Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Серце линуло до серця. І раптом удар: Іспанія. Свободу там придушено, запроваджено «порядок». Ніхто вже не перешкоджає вірити в бога, навпаки — тепер примушують вірити в бога. Отака-то правда. А яка наша участь у цьому? Ніякої. Ми про це не говорили, але страждали від того, що марнували час і почуття.

Ванда вчасно помітила, що ми обкрадаємо себе, вдаючи, ніби нас досі серйозно цікавлять «виховні» теми.

Потроху встановилося мовчазне перемир’я. Ми припинили розмови про недосконалість світу, про вади суспільства, моя дівчина пожвавішала, і личко її сяяло вродою, прихованою від інших людей.

Всоте вклонявся нам ліс. Від лісового повітря паморочилась голова.

Після школи часу звичайно залишалось обмаль. Ми ганяли по лісі, як діти, бавились, як діти. Підіймались на пагорки й називали їх горами, а невеличкі улоговини — прірвами. Це збуджувало нашу фантазію, і ми малювали собі якийсь новий, ідеальний світ. Але обоє уявляли його по-різному. Коли йшлося про ідеали, я з гіркотою говорив про те зло, яке панує навколо нас. Про яке ідеальне суспільство може бути мова, якщо навіть брат стріляє в брата, захищаючи цей несправедливий, жорстокий світ.

— Та досить про це. Потім поговоримо.

— Добре, на сьогодні досить. Головне — виконувати свій обов’язок перед богом, тоді все буде гаразд.

Що ж ти, дівчино, знала про обов’язок? Про який обов’язок? Ти вважала, що виконала свій обов’язок: той, хто корився, брудний; той, хто жив у бруді, п’яниця, — той, хто напивався, хоч і пив куди менше, ніж можновладці й багатії. Чи знала ти ту істину, що насправді брудний і грішний тільки той, хто обжирається, хто купається в розкошах?

Чи знала ти про попереднього директора гімназії Руса, якого всі вважали за взірець моралі і якого зняли невдовзі після травневого перевороту[16]? Чи знала ти, що селянин міг купити в нього атестат зрілості для свого сина за віз пшениці? Ти казала: ми повинні бути чистими, як сонце! І та пшениця теж була дуже чиста, без куколю.

У цій пекельній коловерті почуттів з змагань нарешті одного вечора, коли ти, зачарована співом пташок і сяйвом зір, загубилась десь між землею і небом, ми з тобою зустрілись посередині — устами. Уста — два полюси. Вам це знайоме? Знайоме… Удар блискавки. Я неначе попав у вогненну піч. Лісова стежка шугнула під саме небо.

Коротка перерва. Я розчісував Вандине волосся, між пальцями мигтіли відблиски місячного сяйва. Ви знаєте це, знаєте…

А дальшу нашу історію теж знаєте. Опівночі я проводжав Ванду до самого дому, хоч вона благала, щоб я вертався з залізничного переїзду. Мовляв, сама добереться додому, точніше, на квартиру до Зоськи. Вона стягала плащик з плечей і дбайливо вкривала мене полою, хоч було й тепло. Гули рейки, поїзд набирав швидкість, іскри роєм вилітали з труби паровозика, і можна було подумати, що в темряві мчить якась велетенська машина. «Стрибай, стрибай! Коли ж ти додому потрапиш?» Раз я послухав її, то мало ноги не позбувся, пробуючи вискочити з вагона на ходу. Розігнавшись, зачепився за стовпчик і на весь зріст простягся на стежці, що бігла вздовж колії.

Я з жахом дивився, як незліченні сталеві леза коліс сунуть по рейках. Рейки стогнали.

Цей випадок я сприйняв як пересторогу й наказ: Ванду треба проводжати до самих дверей. Ми блукали під зорями, а коли було хмарно, наші наелектризовані долоні, очі, вуста, наш трепет заміняли нам зорі. Мені не хотілось вертатися в село. Тільки собаки змушували нас розлучитись.

