Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.

Але в той час Фінарфін, який був родичем Олве з Алквалонде, відділився від строю і, засмучений та сповнений люті на Дім Феанора, повернув назад; і частина його народу рушила слідом, і, журливо торуючи пройдений шлях, вони знову побачили, як промінь із Міндону на Туні розтинає ніч, і врешті добулися до Валінору. Там вони отримали від валарів прощення, й Фінарфіна призначили правителем тих нолдорів, котрі залишились у Благословенному Краї. Одначе синів Фінарфіна не було поруч із ним, адже вони не захотіли покинути синів Фінґолфіна, цілий народ якого пішов уперед, гнаний родинними путами, волею Феанора та страхом постати перед судом валарів, позаяк багато хто з них під час Братовбивства в Алквалонде заплямував свої руки кров’ю. До того ж, зухвалі та запальні Фінґон і Турґон не могли стерпіти навіть думки про те, що доведеться облишити чин, до якого вони доклали рук, не довівши його до переможного кінця, якщо тільки йому судилося стати переможним. Отож, основна частина рушення нолдорів просувалася далі, й небавом пророковане зло почало проявлятися.

Нарешті ельфи добулися далеко на північ Арди і побачили перші зубчаки криги, що пливла морем, і збагнули, що наближаються до Гелкараксе. Бо на півночі землі Аману звертали на схід, західні береги Ендору (тобто Середзем’я) тяглися на захід, а поміж ними пролягла вузька протока, якою бігли одночасно студені води Окружного Моря та хвилі Белеґаеру, слалися безкраї тумани та смертельно холодна імла, в морських потоках тріщали, вдаряючись, льодяні гори й зі скрипом і скреготом терлись одна об одну глибоко затонулі крижини. Такою була протока Гелкараксе, яку доти ніхто, крім валарів і Унґоліанти, не наважувався подолати.

Тож Феанор зупинився на привал, і нолдори обмірковували, що мають чинити далі. Тим часом їх почали діймати холод і липкі тумани, крізь які не пробивалося жодного зоряного променя; чимало ельфів, особливо ті, котрі пішли за Фінґолфіном, пожалкували, що виступили в цей похід, і заходилися нарікати, проклинаючи Феанора та називаючи його призвідником усіх нещасть елдарів. Але Феанор, знаючи про що мовили ельфи, порадився зі своїми синами, і вони зрозуміли, що мають лише два способи вирватися з Араману та потрапити до Ендору: через протоку або кораблями. Проте Гелкараксе вони вважали нездоланною, а кораблів було обмаль, їх під час довгої подорожі ельфи чимало втратили, а тих, які залишилися, не вистачало для перевезення цілого рушення одночасно; крім того, ніхто не хотів жити на західних узбережжях, доки переправлятиметься перша партія: серед нолдорів уже пробудився страх зради. Тому в серцях Феанора та його синів визріло рішення захопити всі кораблі й відплисти раптово; вони-бо від часу битви в Гавані верховодили флотом, і набрали команди винятково з тих ельфів, котрі брали участь у битві та були зобов’язані Феанорові. І, начеб угадавши його бажання, зірвався північно-західний вітер, і Феанор з усіма, кого вважав вірним собі, потайки вислизнув із затоки та вийшов у море, покинувши Фінґолфіна в Арамані. Позаяк море було нешироке, він, правуючи на схід і трохи на південь, без втрат дістався до берега та першим із нолдорів знову вступив у Середзем’я, висадившись поблизу гирла затоки, названої Дренґіст, яка глибоко врізалась у Дор-ломін.

Але, коли ельфи зійшли на берег, Маезрос, найстарший із синів Феанора та колишній друг Фінґона — доки їх не розділили Морґотові брехні— звернувся до батька, мовивши:

— Тож кого з веслярів і на яких кораблях ти пошлеш назад, і кого вони привезуть сюди першим? Фінґона Відважного?

