Фантастика Всесвіту. Випуск 4: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося якесь нещастя.

— Дитина… народилася? — спитав Торн.

— Так.

— А моя дружина…

— Вона відпочиває.

Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими, мовби прагнучи підготувати його, пом’якшити удар.

— Щось сталося? — запитав Торн.

— Дитина вмерла.

Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.

Вона дихала всього лиш одну мить, — пошепки промовив священик, — а потім дихання урвалося.

Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.

Священик озвався знову.

— З вашою дружиною все гаразд, — сказав він. — Але родити вона більш не зможе.

— Це кінець… — прошепотів Торн.

— Ви можете всиновити дитину.

— Вона хотіла власну…

На хвильку настала тиша, і священик ступив уперед. Він мав грубуваті, але дуже правильні риси обличчя, в очах його світилося співчуття. Лише зрошене потом чоло виказувало його хвилювання.

— Ви дуже любите її, — промовив він.

Торн кивнув головою. Відповісти щось не мав сили.

— Тоді ви повинні згодитися з Божою волею…

Із сутіні коридора виступила літня черниця й самими очима відкликала священика вбік. Вони одійшли і почали шепотітися проміж себе по-італійському. Потім черниця пішла, і священик повернувся до Торна. В його погляді було щось таке, від чого Торн аж напруживсь.

— Шляхи Господні незбагненні, містере Торн… — Він простяг руку вперед, і Торн несамохіть підвівся й рушив за ним.

Палати породілей були трьома поверхами вище, і вони йшли туди бічними сходами, потім вузьким тьмяно освітленим коридором. Лікарняний дух тільки загострював почуття втрати, що билося в Торновій душі. Нарешті спинилися перед скляною переділкою, і священик простежив поглядом, як Торн, вагаючись, підступив ближче і подивився на те, що було з другого боку. А там було немовля. Новонароджене. Воно скидалося на маленьке янголятко. У нього було розтріпане чорне волоссячко та глибоко посаджені блакитні оченята, що враз підсвідомо спинилися на Торні.

— Воно нікого не має, — сказав священик. — Його мати вмерла. Так само як ваша дитина… майже водночас…

Торн рвучко обернувсь до нього.

— Вашій дружині потрібна дитина, — провадив священик, — а цій дитині потрібна мати.

Торн звільна похитав головою.

— Ми хотіли власну… — мовив він.

— Дозволю собі зауважити… воно дуже схоже…

Торн знову поглянув на немовля й не міг не погодитися з цим. Волосся в дитинчати було такого самого кольору, як у Кетрін, а обличчям воно начебто скидалося на нього самого. Таке саме випнуте підборіддячко і навіть маленька ямочка на ньому…