«Ой хлопчику, хороший мій,
Чому ти плачеш? Зрозумій,
У добре літо, в гожу весну
Я знову встану, я воскресну
Цвітком людських ясних надій...»
Світало. Хлопці-плотарі підтягали якорі. Дуб стояв, як чорний меч, і торкався білої зорі.
І здалося авторові, що це він стоїть, горить і не згоряє. Що вже спалений стоїть «в тривожнім віці на краю» і людям серце простягає. А спогад лине з далини:
О мій русявий Прометею, Загублений в ночах війни!..
1946 р.