На це Феанор засміявся, мов причинний, і викрикнув:

— Нікого й ніяких! Те, що зосталося позаду, я вважаю не втратою, а всього лише зайвим тягарем у дорозі. Нехай ті, хто проклинав моє ймення, клянуть мене й надалі, нехай, жалібно виючи, повертаються у клітки валарів! Паліть кораблі!

Маезрос відступив і стояв одинцем, а Феанор наказав підпалити білі кораблі телерів. Отак у місцині, званій Лосґаром, при вході в Затоку Дренґіст, ярий вогонь, яскравий і страхітливий, знищив найпрекрасніші судна, які будь-коли долали морські простори. А Фінґолфін і його народ угледіли під хмарами червоний відблиск далекої заграви і збагнули, що їх зрадили. Такими були перші плоди Братовбивства та Судьби Нолдорів.

Тоді Фінґолфін зрозумів, що Феанор покинув його, залишивши вибір: або згинути в Арамані, або з ганьбою повернутися до Валінору, — і лють охопила його; крім того, він тепер як ніколи бажав будь-що дістатися до Середзем’я та ще раз зустрітися з Феанором. Довго поневірялися він і його рушення, але тяжкі випробування лише примножили їхню відвагу та витривалість; адже був то могутній народ, невмирущі старші діти Еру Ілуватара, щойно прибулі з Благословенного Краю, не обтяжені земною втомою. Молодо палахкотів вогонь у їхніх серцях, тож вони під проводом Фінґолфіна та його синів, а також Фінрода та Ґаладріель насмілилися ступити на терени суворої Півночі й, не знайшовши іншого шляху, врешті здолали страхіття Гелкараксе та важкопрохідні крижані гори. Тільки деякі грядущі діяння нолдорів труднощами і скорботністю перевершили цю відчайдушну переправу. Там загинула Еленве, дружина Турґона, і ще чимало ельфів знайшли свою загибель; і, коли Фінґолфін ступив-таки на Зовнішні Землі, рушення його дуже змаліло. Неприязнь почували до Феанора та його синів ті, хто йшов за Фінґолфіном і чиї сурми залунали в Середзем’ї в час першого сходу Місяця.

Розділ Х. Про синдарів

І от, як уже мовлено, на теренах Середзем’я міцніла влада Елве та Меліан, і всі белеріандські ельфи, від Кірданових мореплавців до мандрівних мисливців у Синіх Горах по той бік ріки Ґеліон, визнали Елве своїм володарем; і нарікся він Елу Тінґолом, Королем Сірою Мантією, мовою його народу. А народ той має ймення синдари — Сірі ельфи освітленого зорями Белеріанду; і хоч вони належали до моріквендів, однак під проводом Тінґола, навчені Меліан, стали найпрекраснішим, наймудрішим і наймайстернішим народом із-поміж ельфів Середзем’я. І наприкінці першого віку Мелкорового Ув’язнення, коли на Землі панував спокій і пишнота Валінору сягнула зеніту, народилася Лутіен — єдина дитина Тінґола та Меліан. І попри те, що більшу частину Середзем’я огортав сон, який наслала Яванна, завдяки владі Меліан у Белеріанді цвіли життя і радість, а ясні зорі сяяли, наче срібні вогні; там, у лісі Нелдорет, і народилася Лутіен, і, щоби привітати її, розпустилися, наче земні зорі, білі квіти ніфреділу.

