і, побачивши розкол у тоборі недруга, засміявся. В анґбандських копальнях він розкурив непроглядні дими і тумани, вони здійнялися над задимленими верхівками Залізних Гір, і навіть оддалік, у Мітрімі, видно було, як вони забруднюють чисте повітря перших ранків світу. Налетів східний вітер і погнав хмариська на Гітлум, затьмарюючи нове Сонце; і вони осіли, клубочачись полями й улоговинами, і, жахні та отруйні, лягли на води Мітріму.
Тоді Фінґон Відважний, син Фінґолфіна, вирішив примирити нолдорів, доки Ворог приготується до війни, — земля на Півночі аж двигтіла від глибинного гуркоту в Морґотових кузнях. Колись давно, у блаженстві Валінору, ще до того, як звільнився Мелкор і їх розділила брехня, Фінґон був близьким другом Маезроса; і хоча він поки що не знав, що Маезрос не забув про нього в час спалення човнів, од згадки про давню дружбу в нього щеміло серце. Тож Фінґон наважився на вчинок, який зажив справедливої слави одного з подвигів нолдорських принців: ельф сам, нікому не звірившись, вирушив на пошуки Маезроса; й під покровом темряви, яку створив Морґот, він, ніким не помічений, дістався до ворожої твердині. Фінґон видерся на високі уступи Танґородріму і з відчаєм подивився на спустошену землю; проте не зміг відшукати ні перевалу, ні розколини, що допомогли би йому пробратись у Морґотів оплот. Потому з відкритою зневагою до орків, котрі все ще тіснились у темних склепах попід землею, він узяв арфу і заспівав пісню про Валінор, яку нолдори склали в давнину, коли між синами Фінве панувала злагода; і голос його дзвенів у похмурих улоговинах, які доти чули хіба що крики страху та горя.
І так Фінґон знайшов те, що шукав. Знанацька десь угорі над ним далекий і невиразний голос підхопив його пісню, відповівши на поклик. То співав, долаючи муку, Маезрос. Але Фінґон зумів дістатися лише до дна провалля, над яким було підвішено його родича, а далі не міг ступити і кроку; й, побачивши жорстокий винахід Морґота, заплакав. Тому Маезрос, конаючи від безнадії, молив Фінґона порішити його пострілом із лука; і Фінґон заклав стрілу, і націлив лук. І, не бачачи іншого виходу, він крикнув, звертаючись до Манве:
— О Королю, котрому любі всі птахи, пришвидши це оперене вістря, оживи у своєму серці трохи жалю до нужденних нолдорів!
І моління його тієї ж миті почули. Бо Манве, якому любі всі птахи та якому вони приносять на Танікветіл вісті з Середзем’я, вирядив у політ рід орлів, наказавши їм оселитися на кручах Півночі, щоби стежити за Морґотом; бо Манве, як і раніше, шкодував ельфів-вигнанців. І орли донесли чимало з того, що відбулось у ті дні, до вух сумного Манве. І от, щойно Фінґон націлив свого лука, з верховіття прилинув Торондор, Орлиний Король — наймогутніший із усього птаства, яке коли-небудь існувало, адже його розпростерті крила захоплювали тридцять морських сажнів; і, стримавши Фінґонову руку, він підхопив його самого та здійняв до поверхні скелі, де висів Маезрос. Але Фінґонові не вдалося звільнити зап’ястя друга з викуваного в пекельному вогні обруча, ні розірвати залізо, ні вирвати його з каменя. І знову зболений Маезрос благав у нього смерті; проте Фінґон відтяв йому руку вище від зап’ястка, і Торондор поніс їх обох назад до Мітріму.
Там Маезрос небавом зцілився, бо яро палав у ньому вогонь життя, а снага його походила зі стародавнього світу — така снага була притаманна тільки годованцям Валінору. Тіло ж його після мук одужало та зміцніло, але тінь пережитого болю лягла на серце; й він жив, аби так опанувати мечем, щоб у лівій руці він став іще смертоноснішим, аніж був у правій. Фінґонів же вчинок огорнув його невмирущою славою, і всі нолдори вихваляли Фінґолфінового сина, і ненависть між домами Фінґолфіна та Феанора вгамувалася. Маезрос попросив прощення за те, що рушення Фінґолфіна покинули в Арамані; й відмовився претендувати на титул короля всіх нолдорів, так звернувшись до Фінґолфіна:
— Навіть якби між нас не було жодних незгод, однаково титул короля справедливо перейшов би до тебе, найстаршого серед нас із дому Фінве, і далебі наймудрішого.