До того ж мені було страшно йти самому лісом. Я боявся бандитів і привидів. У привиди й не вірив, а проте ледве десь шелесне, ледве майне щось біле, мені вже вчувалося їхнє шепотіння: «Ми тут, ми тут». За пазухою я носив свинцеву гирку, щоб захищатись від привидів.

Вигулькне привид з кущів і задушить мене, але перед тим відчує на собі мою руку…

Дивні, неповторні чари молодості.

VI

Я поспішав до міста, хоч у нашому селі сталась незвичайна подія і коваль, Павлів брат, радив мені залишитись, бо саме в такі хвилини, коли селяни обурені, з ними можна поговорити відверто. Сьогодні кинеш зернину в їхні розпалені голови, а завтра виросте колос. Збереш добрий врожай. Але селяни, побачивши, що поліцаї вимахують гвинтівками, щоб їх спровокувати, почали розходитись, поглядаючи на небо, вдаючи, ніби рятуються не від смертоносної зброї, а від дощу. Була четверта година, а я домовився, що прийду до Ванди о п’ятій. У них влаштовували вечірку на честь того, що дочка успішно склала екзамени на атестат зрілості.

Сірі хмари купчилися, ставали дедалі темнішими.

Грозу я переждав у придорожній капличці край села.

На священному начинні, не чищеному вже багато місяців, струп’ям наросла іржа. Я силкувався настроїтись на урочистий лад, думаючи про наступний бенкет. Та якась невидима рука зривала рожеву запону, і перед очима мені поставали оті поліцаї та їхні «подвиги». Я ударив себе кулаком у бік. «Революціонере, будь пильний! Ти мусиш помститись реакції за наругу над народом». До того ж мій батько, побачивши, як я надягаю краватку, зауважив ущипливо: «Знов ідеш комедію строїти?» — і я хотів за всяку ціну довести йому, що нікому не дозволю сміятися з моїх переконань. «Тягне тебе, сину, тягне». — «Що мене тягне?» — «У твоєму віці, — батько зніяковіло викручувався, — я навіть черевиків ще не мав, а тебе тягне до міщанського добробуту».

Я скинув черевики, підкачав холоші й почесав лісом.

Болото так і чвиркало з-під ніг. Попереду, на півдні, небо вияснювалось, але з протилежного боку насувались темні, з фіолетовим відтінком хмари. Я закачав штани ще вище і, йдучи стежкою навпрошки через поле — збіжжя вже починало половіти, — добрався до вузькоколійки. Назустріч мені котив велосипедист, прямуючи до лісу. Він їхав, не тримаючись за кермо, склавши руки на грудях. (Як той у селі). З кишені в нього стирчало мотуззя. Він глянув на мене і, пригальмувавши, довірливо спитав: «Чи там не видно лісника або об’їждчика?» — «Ні, не видко». — «Ви не йдіть до міста навпростець, краще від станції до майдану. На Стефанові б’ються, зуби летять, скоро полетять і шибки, тоді вже хтось і поліцію викличе». Отак віддячивши мені послугою за послугу, він натис на педалі.