І сталося так, що у другий вік Мелкорового Ув’язнення з-поза Синіх Гір Еред-Луіну до Белеріанду прийшли гноми. Вони звалися кгазади, проте синдари іменували їх науґрімами, Низькорослим Народом, і ґоннгірримами — Повелителями Каміння. Найдавніші помешкання науґрімів були на далекому сході, та гноми, за племінним звичаєм, вирили собі чертоги й палаци на східному боці Еред-Луіну; ті міста гномівською мовою називалися Ґабілгатол і Тумунзагар. На північ од величної вершини Бескиду Долмед стояв Ґабілгатол, чию назву ельфи своєю мовою переклали як Белеґост, Слюдоград; а на південь — Тумунзагар — мовою ельфів Ноґрод, Печерна Будова. Найбільшим гномівським володінням був Кгазад-дум, Гномівська Рудня — Газодронд мовою ельфів, який згодом, у дні темряви, одержав назву Морія; та він простягався далеко-далеко поза просторами Еріадору, в Горах Імли, й елдари знали тільки його назву та чули про нього зі слів гномів Синіх Гір.

З Ноґрода та Белеґоста науґріми перейши до Белеріанду; й ельфи нетямилися від зачудування, бо вважали, що саме вони єдині живі створіння в Середзем’ї, здатні розмовляти і виготовляти щось власними руками, та що, крім них, є ще хіба птахи і звірі. Проте Старші Діти не могли зрозуміти ні слова з мови науґрімів, яка для них звучала незграбно та неприємно; лише кільком елдарам вдалось опанувати її. Натомість гноми вчилися швидко й узагалі радше вивчали ельфійську мову, ніж навчали своєї чужинців. Мало хто з елдарів бував у Ноґроді та Белеґості, крім Еола з Нан-Елмота і сина його — Маеґліна; гноми ж гуртом рушили в Белеріанд і проклали широку дорогу, що вела попід схилами Гори Долмед, бігла вздовж течії ріки Аскар і перетинала Ґеліон при Сарн-Атраді, Кам’янистому Броді, де пізніше відбулася велика битва. Між науґрімами й елдарами ніколи не було справжньої приязні, хоч обидва народи мали один із одного користь; але в той час біди, які зіпсували їхню дружбу, ще не трапились і Король Тінґол радо вітав гномів. Однак згодом науґріми охочіше товаришували з нолдорами, ніж з іншими ельфами чи людьми, бо їх єднала любов і шана до Ауле; а нолдорські самоцвіти гноми цінували понад усяке багатство. У темряві Арди гноми вже витворили шедеври, бо з перших днів життя їхніх Отців були наділені дивовижною майстерністю при роботі з металами та камінням; але в той давній час вони більше любили працювати із залізом і міддю, ніж зі сріблом чи золотом.

Так-от, Меліан, як і всі маяри, володіла даром передбачення; і, коли добіг кінця другий вік Мелкорового Ув’язнення, вона підказала Тінґолові, що Спокій Арди не триватиме вічно. Тому він міркував, як облаштувати собі королівську оселю та зробити її належно міцною на випадок, якщо в Середзем’ї таки пробудиться зло; і по допомогу та поради Тінґол звернувся до гномів Белеґоста. Вони охоче погодилися надати їх, бо в той час іще не знали втоми і прагнули займатися чимось новим; і хоча науґріми завжди вимагали платню за свою роботу, байдуже, чи виконували її з радістю, чи гарували, але того разу вони вважали, що їх уже винагороджено. Адже Меліан багато чого навчила гномів, а Тінґол подарував їм чимало прегарних перлів. Ті перли дав йому Кірдан, бо в мілких водах довкола Острова Балар їх було безліч; але науґріми не бачили раніше нічого подібного, тому високо оцінили дар. Одна перлина була завбільшки як голубине яйце, і сяйво її нагадувало відблиск зоряного світла на морській піні; назвали цю коштовність Німфелос, і ватажок гномів Белеґоста цінував її більше, ніж гору скарбів.

