Голуб: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли сталася подія з голубом, яка зненацька перевернула його буття, Йонатану Ноелю було вже за п’ятдесят і він, прокручуючи в пам’яті принаймні двадцятирічний відтинок цілковитої відсутності будь-яких подій, жодним чином не міг розраховувати на те, що з ним може трапитися бодай щось суттєве, крім власної смерті. І це його цілком влаштовувало. Бо він не любив подій, а надто ненавидів такі, що порушували внутрішню рівновагу та руйнували загальний життєвий устрій.

Більшість таких подій залишилися, дякувати Богові, далеко позаду, у сивій давнині його дитинства та юності, подій, про які він найліпше взагалі ладен був не згадувати, а якщо й доводилося, то з величезною неохотою: про літній полудень у Шарентоні, десь у липні 1942-го, коли він повертався з риболовлі додому, — того дня була громовиця, а потім ще й дощ після тривалої спеки. Він зняв черевики й крокував босими ногами по теплому мокрому асфальту, чалапав по калюжах — несказанне задоволення… — отже, він повернувся додому з риболовлі, забіг на кухню з надією застати там матір біля плити, але матері там уже не було, залишився тільки її фартух, що висів на спинці стільця. «Матері немає, — сказав батько, — їй довелося кудись надовго поїхати». «Її забрали, — сказали сусіди, — спочатку її відвезли до Велодром д’Іверу, а потім до табору Дрансі, звідки всіх відправляють на Схід і звідки вже немає вороття». А Йонатан ніяк не міг збагнути цієї події, вона його зовсім збентежила, а кілька днів по тому зник і батько, і Йонатан разом з молодшою сестрою опинилися в потягові, який прямував на Південь, чужі чоловіки вели їх глупої ночі через якісь луки, тягнули просікою, потім знову посадили на потяг, що їхав на Південь, далеко, неймовірно далеко, і дядько, якого вони досі ніколи не бачили, зустрів їх у Кавальйоні і привіз на свою ферму поблизу поселення Пюже в долині Дюранс, де й переховував їх до закінчення війни. Потім вони повинні були працювати в полі.

На початку п ятдесятих, коли Йонатан уже почав отримувати задоволення від роботи в сільському господарстві, дядько поставив вимогу, щоб він завербувався на службу до війська, і Йонатан покірно погодився аж на трирічний термін. Перший рік він був зайнятий виключно тим, що звикав до мінливостей казарменого життя. На другий рік його було відправлено до Індокитаю. Більшу частину третього року він провів у шпиталі з вогнепальним пораненням стопи та ноги, а також з амебною дизентерією. Коли весною 1945-го він повернувся до Пюже, його сестри там уже не було, вона буцімто виїхала до Канади. Дядько закомандував, щоб Йонатан невідкладно одружився, а саме з дівчиною на ймення Марі Бакуш із сусіднього селища Лорі, і Йонатан, який дівчину ніколи у вічі не бачив, слухняно зробив, як йому веліли, і зробив це навіть залюбки, бо він, хоч і мав лише приблизну уяву про шлюб, сподівався знайти в ньому нарешті той стан монотонного спокою й одноманітності, що був єдиним, чого він прагнув. Однак чотири місяці по тому Марі народила хлопчика і тієї ж таки осені втекла з Марселя з одним туніським торговцем овочами…

З усіх цих подій Йонатан Ноель зробив висновок, що людям довіри немає і що, тільки тримаючись від них подалі, можна жити спокійно. Ставши до того ж посміховиськом для цілого села, яке дошкуляло йому не так кпинами, як спричиненою ними загальною увагою, він уперше у своєму житті прийняв самостійне рішення: пішов до «Кредит Аґріколь», забрав свої заощадження, склав валізу й подався до Парижа.

Потім його двічі спіткала справжня удача. Він знайшов роботу охоронця банку на вулиці де Севр і знайшов притулок, так звану chambre de bonne[1] на шостому поверсі будинку на вулиці де ля Плянш. Потрапити до кімнати можна було задвірком, вузькими сходами для постачальників та тісним коридором, що убого освітлювався одним вікном. Два десятки кімнаток із сірими пронумерованими дверима розташувалися уздовж цього коридору, а в самісінькому кінці знаходився номер 24, кімната Йонатана. Він наміряв три метри сорок сантиметрів у довжину, два метри двадцять сантиметрів у ширину та два метри п’ятдесят сантиметрів у висоту, а єдиними зручностями були ліжко, стіл, стілець, світильник, гачок для одягу — і більше нічого. Лише у шістдесятих роках електропроводку підсилили таким чином, щоб можна було вмикати електричну плитку та електрокамін, провели водогін, а кімнати обладнали умивальниками та бойлерами. А до того часу всі мешканці мансардного поверху, якщо всупереч забороні не користувалися спиртівками, вживали холодну їжу, спали в холодних кімнатах, прали свої шкарпетки, мили посуд та вмивалися холодною водою у єдиному вмивальнику в коридорі, поруч з дверима спільного туалету.

Усе це не обходило Йонатана. Він прагнув не зручностей, а надійного притулку, який належав би йому і лише йому, який захищав би його від неприємних життєвих несподіванок і звідки його ніхто не міг би вигнати. Ще коли він уперше переступив поріг кімнати номер 24, то відразу зрозумів: це воно, це те, чого ти завжди хотів, тут ти залишишся. (Так нібито буває з деякими чоловіками у випадках так званого кохання з першого погляду, коли вони раптом розуміють, що жінка, яку вони досі ніколи не бачили, є жінкою їхнього життя, яка належатиме їм і з якою вони залишаться до кінця своїх днів.)

