Мертва голова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви вдарились? Що з вами? Боже, як я злякалась!..

— Нічого, нічого, легке запаморочення, місіс. Сідайте, прошу вас, на крісло. Я теж сяду. Голова ще наморочиться.

Сполдінг сідає на стілець з поламаною ніжкою і, вирячивши очі, немов ідіот, з гуркотом падає на підлогу. Адамс зовсім злякалась. Розгублено заметушилася.

— Ви хворі, містер, це цілком очевидно. І обличчя ваше змінилось, — воно надто спотворене, нерухоме. Таке обличчя буває у… дуже хворих!

На жаль, смішна, як здавалося Сполдінгу, гримаса викликала не сміх, а страх.

Коли, нарешті, хазяйка пішла, Сполдінг кинувся до своїх книг. У чому причина невдачі?

Йому здавалося, що він знайшов пояснення: для сміху потрібна нечутливість до об’єкта сміху. Але в тому-то й справа, що до нього, Сполдінга, місіс Адамс небайдужа. А хіба можна розсмішити закохану в тебе жінку? Звичайно, можна. Треба тільки знайти секрет…

Поступово він збагнув таємницю смішного.

Незабаром Сполдінг став «душею товариства», що збиралося на веранді: він знову почав з’являтися там. Коло нього завжди лунав сміх.

— Ми не знали, що ви такий веселий, — говорили пансіонери.

Веселих люблять, і Сполдінг відчував, як зростають до нього симпатії.

Він ставив собі дедалі важчі завдання: смішив похмурих, хворих, чимось засмучених і розстроєних людей. У нього ще були невдачі, помилки, але він усе легше виправляв їх; зате були й справжні перемоги. В пансіоні Адамс з’явився новий мешканець, відставний офіцер Баллонтайн, надзвичайно похмура людина, яку, кажуть, переслідували життєві невдачі. Тільки за останній рік він втратив половину свого майна, ліву ногу й дружину, що покинула його через нестерпний характер. До того ж він хворів на печінку і був надзвичайно дратівливий. Ніхто не бачив, щоб він не те що сміявся, а навіть посміхався. І ось таку людину Сполдінг вирішив розсмішити. Про це знали всі, крім самого Баллонтайна, закладалися на великі парі. Сполдінг уже вступав на арену сміхотворця-професіонала. Ніби не звертаючи уваги на старого буркотуна, Сполдінг почав демонструвати свої випробувані номери. Баллонтайн сидів на низькій софі, обнявши схрещеними пальцями коліно здорової ноги, і дивився на Сполдінга чорними сердитими очима. Навколо все качалося від сміху, а в Баллонтайна хоча б мускул здригнувся на обличчі. Ті, хто ставив на Сполдінга, почали вже занепокоєно перешіптуватись: може, Баллонтайн глухий, як отой дядечко в оповіданні Марка Твена, що ніколи не сміявся?

Але тут раптом Баллонтайн вибухнув. І вибух його сміху був схожий на гарматний постріл, причому, за законами віддачі, його корпус відкинувся назад, а потилицею він так дуже вдарився об стіну, що на кілька хвилин втратив свідомість: йому прикладали холодні компреси і давали нюхати спирт.

Сполдінг торжествував.

Веранда ставала тісною для його експериментів. І він вирішив попрацювати гегманом у мюзік-холі. У нього вже була солідна теоретична підготовка, якої не мають артисти, і в нього був зібраний великий матеріал дотепів та анекдотів усіх часів і народів. Не диво, що успіх прийшов до нього зразу, а за успіхом і досить великі заробітки. Сполдінг щедро розплатився з місіс Адамс і, на її превеликий жаль, переїхав на нову квартиру в центрі міста.

Маючи солідну теоретичну й практичну підготовку, Сполдінг вирішив запропонувати свої послуги Бекфорду. Сполдінг уже здобув деяку популярність, і йому неважко було проникнути до Бекфорда, поговорити з ним і переконати першого гегмана Америки взяти його, Сполдінга, до себе як «наукового консультанта».

Сполдінг гаряче взявся до роботи. Ознайомився з каталогом «шедеврів світових дотепів і жартів», з грамофонними пластинками, кінотекою. Справа Бекфорда була розрахована на масовий збут, і тому Сполдінг взявся вивчати «середнього американця» — його смаки, його вдачу.