Отже, науґріми довго та радо працювали на Тінґола і вигадали для нього палаци на кшталт власних, вириті глибоко в землі. У тому місці, де Есґалдуін збігав униз, відділяючи Нелдорет од Реґіону, посеред лісу здіймався кам’янистий пагорб, біля підніжжя якого текла ріка. Там гноми зробили браму, що вела до Тінґолових чертогів, а через річку перекинули кам’яний міст, по якому тільки й можна було ввійти у браму. Від брами широкі переходи збігали вглиб до високих зал і покоїв, висічених у живому камені, й помешкання ті були такі численні та величні, що їх нарекли Менеґрот — Тисяча Печер,

Але й ельфи брали участь у будівництві, тож і вони, і гноми — кожне з допомогою свого таланту — втілювали там видіння Меліан, дивовижні та прекрасні образи заморського Валінору. Колони в Менеґроті було витесано на манір буків Ороме — стовбур, гілки і листя — й освітлено золотими ліхтарями. Соловейки співали там, наче в садах Лоріена; срібні водограї шуміли в чашах із мармуру, а підлоги були викладені різнобарвними камінцями. Різьблені силуети звірів і птахів мчали по стінах, підіймалися на колони чи виглядали з-поміж усіяних квітами віт. А з плином років Меліан і її служниці завісили зали тканими гобеленами, на яких було зображено діяння валарів, і чимало з того, що відбулося на Арді з часу її постання, і натяки на те, що гряде в майбутньому. То була найпрекрасніша з усіх королівських осель на схід од Моря.

По завершенні будівництва Менеґрота у володінні Тінґола та Меліан запанував спокій, науґріми час від часу переходили через гори і торгували в ельфійських землях; але гноми рідко бували у Фаласі, бо ненавиділи шум моря та боялися дивитися на нього. До Белеріанду не надходило жодних чуток чи звісток із зовнішнього світу.

Проте, коли добігав кінця третій вік Мелкорового Ув’язнення, гноми стривожились і звернулися до Короля Тінґола, кажучи, що валари не викорінили остаточно північного зла, й от залишки його, помножившись у темряві, знову виповзли на світ і розбрелися по всіх усюдах.

— У землях на схід від гір завелися люті тварюки, — казали вони, — і твій давній рід, який мешкав там, утікає з долин у гори.

Минуло не дуже багато часу, і лиховісні потвори дісталися Белеріанду, перебравшись через гірські перевали або перейшовши з півдня через темні ліси. То були вовки чи, може, потвори в подобах вовків, а також інші люті породження мороку, а серед них і орки, котрі згодом сплюндрували Белеріанд; але на той час їх було надто мало, вони поводились обережно, розвідуючи шляхи підступу й очікуючи повернення свого володаря. О тій порі ельфи не знали, ні хто вони, ні звідки прийшли, і сприймали їх як аварів, здичавілих і знавіснілих у нетрях; кажуть, їхні здогади були не далекі від істини.

Тому Тінґол почав думати про зброю, якої раніше його народ не потребував, і її для Короля вперше викували науґріми, котрі в цій справі не мали рівних, хоча жоден із них не зміг перевершити майстрів із Ноґрода, найславетнішим серед котрих був Телхар. Усі науґріми були давнім войовничим народом і затято боролися проти кожного, хто хотів їх пригнобити: проти слуг Мелкора, проти елдарів чи аварів, проти диких звірів, а нерідко — проти власних родичів, гномів із інших домів чи володінь. Небавом синдари навчились у них ковальства; та в гартуванні сталі гномів не змогли перевершити навіть нолдори, й у виготовленні плетеної з кілець кольчуги, яку винайшли ковалі з Белеґоста, їм теж не було рівних.

Отож, у той час синдари були добре озброєні, прогнали лихих почвар і знову зажили в мирі; а в арсеналах Тінґола назбиралося безліч сокир, списів, мечів, високих шоломів і довгих блискучих сорочок-кольчуг; адже гномівські обладунки було виготовлено так, що вони ніколи не іржавіли, а сяяли, мовби щойно начищені. І у прийдешні дні це стало Тінґолові у пригоді.