Та з цим подумки погодилися не всі його брати.
Тож, як і передрік Мандос, представників Дому Феанора прозвали Ізгоями, тому що верховна влада в Еленде та Белеріанді перейшла від них, вищих за станом, до Дому Фінґолфіна і тому що Сильмарили зникли. Та, об’єднавшись, нолдори виставили сторожу на кордонах Дор-Даеделоту, й Анґбанд було відрізано від заходу, півдня та сходу; і ще нолдори розіслали гінців у всі кінці, щоби розвідати терени Белеріанду та познайомитися з тамтешніми народами.
Проте Король Тінґол не дуже зрадів, що із Заходу прибуло стільки могутніх принців, котрі жадають нових володінь; він не відкрив свого королівства і не усунув зачарованого поясу, адже, мудрий завдяки мудрості Меліан, не вірив, що стримання Морґота буде тривалим. З усіх нолдорських принців тільки родичам Фінарфіна дозволили перетнути рубежі Доріату; вони-бо могли потвердити близьку спорідненість із самим Королем Тінґолом, оскільки матір’ю їхньою була Еарвен із Алквалонде, донька Олве.
Анґрод, син Фінарфіна, першим із Вигнанців дістався до Менеґрота як посланець брата свого Фінрода і довго бесідував із Королем, оповідаючи про діяння нолдорів на півночі, про їхню чисельність, про розташування військової сили; проте, щирий і мудросердий, він гадав, що всі незгоди забуто, тож і не сказав ані слова про братовбивство, ні про те, як вигнано нолдорів, ані про обітницю Феанора. Король Тінґол вислухав Анґрода; а перед відходом сказав йому:
— Ось що перекажеш від мого імені тим, хто вирядив тебе. Нолдорам вільно жити в Гітлумі, й на узвишшях Дортоніону, і на порожніх та безлюдних землях на схід од Доріату; проте в інших місцях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу чи тим паче витісняли з власних осель. Отож, вашим принцам із Заходу слід стежити за своїм поводженням; бо Володар Белеріанду — я, і кожен, хто хоче жити на цих теренах, повинен дослухатися до моїх слів. У Доріаті ніхто з нолдорів не оселиться, сюди приходитимуть лише ті, кого я прикличу на гостину, або хто потребуватиме мене в годину скрути.
А нолдорські вельможі саме радились у Мітрімі, й туди, несучи послання Короля Тінґола, прибув із Доріату Анґрод. Вітальні слова здалися нолдорам не вельми дружніми, й сини Феанора розлютились, а Маезрос, засміявшись, мовив:
— Королем іменують того, хто править власними володіннями, інакше цей титул — порожній звук. Тінґол подарував нам землі, йому непідвладні. І якби не прихід нолдорів, то він панував би лише в Доріаті. Тож нехай королює в Доріаті й радіє з того, що сусідить зі синами Фінве, а не з Морґотовими орками, котрих ми тут застали. Деінде ми чинитимемо так, як добре для нас.
Одначе Карантір, який не любив синів Фінарфіна й був найсуворішим із братів та ще й дуже запальним, голосно крикнув:
— Ще б пак! Нехай сини Фінарфіна не бігають туди-сюди, розповідаючи свої байки в печерах Темного Ельфа! Хто призначив їх нашими представниками, щоб укладати з ним договір? І хоча вони дісталися-таки до Белеріанду, нехай не забувають так хутко, що батько їхній — володар нолдорів, але мати — з інакшого роду.
Тоді Анґрод розгнівався і покинув раду. Маезрос дорікнув Карантірові; проте в серцях більшості нолдорів із обох рушень ці слова викликали тривогу: вони боялися лихого духу синів Феанора — духу, що, здавалося, завжди був готовий вибухнути квапливими словами чи насильством. Але Маезрос угамував братів, і вони подалися геть із ради, й небавом покинули Мітрім, і пішли на схід, на протилежний бік ріки Арос, до розлогих земель довкола Пагорба Гімрінґ. І край той відтоді почали називати Рубежем Маезроса, позаяк північніше не було ні пагорба, ні ріки, які би стали перепоною для анґбандського наступу. Отам Маезрос із братами і став на варту, зібравши біля себе всіх, хто побажав прийти, а зі своїми родичами, котрі жили західніше, вони рідко мали справу — лише коли в цьому виникала потреба. Кажуть навіть, що Маезрос зробив це, щоби зменшити ймовірність розбрату, а також тому, що дуже хотів прийняти на себе основний удар ворога; сам він не ламав дружби з домами Фінґолфіна та Фінарфіна й іноді приходив до них на спільні ради. І все ж Маезрос також був зв’язаний обітницею, хоча на той час вплив її не проявлявся.
