Згодом: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де решта наркоти, містере Марсден?

— Я ж тобі сказав, це все, що є. — Його голос слабшав, танув. — Я тримаю трохи напохваті для Марії, але вона на Багамах. Біміні.

— А, добре. Це вже краще. — Я показав на полиці з консервами. — Бачиш бляшанки зі спагеті на верхній полиці? — Не помітити їх вона ніяк не могла, бо їх там було як мінімум тридцять. Донні Хряк явно любив марку «Франко-Амерікен». — Він сказав, що заникав трохи в них — але не оксі, вони десь в іншому місці.

Вона могла потягти мене за собою, проте я подумав, є шанс, що вона буде занадто схвильована, і не помилився. Ліз побігла до полиць із консервами. Я почекав, коли вона стане навшпиньки й потягнеться вгору. А тоді блискавкою драпонув з кімнати паніки й припустив через бібліотеку. От би ще не забув двері зачинити. Але я забув. Марсден стояв на місці й здавався матеріальним, та я пробіг крізь нього. На мить мене охопив пекучий морозний холод, а рот наповнився мастким смаком — здається, пепероні. Наступної миті я вже мчав до сходів.

У мене за спиною загримотіли, падаючи, бляшанки консервів.

— Ану вернися, Джеймі! Повернись!

Вона побігла за мною. Я чув її. Дістався до того місця, де сходи круто йшли вниз, і озирнувся. То була помилка. Я перечепився. Варіанти в мене закінчилися, тому я склав губи трубочкою, щоб засвистіти, але не зміг — тільки фухнув. Рот і губи геть пересохли. Тому я закричав.

— ТЕРРІО!

Я поповз навкарачки донизу сходами, але вона вхопила мене за гомілку.

— ТЕРРІО, ДОПОМОЖИ! ВІДЧЕПИ ЇЇ ВІД МЕНЕ!

Раптом усе — не лише балкон, не лише сходи, а весь простір над велетенською кімнатою і куточком для розмов — сповнилося білим світлом. Коли це сталося, я саме озирався на Ліз і примружився від яскравості, ледве не засліплений. Світло йшло з високого дзеркала, а з того, що висіло на протилежному боці балкона, лилося ще більше світла.

Хватка Ліз ослабла. Я вхопився за сланцеву сходинку і відштовхнувся від неї так сильно, як тільки міг. І поїхав животом униз, наче дитина на санчатах з найгорбкуватішої у світі гірки. Зупинився я приблизно за чверть шляху до кінця сходів. Позаду мене розривала криком повітря Ліз. Я глянув у проміжок між рукою і боком та через своє положення побачив її догори ногами. Вона стояла перед дзеркалом. Не знаю точно, що вона там бачила, і це добре, бо після цього я міг би більше ніколи не заснути. Досить було і того світла — сліпучого й безбарвного, що валило з дзеркала, наче спалах на сонці.

Мертве світло.

А тоді я побачив — чи мені здалося — руку, яка вилізла з дзеркала і вхопила Ліз за шию. Вона смикнула жінку до скла, і я почув хрускіт хребців. Ліз не переставала кричати.

Усе світло згасло. Надворі ще не остаточно стемніло, тому в будинку не панувала кромішня пітьма, але вона вже підкрадалася. Кімната піді мною тонула в колодязі сутінок. За мною, на верхівці вигнутих сходів, усе кричала і кричала Ліз. Я взявся за гладенький скляний поручень, підтягнувся на ньому, щоб стати на ноги, і пошкандибав у вітальню, якось примудрившись не впасти.

Ліз у мене за спиною перестала кричати — і засміялася. Обернувшись, я побачив, що вона біжить донизу сходами, просто темна фігура, що регоче, як Джокер у коміксі про Бетмена. Вона бігла занадто швидко, не дивлячись під ноги. Розгойдувалася з боку в бік, відскакувала від балюстради, озиралася через плече на дзеркало, де світло вже тьмяніло, як нитка в старомодній лампочці розжарювання, коли її вимикаєш.

— Ліз, обережно!

Я прокричав це навіть попри те, що понад усе в світі жадав утекти від неї якнайдалі. Те попередження було продиктоване лише інстинктом, але воно не допомогло. Ліз втратила рівновагу, впала долілиць, вдарилася об сходи, перевернулася, знову вдарилася, ще раз зробила сальто і ковзнула аж донизу. Після першого удару вона ще сміялася, та після другого замовкла. Наче вона була радіо, а хтось її вимкнув. Вона лежала горілиць біля підніжжя сходів, із задертою головою, звернутим набік носом, одна рука була вигнута під неприродним кутом за спиною аж до шиї, а очі втупилися кудись у морок.

— Ліз?

Нічого.

— Ліз, ти в порядку?

Яке ідіотське запитання. Та й що мені з того? А от на це я вже міг відповісти. Я хотів, щоб вона була жива, бо за мною щось стояло. Я його не чув, але знав, що воно там.

Я став біля неї навколішки й підніс руку до скривавленого рота. Подиху долонею не відчув. Її очі не кліпали. Вона була мертва. Я підвівся, розвернувся і побачив саме те, чого й очікував: Ліз стояла в незастебнутому бушлаті й закривавленій кофті. Але дивилася не на мене. Вона дивилася кудись за моє плече. І підняла одну руку, щоб показати мені на щось, навіть тієї жахливої миті нагадуючи Привид майбутнього Різдва, який вказував на Скруджів надгробок.

Сходами спускався Кеннет Терріо — чи то пак те, що від нього залишилося.

63

Він був схожий на обгорілу колоду, всередині якої тліє полум’я. Не знаю, як ще це можна описати. Він почорнів, але його шкіра тріснула в багатьох місцях, і назовні проривалося те сліпуче мертве світло. Його промені випорскували з ніздрів, очей, навіть з вух. А коли розтулив рота, звідти теж полилося мертве світло.

Він вишкірився і здійняв руку.

— А спробуймо ще раз провести ритуал. Тоді й побачимо, хто переможе. Я думаю, ти в боргу переді мною, раз уже я тебе від неї врятував.

Він поспішив сходами донизу, готовий до сцени великого возз’єднання. Інстинкт підказував, що треба підібгати хвоста й тікати, але щось у душі радило не відступати, хай там як мені хотілося уникнути жаху, що насувався. Якби я повернувся спиною, воно б ухопило мене ззаду, огорнуло обвугленими руками, і то був би кінець. Воно перемогло б, а я став би його рабом, зобов’язаним прибути на першу вимогу. Воно вселилося б у мене живого так само, як у мертвого Терріо, що було б значно гірше.

— Зупинися, — мовив я, і почорніла шкаралупа Терріо немов вросла у підлогу біля підніжжя сходів. Від тих простягнутих лап мене відділяло менше фута. — Іди геть. Я з тобою прощаюся. Навіки.