І от, як уже мовлено, такий собі Ленве з рушення Олве покинув стрій елдарів у той час, коли телери зупинилися біля берегів Великої Ріки на кордонах західних земель Середзем’я. Про блукання нандорів, котрих він повів за собою вниз за течією Андуіну, відомо небагато: одні з них, кажуть, вік жили в лісах Долини Великої Ріки, другі дісталися-таки до її гирла й оселилися неподалік від Моря, а треті, перейшовши Еред-Німрайс — Білі Гори, — втрапили знову на північ і вступили в пустелю Еріадору між Еред-Луіном та далекими Горами Імли. Оті останні були лісовим народом і не мали сталевої зброї, тож поява лютих потвор Півночі нагнала на них непереборний страх, про що і розповіли науґріми Королю Тінґолові у Менеґроті. Тому Денетор, син Ленве, почувши звістку про міць Тінґола, про його велич і про мир у його володінні, зібрав, як зміг, свій розпорошений народ у рушення й повів його через гори до Белеріанду. Там Тінґол привітав їх так, як вітають давно втрачену рідню, що нарешті віднайшлась, і нандори оселилися в Оссіріанді, Землі Семиріччя.

Про довгі роки спокою після приходу Денетора розповідають мало. Кажуть, саме в той час Даерон Менестрель, головний хранитель премудрості в королівстві Тінґола, вигадав руни; і науґріми, котрі прийшли до Тінґола, вивчили їх і дуже раділи з цього винаходу, поцінувавши Даеронове вміння значно вище, ніж його власний народ — синдари. Завдяки науґрімам кірт потрапив на схід за гори і став надбанням багатьох народів; однак синдари до днів Війни рідко послуговувалися ним для ведення хронік, а чимало з того, що жило в пам’яті, зникло під час спустошення Доріату. До загибелі, поки там іще панували блаженство та радість життя, про Доріат майже нічого не розказували; так прегарні й дивовижні творіння, доки вони існують увіч, свідчать самі про себе, а щойно потрапляють у небезпеку чи гинуть навіки — перетворюються на пісню.

У тогочасному Белеріанді походжали ельфи, плинули ріки, ясніли зорі, пахли нічні квіти; краса Меліан була наче день опівдні, а краса Лутіен — мовби весняне світання. У Белеріанді Король Тінґол сидів на престолі, уподібнившись до володарів маярів, котрі спочивають, вдихаючи одвічну радість із кожним ковтком повітря та безперешкодно ширяючи думкою від висот до глибин. До Белеріанду приїздив, як і раніше, Ороме Величний, мчав, як вітер над горами, і звук його ріжка чути було далеко в підзоряних землях, а сліпуче сяйво його лику й оглушний звук Нагарового бігу сповнювали ельфів страхом; але, коли між пагорбами відлунював гук Валароми, вони були певні, що лихі почвари тікають звідтіля аж ген удалеч.

Але, зрештою, сталося так, що завершення днів блаженства було вже не за горами, і розквіт Валінору пішов на спад. Бо раніше було сказано й нині відомо всім те, що записано в історії та оспівано у багатьох піснях: із допомогою Унґоліанти Мелкор знищив Дерева валарів і втік, повернувшись у Середзем’я. Далеко на півночі Морґот розпочав борню з Унґоліантою; а розкотистий його крик відлунив у Белеріанді, й усі тамтешні народи здригнулися від страху, бо хоч вони й не знали пророкованої долі, проте тієї миті почули провісника смерті. Невдовзі по тому Унґоліанта втекла з півночі, припхавшись у володіння Короля Тінґола, і темний жах розповзався довкіл неї; та сила Меліан зупинила її, й павучиха не вступила в Нелдорет, але довгий час мешкала в сутіні проваль, у які на півдні переходить Дортоніон. І гори ті стали відомі як Еред-Ґорґорот, Гори Жаху, куди ніхто не насмілювався заходити, ні навіть наближатися до них; життя і світло там вимерли, а води були отруєні. Та Морґот, як уже сказано, повернувся до Анґбанда, відбудував його і понад входом звів вістря Танґородріму, над якими курився дим; і брами Морґота були на відстані ста п’ятдесяти ліг од мосту Менеґрота — далеко, та все ж надто близько.