Я обтер ноги травою, взув черевики й почухрав просто на Стефанів. Це передмістя, здавалося, створив якийсь ураган — з химерно погнутого дерева, перекошених вікон майже без шибок та провалених дахів, позалатуваних абичим, як жебрацьке лахміття. Найкоротша дорога до адвокатової вілли вела через Стефанів. Крізь кашель сухотників, крізь несамовиту лайку голодних і розлючених людей. Повз чорні діри вибитих вікон, повз мазанки та підвали, де було тісно і голо. Це супроводило перехожого аж до згірка, до вулиці Всіх Святих. Тут немовби стикалися два світи. По цей бік її були зосереджені безсилі зітхання людей, які прагнули тільки одного — щоб хтось усе це зруйнував, а по другий осіли так звані «вершки суспільства», котрих зараз хвилювало питання, куди спрямує свою політику Ридз-Смігли, на кого робитиме ставку — на фашиствуючих студентів чи на ліберальних стариків з опозиції. Біля перехрестя стояла крамничка з дрібним товаром, позначена печаттю обох світів. За склом вітрин видно було геометрично чіткі лінії полиць та прилавків, але покупці з’являлися тут рідко. Вряди-годи забредала сюди дитина з низини, затискаючи в кулачку десять грошів, щоб купити хліба та цигарок. Але сьогодні на цьому перехресті точилась люта бійка. Та помилився б той, хто подумав би, що бездомні, викреслені з життя люди пішли приступом на той рай, де окраєць хліба не був проблемою. Оточені юрбою збуджених півголих глядачів, серед яких найбільше було дітей у батьківських піджаках до п’ят, кілька обідранців, закривавлених, із синцями на обличчі, з підбитими очима, дихаючи горілчаним перегаром, з останніх сил гамселили один одного кулаками. Я не міг розібрати, хто до якого табору належить. Брудними тремтячими руками вони хапали один одного за барки, впирались лобами, шарпались, декотрі виривались, тікали і знову кидались у бійку. Подеколи клубок сплетених тіл підкочувався до самої крамниці, але вмить відкочувався, коли на дверях її з’являвся незворушний поліцай з кийком у руках. З коротких, уривчастих вигуків, подібних до гарчання, можна було зрозуміти, що причина бійки — нечесна гра в футбольному матчі. Задихаючись від обурення, вони хрипіли: «Ногу… ногу підставив! Вони йому горілки дали… він продався… пропустив… такий гол!»

Позаду, біля поваленого паркана, стояв літній чолов’яга з паличкою, тримаючи м’яча обіруч, мов дитину. Часом, коли юрба присувалась до нього, він звільняв праву руку, хрестився й волав: «Спортсмени, та що ви, що ви, господь з вами!» Але не відступав ні на крок, ніби чекав продовження матчу.

Схвильований цим видовищем, я звернув убік і пустився стежкою туди, де стояла оточена деревами двоповерхова вілла з рожевим дахом. Перед віллою догоряли ранні квіти і вже розцвітали літні. Мармурові сходи на веранду були облямовані плитками, на яких візерунки трохи нагадували герби. Адвокат у бездоганно білій сорочці, в сірому пуловері пройшов з веранди до вітальні, за ним хвилями поплив димок від цигарки. Я подумав про те, яка величезна відстань відділяє цей дім від Стефанова з його вбогими й темними мешканцями, хоча звідеи крізь гілля можна було побачити їхню жалюгідну «розвагу». Небо і земля, Гімалаї і безодня. Контраст між убозтвом халуп і розкішшю вілли ще більше підкреслювали багаті меблі, пишні оздоби та запах ванілі, що долинав із кухні.

Сталість і бундючність цього добробуту стверджувала ще й карта Речі Посполитої за часів королювання Ягеллонів — без східних кордонів, що включала маєтності польських магнатів ген-ген за Києвом і Могилевом.

Ох, якби господарі знали, який гнів палає в мені… Я б помилував одну лише Ванду. Звичайно, коли б міг карати і встановлювати рівність на землі єдиним помахом руки.

Мої рішення були б остаточні й безповоротні. «Зруйнувати все, щоб на руїнах побудувати новий, прекрасний світ». Я б зірвав з адвокатші її рожеву сукню з мереживом, здер би бюстгальтер, що високо підіймає груди, — нехай би світ побачив, яка бридота криється під цим камуфляжем. Адвоката я вдяг би у дрантя харпака — нехай би він тоді розводився про ідеали та шукав слухачів.

[16] Військовий державний переворот, вчинений у травні 1926 року Пілсудським. Прим. автора.