Читать книгу «Сильмариліон» онлайн.

Запала довга мовчанка, та Феанор не зронив ані слова. Тоді Тулкас викрикнув:

— Говори, о нолдоре, так чи ні! Утім, хто відмовить Яванні? Хіба світло Сильмарилів постало не з її творіння на початку?

Проте Ауле Творець промовив:

— Не квапся! Ми просимо більшого, ніж ти собі уявляєш. Тож бодай ненадовго облиш його у спокої.

Але озвався Феанор, гукнувши люто:

— Є такі діяння, які нижчий за станом, подібно як і великий, може звершити лише єдиний раз; і в діяння те він укладає власне серце. Імовірно, мені вдалося би розімкнути Коштовності, проте вже ніколи не зробив би я нічого подібного; якщо змусите мене розбити їх, то я розіб’ю своє серце, я загину — перший із елдарів в Амані.

— Не перший, — прорік Мандос, але слів його не збагнули; і, доки Феанор думав у темряві свою невеселу думу, знову запала тиша.

Йому здавалося, ніби він оточений ворогами, і пригадав він слова Мелкора: «Сильмарили в небезпеці, якщо ними заволодіють валари». «Чи ж він не вала, не з їхнього роду, — подумав Феанор, — хіба він не розуміє їхніх сердець? Так, злодій викриє злодіїв!» І вже вголос він гукнув:

— Я не вчиню цього добровільно. А коли валари силуватимуть мене, тоді воістину я знатиму, що Мелкор одного з ними роду.

Відтак Мандос мовив:

— Ти висловив свою волю.

А Ніенна підвелась, і зійшла на Езеллогар, і відкинула сірий каптур, і сльозами своїми змила бруд, який залишила Унґоліанта; і заспівала жалобну пісню про світову печаль і про Знівечення Арди.

Та щойно затужила Ніенна, прибули гінці з Форменоса, і були то нолдори, і принесли вони нові лихі вісті. Вони розповіли, що сліпа Темрява рушила на північ, і всередині в ній линула сила, котрій немає ймення, і вона була джерелом Темряви. Але й Мелкор також там був, і він увійшов у дім Феанора, й убив при його дверях Фінве, Короля Нолдорів, і пролив першу кров у Благословенному Краї; бо Фінве єдиний не кинувся тікати зі страху перед Тьмою. Ще розповіли вони, що Мелкор знищив твердиню Форменос і забрав нагромаджені там нолдорські коштовності та що Сильмарили зникли.

Тоді підвівся Феанор і, здійнявши руку, перед обличчям Манве прокляв Мелкора, нарікши його Морґотом — Чорним Ворогом Світу; і звідтоді й довіку елдари знали його саме під цим іменням. Прокляв він також заклик Манве і ту годину, коли прийшов на Танікветіл, адже, не тямлячись од люті й горя, вважав, що якби залишився у Форменосі, то сила його прислужилася би, він не здався би без бою, як того сподівався Мелкор. Відтак Феанор вибіг із Кола Судьби і помчав у ніч; батько був йому миліший за Світло Валінору та за неперевершені витвори власних рук; котрий-бо зі синів, ельфійських чи людських, більше цінував власного батька?

Чимало присутніх побивалося через Феанорів біль, але втрати зазнав не лише він; Яванна ридала побіч кургану, боячись, аби Темрява не поглинула останніх променів Світла Валінору навіки. Хоча валари й не розуміли вповні того, що трапилося, та збагнули, що Мелкор прикликав собі на поміч когось із-поза меж Арди. Сильмарили щезли, Феанорова відповідь Яванні вже не мала жодного значення; проте якби він сказав їй «так» перед тим, як прибули вісті з Форменоса, його подальші вчинки, можливо, були би цілком інакші. А тепер наблизилася судьба нолдорів.