Орки ж, котрі розмножувались у земній темряві, стали дужими та жорстокими, а їхній темний володар наповнив їх бажанням руйнувати й убивати; тож під покровом хмар, що їх наслав Морґот, вони вийшли з брам Анґбанда і тихцем подались у північні гори. Звідти велика армія вступила у Белеріанд і напала на Короля Тінґола. У його просторих володіннях чимало ельфів вільно походжало нетрями чи спокійно мешкало невеличкими родовими групами, віддалік одні від одних; і лише довкола Менеґрота, в серці країни, а також уздовж берегів Фаласу, в землях мореплавців, жили чисельніші народи. Проте орки спустилися з гір обабіч від Менеґрота, і, роблячи вилазки з таборів, розташованих між Келоном та Ґеліоном на сході й на рівнинах між Сіріоном та Нароґом на заході, вони грабували довколишні землі; а Тінґола було відрізано від Кірдана, який мешкав у Еґларесті. Тому він прикликав на поміч Денетора; і зібрались ельфійські війська з Реґіону, що по той бік Аросу, і з Оссіріанду, й відбулася перша з Воєн за Белеріанд. На північ од Андраму та на півдорозі між Аросом і Ґеліоном армії елдарів затисли в лещата східне орківське військо, завдавши йому там нищівної поразки; тих же, хто кинувся тікати з місця великого побоїща на північ, переслідували, зійшовши з Бескиду Долмед, науґріми із сокирами; і небагато напасників вернулося в Анґбанд.

Однак перемога дорого коштувала ельфам. Бо оссіріандці були легко озброєні, натомість орки — одягнені в залізо, мали залізні щити й велетенські списи із широкими вістрями; тож Денетора відрізали й оточили на пагорбі Амон-Ереб. Там, перш ніж надійшло воїнство Тінґола, він і загинув разом із найближчими родичами. І хоча за його смерть Тінґол жорстоко помстився, напавши на орків із тилу й убиваючи їх по кілька відразу, народ Денетора оплакував свого правителя довіку і не обрав собі нового короля. Після битви декотрі ельфи повернулися в Оссіріанд, і їхні вісті вселили в решту народу непереборний страх, і звідтоді вони ніколи вже не брали участі у відкритій війні, рятуючись натомість обережністю і втаємниченням; і через їхню зелену, кольору листя, одежу цей народ нарекли лайквендами, Зеленими ельфами. Та більшість нандорів подалася на північ і вступила у володіння Тінґола, змішавшись із його народом.

А Тінґол, повернувшись у Менеґрот, довідався, що орківське військо здобуло перемогу на заході й відтіснило Кірдана до самого краю моря. Тому він згуртував увесь народ, до якого долинули королівські заклики, у твердині Нелдорету й Реґіону, й Меліан зібралася на силі, оточивши довкруж усі ті володіння невидимою стіною тіні та сум’яття — створила Пояс Меліан, який відтоді без дозволу її або ж Короля Тінґола не міг перетнути ніхто, хіба що був би наділений більшою владою, ніж сама мая Меліан. І ту внутрішню територію, що тривалий час називалась Еґладором, згодом нарекли Доріатом, заповідним королівством, Обперезаною Землею. У межах Поясу панував пильний спокій, а поза ним — небезпека та загальний страх, і прислужники Морґота вільно блукали всюди, крім оточених стінами гаваней Фаласу.

Та от надійшли нові вісті, яких ніхто в Середзем’ї не передбачав: ані Мелкор у своїх закамарках, ані Меліан у Менеґроті; бо після загибелі Дерев із Аману не надходило звісток ані з гінцями, ні з духами, ні зі сновидіннями. У той самий час Феанор на білих телерських кораблях перетнув Море, висадився в Затоці Дренґіст і там, біля Лосґару, спалив кораблі.