Народ Карантіра замешкав на найдальшому сході по той бік верхніх вод Ґеліону, довкола Озера Гелеворн під Бескидом Рерір і далі на південь; ельфи видерлися на узвишшя Еред-Луіну і задивовано поглянули на схід — безкрайніми та дикими здалися їм простори Середзем’я. І сталося так, що народ Карантіра натрапив на гномів, котрі після наступу Морґота і приходу нолдорів перервали торгівельні зв’язки з Белеріандом. Але, незважаючи на те, що обидва народи цінували майстерність і прагнули навчатися, між ними не було щирої приязні; бо гноми були потайні й легко ображались, а зарозумілий Карантір майже ніколи не приховував презирства до них через непривабливість науґрімів; народ же брав приклад зі свого володаря. Проте, позаяк обидва народи боялись і ненавиділи Морґота, вони уклали союз і мали з того неабияку користь; адже в ті дні науґріми осягнули чимало таємниць майстерності, так що ковалі та каменярі з Ноґрода і Белеґоста здобули славу між родичами, й, коли гноми почали знову мандрувати до Белеріанду, всі торгові вироби гномівських копалень спершу потрапляли до рук Карантірові, й так він нажив велике багатство.
Коли минуло двадцять років Сонця, Фінґолфін, Король нолдорів, улаштував бучне свято; воно відбулося навесні поблизу плес Івріну, де брала початок бистроплинна ріка Нароґ; там розкинулися зелені та прекрасні землі — біля підніжжя Гір Тіні, які захищали їх із Півночі. Веселість того свята згодом часто згадували в пору скорботи; і назвали його Мерет-Адертад — Свято Возз’єднання. Туди прийшло чимало верховод і ельфів із народу Фінґолфіна та Фінрода; і сини Феанора — Маезрос і Маґлор — із воїнами зі східного Рубежа; а також вельми багато Сірих ельфів, мандрівців із лісів Белеріанду та мешканців Гаваней на чолі з Кірданом, їхнім володарем. Прибули навіть Зелені ельфи Оссіріаду, Землі Семиріччя, що лежала віддалік попід стінами Синіх Гір; але з Доріату з привітаннями від Короля прийшли тільки два посланці: Маблунґ і Даерон.
Під час Мерет-Адертаду відбулося чимало доброзичливих нарад, було виголошено клятви союзництва та дружби; і розповідають, наче під час свята більшість присутніх — і нолдори серед них — розмовляла мовою Сірих ельфів, тому що нолдори швидко переймали говірку Белеріанду, а от синдари повільно вивчали мову Валінору. Серця нолдорів піднеслись і сповнилися надії, а багатьом слова Феанора про пошук свободи та прегарних королівств у Середзем’ї здавалися виправданими; бо і справді, вслід за святом настали довгі роки миру, доки їхні мечі заступали Белеріанд від нищівного Морґота і доки його силу було замкнуто за брамами. У ту пору попід новими Сонцем і Місяцем панувала веселість і всі довкола раділи; та на Півночі, як і раніше, нависала Тінь.
І коли минуло ще тридцять років, Турґон, син Фінґолфіна, покинув свою домівку в Неврасті, розшукав на острові Тол-Сіріон друга свого Фінрода, і вони разом вирушили в подорож на південь уздовж ріки, трохи стомившись од північних гір; і, коли дійшли до Сутінкових Озер поблизу вод Сіріону, їх застала ніч, і ельфи лягли спати на берегах попід літніми зорями. Улмо ж, припливши рікою, наслав на них глибокий сон і тривожні сновидіння; бентега тих сновидінь не полишила друзів і після пробудження, та кожен мовчав про те, що йому привиділося, бо спогад був нечіткий, і гадав, що Улмо тільки йому одному адресував послання. Відтоді в них уселилися неспокій і невпевненість у майбутті й вони часто, самотні, блукали нетоптаними землями, розшукуючи по всіх усюдах місця приховані та неприступні; адже обом здавалося, що саме йому наказали підготуватися до лихоліття і спорудити прихисток на випадок, якщо Морґот вирветься з Анґбанда та здолає армії Півночі.