Тим часом Морґот, утікши від переслідування валарів, дістався до Араманських пустищ. Земля ця лежала на півночі між Пелорськими Горами та Великим Морем, подібно як Аватар на півдні; але територія Араману була більша, між берегами та горами простяглися висохлі рівнини, які з наближенням до Криги ставали дедалі холодніші. Морґот і Унґоліанта хутко проминули ці терени та крізь густі тумани Ойомуре добулися до Гелкараксе, де протоку між Араманом і Середзем’ям перегородила колота крига; Морґот перейшов її й нарешті повернувся на північ Зовнішніх Земель. Путь вони продовжили разом, адже Морґотові не вдалося позбутися Унґоліанти, — хмара її дотепер укривала бунтівного валу, всі її очі були прикуті до нього; й дісталися вони до тих країв, які простяглися на північ од Затоки Дренґіст. І от Морґот наближався до руїн Анґбанда, де колись стояла його велична західна твердиня; і збагнула Унґоліанта його сподівання, і зрозуміла, що тут він шукатиме способу втекти від неї, тож зупинила його, вимагаючи виконання обіцянки.

— Чорносердий! — сказала вона. — Я виконала твоє прохання. Проте й досі голодна.

— Чого ти ще хочеш? — запитав Морґот. — Бажаєш, аби цілий світ опинився у твоєму череві? Я не присягався дати цього. Бо я — його Володар.

— Мені не треба аж так багато, — відповіла Унґоліанта. — Утім, у Форменосі ти надбав чималий скарб; дай мені його. Так ти щедро винагородиш мене.

Тоді Морґот змушений був оддати їй усі самоцвіти, які прихопив зі собою, віддавав він скупо, один по одному; а вона пожирала їх, і коштовна краса щезала зі світу. Павучиха стала ще більшою і темнішою, та хіть її не вгамувалась.

— Однією рукою даєш ти, — сказала, — тільки лівою. Розтули ж і правицю.

У правій руці Морґот міцно тримав Сильмарили, і вони, попри те, що були замкнені у кришталевій скриньці, вже пекли його, і рука його стислась од болю; та все ж він не розтулив її.

— Е, ні, — мовив. — Ти отримала належне. Адже то моя сила, яку я вклав у тебе, допомогла тобі здійснити домовлене. Тепер ти мені не потрібна. Того, що у правій руці, ти не одержиш і не побачиш. Воно моє навіки.

Утім, Унґоліанта зробилася велетенською, а Морґот витратив свою силу й ослабнув; павучиха звелася супроти нього, і хмара її зімкнулася довкола обманника, і вона обплутала його павутиною чіпких канчуків, наміряючись задушити. Тоді з уст Морґота вирвався страхітливий крик, який луною відбився від гір. І край той отримав назву Ламмот; бо відлуння Морґотового голосу навічно оселилися там, тож будь-чий покрик у тій землі будив їх, і пустище між узгір’ям і морем сповнювалося гомоном, схожим на голоси мучеників. Крик Морґота в ту годину був найгучнішим і найжахливішим із тих, які лунали в північному світі; від нього здригнулися гори, і задвигтіла земля, і розкололися навпіл скелі. Крик той почули навіть у глибоких забутих місцинах. Далеко у глибині попід зруйнованими чертогами Анґбанда, у склепах, куди валари під час квапливого наступу не спускались, усе ще переховувалися балроґи, чекаючи на повернення свого Володаря; тож тепер вони хутко повстали і, проминувши Гітлум, помчали в Ламмот, неначе вогняна буря. Полум’яними батогами вони роздерли на клапті павутиння Унґоліанти, і перелякалася вона, і кинулася навтьоки, відригуючи чорні випари, щоби заховатись у них; тікаючи з півночі, павучиха спустилась у Белеріанд і оселилася попід Еред-Ґорґоротом, у темному видолинку, який згодом було названо Нан-Дунґортеб — Видолинок Жахливої Смерті, — через жахіття, що їх вона там розплодила. Бо від часів побудови Анґбанда там жили інші павукоподібні створіння, й Унґоліанта парувалася з ними, а потому пожирала їх; і навіть коли вона подалася кудись на занедбаний південь світу, в тій місцині залишилися її нащадки, виплітаючи свої огидні сіті. Про долю Унґоліанти не переповідає жодне сказання. Та дехто твердив, ніби вона вже давно загинула, зжерши сама себе в нападі жорстокого голоду.

