Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що за причина? — спитав Ріхтер, з приємністю дивлячись на широкоплечого здорованя із сивими скронями.

— До нас у гості завітала преса, — сказав з гіркою усмішкою Зіберт. — Популярність нашого корабля зростає, і пропорційно до неї зростає нахабство АСБР. Хоч… це нас, здається, не цікавить. Пробачте, пане інженер.

— Ну, що ви, Зіберт! — знітився Ріхтер, відчувши в юні майстра бажання поділитися якоюсь неприємною новиною. — Мене цікавить все, що діється навколо нас. І, звичайно ж, перш за все доля нашого корабля.

— АСБР нахабніє, — стишив голос сивоголовий майстер. — Вчора хотіли підпалити наш міський комітет.

— А поліція?..

— Начебто ви не знаєте, що поліція в таких випадках завжди з'являється останньою. О п'ятій мітинг протесту на заводі. Потім підемо на демонстрацію. Збереться тисяч сто. — Майстер якось вибачливо, з винуватою усмішкою на обличчі нахилив голову. — Якби ви виступили, пане інженер… Ваше слово багато важить.

— Ви знаєте, що я не виступаю, Зіберт.

— Знаю, пане інженер.

— Зараз мене турбує система терморегуляцій.

— Розумію, пане інженер, — замкнувся в собі Зіберт.

— Не ображайтесь, Зіберт, але я…

— Не ображаюсь, пане інженер!

— Не бачили, директора тут не було?

— Мабуть, приймає гостей. — Від Зіберта віяло гордовитим викликом. — Вибачте, пане інженер, я піду.

— Ідіть, ідіть, Зіберт!

Ріхтер глянув услід майстрові і враз відчув, що зараз мін не втримається. Гукне старого, візьме його за плечі, скаже йому просто у вічі про свої страхи, про нічні години вагань, про розмову з Гельдою. Скаже, як вони полюють за ним. Але пересилив себе… Відчув нехіть до всього і злість. «Цей Зіберт, мабуть, усе знає. Недаремно підійшов до мене. Вдає з себе простака, а насправді веде тонку політичну гру. Ну й що ж, хай собі веде. Комусь треба займатися політикою, а комусь ламати голову над терморегуляторами».

Ріхтер побачив директора. Буркотливий товстун поспішав до нього з якимось особливо загадковим усміхом на драглистому, нездоровому обличчі. Глянувши на те обличчя, Ріхтер одразу ж здогадався, що розносу не буде, і натяків на неприпустимість запізнення теж не буде, і взагалі не буде нічого такого, що могло б зіпсувати й без того поганий настрій головного конструктора.

— Я вас чекаю вже півгодини, пане Ріхтер, — вигукнув товстун без тіні докору чи начальницького невдоволення. — Дзвонив пан президент, дуже цікавився вашим здоров'ям і взагалі виявив велику ласку до вас.

— Яку ж саме? — криво посміхнувся Ріхтер, спинившись перед низеньким натоптаним директором Кремпке.

— Це чисто бухгалтерський секрет, — улесливо посміхнувся директор, хитрувато примруживши свої банькаті, засльозені очі.

— І все ж таки?

— Є розпорядження президента компанії про підвищення вам зарплатні. Солідне підвищення! Вам просто поталанило, пане Ріхтер.

— Дякую за добру новину, пане директор, — скромно нахилив голову Ріхтер, відчуваючи, як йому важко посміхатися і як важко вести цю дипломатичну розмову з своїм директором. За словами «солідне підвищення» Ріхтер мимоволі побачив холодний, пронизливий погляд Вальтера Кірхенбома, нахабнуватий усміх його синка Густава, його простягнуту руку, що ніби дарувала Ріхтерові велику милість. «Мені шкода, що такий талановитий інженер віддає серце чужій справі». Рід Кірхенбомів це забуває своїх слуг. Він уміє добре прив'язувати їх до своєї колісниці… А цей вгодований тип, цей лицемір з лакейською фізіономією, який одним розчерком пера може викинути на вулицю тисячі робітників, вдає з себе найвірнішого Ріхтерового друга.

Біля контори заводу стояла яскраво-червона директорська машина. Шофер, з виглядом людини, яка проковтнула залізний шворень, суворий і непорушний, сидів за кермом, втупившись невидющими очима в зорове скло. Видно було, що авто викликане для екстреного виїзду.

Ріхтер скоса глянув на свого шефа, сподіваючись, що той зараз сяде в машину і на цьому скінчиться їхня розмова. Але сіро-землисте лице директора все ще таїло виїм з якоїсь недомовленості.

«Що він хоче? — насторожився Ріхтер, мимоволі милуючись розкішним лімузином, що вигравав на осінньому сонці своїми червоними боками. — Здається, я не скоро спекаюся його».

Директор справді не збирався відпускати свого конструктора. Він мав іще одну справу, дуже важливу, дуже н. пальну. Взявши Ріхтера за лікоть, директор притиснув його до себе так тепло і так дружньо, ніби вони були старими приятелями і щонайменше раз на тиждень ходили в «Люксус-бар» біля Гренадірен-плацу. Мало того, він чемно й настійно тягнув свого конструктора в бік монтажної площадки, в хаотичне безладдя кранів, газопроводів, дерев'яних риштувань. Говорив дуже привітно, тепло, загадково. Йому, директорові Кремпке, треба зараз їхати до шефа на екстрене засідання. Тож Ріхтер мусить виступати и ролі коментатора і інтерв'юера. На монтажному полігоні порався весь цвіт міської і навіть столичної преси. Преса міме знати, що за штуковину будує найбільший у світі авіаційний завод Вальтера Кірхенбома. Преса вимагає точних і неспростовних даних. Звичайно, панові конструкторові зайве нагадувати, як важливо в цій ситуації зберегти певну скритність, тобто, залишившись лояльним до шановного газетярського натовпу, не вибовкати того, що не слід знати широким колам.

— Розумію, пане директор, — вдоволено сказав Ріхтер.

— І ще одне: зумійте зацікавити пресу загальними, так би мовити, майбутніми перспективами «Левіафана».

— Ці перспективи не вельми далекі, пане директор, — ще тепліше й приємніше вигукнув Ріхтер. — Наші «Левіафани» прокладуть перший повітряний міст між Штатами і Європою, між Росією і Африкою!