Згодом: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так-так-так.

Вона поцілувала мене в лоба і вийшла. Залишивши двері прочиненими, як це робила завжди.

Я не хотів їй казати, що сльози в мене потекли не через похорон і не через місіс Беркетт, бо вона не була страшна. Більшість не страшні. Але той велосипедист у Центральному парку налякав мене до дрижаків. Він був страшнючий.

5

Ми були на 86-й вулиці Трансверс, їхали на Вейв-гілл у Бронкс, куди мене запросили на гучне свято з нагоди дня народження моєї подружки з дитячого садочка. («Ось де дитину жахливо балують», — прокоментувала мама.) Подарунок для Лілі я тримав на колінах. Ми обігнули поворот і побачили натовп людей, що зібрався на вулиці. Напевно, там щойно сталася ДТП. Чоловік лежав половиною тіла на проїжджій частині, половиною — на тротуарі, поряд валявся понівечений велосипед. Хтось накрив верхню половину курткою. На нижній половині були чорні велошорти з червоними смугами по боках, шарнірний наколінник і кросівки, залиті кров’ю. Кров була й на його шкарпетках та ногах. Ми чули виття сирен, що наближалися.

Поряд з ним стояв той самий чоловік у тих самих велосипедках і наколіннику. Волосся в нього було сиве і скривавлене. А обличчя провалилося рівно посередині, мабуть, від удару об бордюр. Ніс був неначе розщеплений на дві половини, і рот так само.

На дорозі зупинялися машини, і мама сказала:

— Заплющ очі.

Звісно, вона дивилася на чоловіка, який лежав на землі.

— Він мертвий! — розплакався я. — Цей дядя мертвий!

Ми зупинилися. Змушені були. Через решту машин попереду нас.

— Ні, — сказала мама. — Він спить, от і все. Таке іноді буває, коли людина сильно вдариться. З ним усе буде нормально. Так, заплющ очі.

Та я не заплющував. Понівечений велосипедист здійняв руку й помахав мені. Вони знають, що я їх бачу. Знають завжди.

— У нього обличчя розкроєне надвоє!

Мама ще раз кинула погляд, пересвідчилася, що чоловік накритий до пояса, і сказала:

— Джеймі, не лякай сам себе. Просто заплющ…

— Он він! — показав я. Мій палець тремтів. Усе в мене тремтіло. — Там, стоїть біля себе!

Це її злякало. Я зрозумів з того, як міцно стиснулись її губи. Однією рукою мама з силою натисла на клаксон, а другою — на кнопку, яка опускала вікно. І замахала на машини попереду:

— Проїжджай! — кричала вона. — Давай! Заради Бога, скільки можна на нього витріщатися, це вам що, бляха, кіно?

І вони рушили, всі, крім тієї, яка була безпосередньо перед нашою. Водій тієї саме схилився і фоткав на телефон. Мама рушила і стукнула його бампер. Він показав їй фак. Мама здала назад і виїхала на іншу смугу, щоб об’їхати. Шкода, що я теж не показав йому фак, але я був занадто в істериці.

Мама дивом розминулася з патрульною машиною, що їхала по зустрічній, і якомога швидше помчала на дальній бік парку. Вона майже досягла мети, коли я розстебнув пасок. Мама закричала, щоб я цього не робив, але я все одно розстебнув, опустив вікно, став навколішки на сидіння, вихилився і виблював на борт автівки. Інакше я не міг. Коли ми дісталися західного краю Центрального парку, мама зупинилася і витерла мені обличчя рукавом блузки. Може, вона потім і вдягала ту блузку ще раз, але якщо й так, то я цього не запам’ятав.

— Господи, Джеймі. Ти блідий, як стіна.

— Я нічого не міг з собою зробити, — сказав я. — Я ще ніколи нікого такого не бачив. У нього кістки стирчали з но-носа… — Тут я знову виригав, але цього разу на дорогу, на машину майже нічого не потрапило. Та й мені вже майже не було чим.

Мама погладила мені шию, ігноруючи водія (може, того чувака, що показував нам середнього пальця), який сердито бібікав і об’їжджав нашу машину.

— Сонечко, тобі це все здалося. Він був накритий.

— Не той, на землі, а той, який стояв поруч з ним. Він помахав мені.

Вона подивилася на мене довгим поглядом, так, наче збиралася щось сказати. Та потім лише застебнула мій пасок.

— Я думаю, ми пропустимо цей день народження. Як тобі таке?

— Добре, — кивнув я. — Все одно Лілі мені не подобається. Вона тишком-нишком щипає мене, коли читають казку.

Ми поїхали додому. Мама спитала, чи зможу я випити чашку какао так, щоб не видати її назад, і я відповів, що зможу. Ми пили какао разом у вітальні. Подарунок Лілі так і залишився у мене. То була лялечка в костюмі морячки. Коли я подарував її Лілі наступного тижня, то вона, замість ущипнути мене, поцілувала прямо в рот. Мене потім за це дражнили, а я ніскілечки не заперечував.