Тож страх Яванни, що Сильмарили проковтнуть і вони кануть у небуття, не справдився; та все ж коштовності залишилися під владою Морґота. Він же, звільнившись, знову зібрав своїх прислужників, котрих зумів відшукати, і подався до руїн Анґбанда. Там він наказав заново вирити склепи та підземні в’язниці, а над входами до них нагромадив потрійні вістря Танґородріму, довкола яких безперестанку клубочився густий чорний дим. Утрачено лік ордам його бестій і демонів, а плем’я орків, створене задовго до того, в земних нутрощах розрослось і розмножилося. Як розповідають, згодом темна тінь накрила Белеріанд; а в Анґбанді Морґот викував собі величну залізну корону і нарікся Королем Світу. На знак цього він примістив на короні Сильмарили. Та, доторкнувшись до тих священних коштовностей, Морґот начорно спалив собі руки, і вони довіку залишилися чорними; а він звідтоді не міг звільнитися від болю, завданого опіком, і від гніву, який викликав той біль. Корони тієї Темний Володар ніколи не знімав із голови, хоча вага її була смертельно обтяжлива. Лиш одного разу він, тайкома, покинув своє володіння на Півночі; та й із глибин фортеці виходив нечасто, а керував своїми арміями з північного престолу. І тільки раз за цілий час існування того королівства Морґот узяв до рук зброю.

Тепер-бо ненависть пожирала його навіть більше, ніж у часи перебування в Утумно, в часи перед приниженням його гордості, й на панування над слугами та на вселення в них зловісної хоті витратив Морґот свій дух. А втім, валарська велич іще довго не полишала його, хоч і обернулася на жах, і тільки наймогутніші, вгледівши його лице, не падали в темну яму страху.

І от, коли стало відомо, що Морґот утік із Валінору, і гонитва не дала жодних результатів, валари тривалий час сиділи в темряві у Колі Судьби, а маяри та ваньяри стояли поруч із ними і плакали; більшість же нолдорів повернулася до Тіріона, й оплакували вони затьмарення свого прекрасного міста. Крізь тьмяну ущелину Калакір’ю з туманних морів напливали імли й огортали його вежі, а свічадо на Міндоні невиразно палахкотів у сутінках.

Тоді зненацька в місті з’явився Феанор і закликав усіх прийти до високого королівського двору на вершині Туни; кари вигнанням з нього ще не зняли, тож він повстав проти валарів. І тому дуже швидко чисельний натовп зібрався, щоби послухати його: пагорб і всі сходи та вулиці, які вели до нього, осяяло світло смолоскипів, що їх кожен тримав у руках.

Феанор був майстром слова, і мова його, коли він того прагнув, разила серця; тож тієї ночі він виголосив перед нолдорами таку промову, яку вони запам’ятали довіку. Несамовиті й люті були його слова, пройняті роздратуванням та погордою; і, почувши їх, нолдори нестямилися. Гнів свій і ненависть Феанор спрямував головно на Морґота, втім, чи не все, що говорив син Фінве, походило власне з брехні бунтівного вали; проте розум промовця потьмарили горе через убивство батька та мука, спричинена викраденням Сильмарилів. Тепер, коли загинув Фінве, Феанор претендував на королівський престол і на владу над усіма нолдорами, а тому зневажив укази валарів.

— Чому, о нолдорський народе, — кричав він, — чому ми мусимо й далі служити заздрісним валарам, котрі не можуть убезпечити від Ворога ні нас, ані власне володіння? І хоча Морґот тепер їхній недруг, але хіба вони не з одного роду? Помста кличе мене в дорогу, та навіть якби вийшло інакше, я би не затримався довше в одному краї з родичами того, хто порішив мого батька і викрав мій скарб. Однак серед цього відважного народу я не єдиний звитяжець. Чи ж не всі ви втратили свого Короля? Та і що у вас зосталось, у вас, замкнених, наче у клітці, тут, на вузькому клаптику суші між горами та морем?