Сучасна фантастична повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Їм назустріч, пробиваючись крізь натовп зустрічаючих, швидко йшов молодий казах: вилицювате обличчя його світилося усміхом.

— Товаришу начальник, здрастуйте!

— Знайомтесь, це мій син, Юрко, — сказав тато. — А це наш найкращий шофер — Зайкен… Ну, як, Зайкене, справи? Джакси?

— Джакси! — закивав головою Зайкен. — Всі за вами, товаришу начальник, скучають!

Тато, про щось згадавши, глянув на Юрка, спитав у Зайкена:

— Котра зараз година, Зайкене? Бо наші щось зупинилися.

Зайкен відгорнув рукав штормівки, глянув на циферблат:

— Третя година, товаришу начальник. Зовсім мало часу на дорогу лишилося!

— Ну, якось та доїдемо… Ходімо.

Зайкен узяв татків рюкзак, швидко пішов до виходу. Юрко ледь за ним устигав, рюкзак з кожним кроком все важчав і важчав, а тут іще спека, наче в печі.

— Сам приїхав? — розпитував тато Зайкена.

— Нащо сам? Самому скучно, товаришу начальник. Ніна на машині сидить.

— Ніна? — на татове обличчя набігла тінь. — Як вона, не баламутить у таборі?

— Тиха, як миша, — розсміявся Зайкен. — Та он вона, махає з машини!

Попереду, де стояли машини, і справді хтось вимахував. Тоненька постать практикантки-студентки у такій же зеленій штормівці.

— Вікторе Васи-ильовичу!.. Вікторе Васи-ильовичу!..

— От же шалапутна! — не витримав — розсміявся тато.

А постать перемайнула через борт, помчала назустріч.

Налетіла, мов вихор, повисла в тата на шиї:

— Ой, як ми за вами всі скучили!

— Тихше, бо зіб’єш із ніг! — одбивався жартом тато: йому, мабуть, було трохи не зручно перед сином. — Познайомся, Ніно, мій син, Юрко.

Ніна мов аж тепер побачила Юрка: розбишакуваті очі її оббігли його з ніг аж до маківки.

— Ой, який він у вас гарненький!.. Можна його поцілувати?

І, не чекаючи згоди, — чмок! — Юрка в щоку.

— Ну, от ви й познайомились!

Сміється тато, сміється Зайкен, а Юркові хоч крізь землю провалюйся. А Нінка, де вона й узялася на його голову, ще й доймає:

— А чого він у вас такий сердитий, Вікторе Васильовичу?

— Ну, годі! — пожалів нарешті тато Юрка. — Треба рушати.

Рушили. Тато й Зайкен у кабіні, Юрко з Ніною зверху в кузові: тут не так жарко, до того ж усе видно.

Кузов набитий вщерть: ящики, кайла, лопати, ломи, молотки, відра, мішки, зв’язані кошми, бочки, — все те підстрибує, їздить туди та сюди, торохкотить, бряжчить, — музика, Юркові кращої й не треба! Вчепився руками в кабіну, підскакує на дошці, засланій кошмою, підставляє обличчя тугому вітрові, що аж лопотить у капюшоні штормівки: Зайкен жене, як навіжений, щоб добратися якнайраніше. Пролітають обабіч сади і арики з водою, а попереду, високо в небі, застигли дивовижні хмари: білі-білі на темно-синьому небі.