Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Видно, маленька куля, — сказав він. — Я не дуже в цьому тямлю, але дірочка зовсім мала.

— А може, вони всі такі.

— Можливо, — відповів він. — Я не знаю.

Вона сказала:

— Виходить, окрім нас, у будинку нема нікого. Постріл почули б.

Він роздивився по кімнаті.

— Пістолета не видно.

— Як прізвище господарів будинку?

— Грейвз.

— А це хто — глава сім'ї, батько?

— Батько помер років десять чи п'ятнадцять тому. Лишилися мати, двоє синів і дочка. Це старший син. Молодший — студент, десь у коледжі, а дочка — з тих, кого звуть «початківками». Знаєте, про них пишуть у газетах, у великосвітській хроніці.

— Якби тільки зрозуміти — чому, якби з'ясувати причину!..

— Ми маємо всього кілька годин, а поліція розбирається тижнями.

— Давайте почнемо з найпростішого. Він не застрелився сам, бо тут був би пістолет.

— Еге ж, либонь, що так, — підтвердив він не дуже впевнено.

— Найчастіше вбивають, щоб пограбувати. Чи взято щось із сейфа відтоді, як ви були тут уперше?

— Не знаю, — сказав він. — Минулого разу я не вмикав світла. І спіткнувся на нього. Потім витер сірника, побачив його, сяк-так добувся до сейфа, кинув гроші й побіг геть.

— Тоді треб, а подивитись. Як вам здається, чи зможете ви пригадати, що там було?

— Навряд, — признався він. — Я дуже нервувався тоді, розумієте… А втім, давайте спробуємо. Може, я згадаю.

Вони пішли до ванної. Квін ішов перший.

Проти дверей висіло дзеркало, і першу мить вона аж здригнулась: здавалося, ніби разом з ними туди зайшли ще якісь люди. Хто вони, ті наполохані діти, такі зелені, такі страшенно безпорадні?..

Та вона відігнала од себе ці думки.

У стіні зяяла велика квадратна діра. Квін зняв дерев'яну задню стінку сейфа, тоді поволі витягнув залізну скриньку з грішми. Розібрати той сейф було не важче, ніж відрізати ножем шматок масла.

— Не дуже надійний сховок, — зауважила вона.

— Мабуть, його зроблено багато років тому…

Він осікся і почервонів. Його вогнем пік сором, вона добре бачила, — сором за свій вчинок. Усе його єство бунтувало. От і гаразд. Саме так і має почувати себе хлопець її сусіднього будинку, коли вже він накоїв лиха.

Вони поставили важку скриньку на триногий стільчик і відчинили її. Зверху лежали гроші — ті самі, що він повернув. Вони відклали їх і заходилися перегортати папери — їх там була ціла купа, старих, пожовклих від часу.

— Ось духівниця. Може, це якось пов'язано з нею.

Він перебирав папери далі, а вона стала проглядати духівницю.

— Це духівниця його батька. А він, — кивнула головою в бік кімнати, — був його заповітний виконавець. Його звуть Стівен…