Треба було з’ясувати, чому рекордні програми Бекфорда не викликають колишнього сміху і чим можна знову викликати цей сміх. Від вивчення натовпу, масового «середнього американця», Сполдінг перейшов до вивчення окремих людей, типових представників певних класів і груп населення. Розсмішити безробітного, робітника, службовця, що перебуває під страхом звільнення; домовласника, що лишився без пожильців; крамаря без покупців, антрепренера порожнього театру. Розсмішити голодного каліку, арештанта, меланхоліка. Розсмішити людину, пригнічену турботою, занепокоєну, стривожену. Розсмішити всіх їх — значить розсмішити середнього американця, від природи здорового, схильного до оптимізму і гумору.

Після наполегливої праці Сполдінгу вдалося розв’язати це завдання.

— Ви навіть мертвого примусите розсміятися, Сполдінг! — говорив задоволений своїм консультантом Бекфорд.

Можна було зайнятися розширенням виробництва. І тут Сполдінг проявив велику винахідливість. Він розширив коло клієнтів, замовників, обновив «асортимент товару», винайшов нові сорти й види продукції. Рекламні проспекти з додатком «зразків товару» розсилались акторам театру й кіно, драматургам, письменникам, журналістам, адвокатам, конферансьє, цирковим клоунам, лікарям, тюремникам, педагогам, професорам, перукарям, навіть настоятелям церков різних віросповідань.

«Сміх, як метод лікування!» — при цьому наводились приклади й авторитетні висновки вчених. «Веселий перукар залучає клієнтуру!» — історія містера Гонкіса, перукаря, що розбагатів після того, як почав користуватись послугами концерну містера Бекфорда. «Клієнт м-ра Бекфорда містер Г. зачарував своїми веселими жартами міс Н., багату і вродливу дівчину, й одружився з нею». «В театрі, де не перестає звучати сміх, ніколи немає порожніх місць — переконливі приклади».

Реклами робили своє, попит на дотепи зріс. На подив самого Сполдінга, він завербував досить багато клієнтів серед церковних проповідників, що якось умудрялися поєднати земний грішний сміх з небесною єлейністю.

З’явились у продажу нові пластинки фірми Бекфорд із записом чарівних виступів Сполдінга, пластинки-листівки з анекдотами й смішними піснями, коробки з сюрпризами, що викликали сміх, фокусні сміховинні сигари, цигарки, цукерки, біноклі, стереоскопи, іграшки, дзеркала, карлики, звірятка, що роблять несподівані забавні рухи чи видають смішні звуки.

В спритних руках Сполдінга сміх, немов міфічний старик Протей, що набирав різноманітного вигляду, перетворювався то в слово, то в звук, то в фарби, то в те й інше, разом узяте. Раптовий успіх — великий доход — приніс останній винахід Сполдінга — вуличні «кіоски сміху», де перехожі за дешеву плату могли за п’ять хвилин насміятися досхочу. Вони виходили звідти з веселими вигуками, їх очі сльозилися від сміху. Це було найкращою рекламою, і біля кіосків завжди юрмились черги.

Справи Бекфорда поліпшилися і швидко пішли вгору. Він був цілком задоволений Сполдінгом, але Сполдінг не був задоволеним своїм хазяїном. Свого часу між ними була укладена така угода: Бекфорд платить Сполдінгу щомісячну тверду плату. Крім того, як тільки прибутки Бекфорда почнуть зростати, Сполдінг одержує два проценти — всього тільки два проценти! — з суми нових, додаткових прибутків. Але чим більше зростали прибутки, тим менше бажання дотримуватись угоди виявив Бекфорд. Він не хотів платити два проценти.

Між Бекфордом і Сполдінгом уже відбулося кілька серйозних сутичок. Бекфорд навіть сам провокував їх: швидше можна було відмовитись від Сполдінга, який, на думку Бекфорда, був уже непотрібен.

— Ну, так не гнівайтесь на мене, містер Бекфорд! — якось вигукнув Сполдінг під час такої суперечки. — Я врятував вас від банкротства. На моєму сміхові ви нажили нові капітали і, незважаючи на свої обіцянки, зараз відмовляєтесь видати мою частку. То знайте ж, що я зумію сміхом відібрати у вас свою частку сміху, перетворену в гроші!

— Правду кажучи, це найбільш невдалий жарт з мого п’ятдесятитисячного каталогу жартів і дотепів, — презирливо усміхаючись, відповів Бекфорд.

— Подивимось, для кого він буде невдалим! — погрозливо заперечив Сполдінг.