Йонатан Ноель винаймав цю кімнату за п’ять тисяч старих франків на місяць, ходив звідтіля щоранку на вулицю де Севр, що знаходилася неподалік, на роботу, повертався вечорами з хлібом, ковбасою, яблуками та сиром, їв, спав і був щасливий. У неділю він взагалі не виходив з дому, а прибирав у кімнаті, застеляв своє ліжко свіжими простирадлами. Так він і жив у спокої та достатку, з року в рік, з десятиріччя в десятиріччя.

Певні зовнішні речі, такі як орендна плата та самі орендарі, зазнавали протягом цього часу змін. У п’ятдесятих роках в інших кімнатах мешкало ще багато покоївок, молодих подружніх пар та кілька пенсіонерів. Пізніше можна було побачити, як заселяються або виселяються іспанці, португальці, африканці. З кінця шістдесятих переважали студенти. Зрештою навіть не всі двадцять чотири кімнати мали попит. Чимало з них простоювали порожніми або слугували господарям, які займали помешкання на нижніх поверхах, коморами або використовувалися час від часу як кімнати для гостей. Йонатанів номер 24 перетворився з часом на порівняно комфортабельне житло. Він придбав собі нове ліжко, вбудував шафу, покрив сірим килимом сім з половиною квадратних метрів підлоги, куточок з умивальником та плиткою оббив красивими червоними шпалерами. Він мав радіоприймач, телевізор та праску. Свої продукти харчування він більше не вивішував, як раніше, у торбинці за вікно, а зберігав їх у маленькому холодильничку під раковиною умивальника, так що навіть найспекотнішого літа масло в нього не розтавало, а шинка не висихала. Над ліжком він прикріпив полицю, на якій стояло не менше сімнадцяти книг, а саме: тритомний медичний кишеньковий довідник, кілька красивих альбомів про кроманьйонців, ливарну техніку бронзового періоду, Стародавній Єгипет, етрусків та Французьку революцію, книга про вітрильники, ще одна — про прапори, одна — про тваринний світ тропіків, два романи Александра Дюма-батька, мемуари Сен-Сімона, кухарська книга приготування перших і других страв одночасно, «Маленький Ларусс» та «Збірка статей для охоронного персоналу з особливим урахуванням розпоряджень щодо застосування службової зброї». Під ліжком зберігався десяток пляшок червоного вина, серед них одна Chateau Cheval Blanc grand cru classe, яку він тримав до дня свого виходу на пенсію в 1998 році. Чудернацька система електричних ламп дбала про те, аби Йонатан у трьох різних місцях своєї кімнати — а саме у головах та в ногах свого ліжка, а також за столиком — міг сидіти й читати газету так, щоб світло не засліплювало його, а також щоб на газету не падала тінь. Через численні покупки кімната стала, звичайно, ще меншою, розростаючись поступово всередину, наче мушля, у якій зав’язалося забагато перлин, і була схожа зі всіма своїми різноманітними хитромудрими інсталяціями швидше на корабельну каюту чи купе класу «люкс» спального вагона, ніж на звичайну chambre de bonne. Проте вона зберегла протягом тридцяти років свою основну рису: вона була й залишалася надалі для Йонатана надійним острівцем у ненадійному світі, залишалася його твердою опорою, його прихистком, його коханою, так, саме коханою, бо вона ніжно обіймала його, його маленька кімната, коли він вечорами повертався додому, гріла його і захищала, живила його тіло і душу, була з ним завжди, коли він її потребував, і ніколи його не залишала. Вона насправді була тим єдиним, що в його житті виявилося надійним. Тому йому ніколи не спадало на думку з нею розлучитися, навіть зараз, коли йому було вже за п’ятдесят і час від часу доводилося докладати зусиль, щоб долати на шляху до неї так багато сходинок, тим паче що його оклад міг би йому дозволити винаймати справжні апартаменти з кухнею, туалетом та лазничкою. Він залишався вірним своїй коханій і навіть мав на думці ще тісніше прив’язати її до себе. Він хотів зробити їх зв’язок непорушним на всі часи, купивши її. Він навіть уклав договір з її власницею, мадам Лассаль. Вона мала коштувати п’ятдесят п’ять тисяч нових франків. Сорок сім тисяч він уже сплатив. Останні вісім тисяч франків припадали на кінець року. І тоді вона остаточно стане його й ніщо на світі не зможе їх розлучити — його, Йонатана, та його кохану кімнату, доки смерть не розлучить їх.

Саме таким був стан речей, коли в серпні 1984-го, одного п’ятничного ранку, сталася пригода з голубом.

Йонатан саме піднявся з ліжка. Він вступив у пантофлі, накинув банний халат, щоб, як завжди, перед голінням відвідати туалет. Перш ніж відчинити двері, він притулив вухо до дверної шпарини й прислухався, чи нікого немає в коридорі. Він не любив здибуватися із сусідами, до того ж уранці, в піжамі й банному халаті, і вже аж ніяк не по дорозі до вбиральні. Застати туалет зайнятим було б йому досить неприємно; одна лише думка про зустріч перед туалетом з іншим квартирантом була нестерпно гидкою. Таке трапилося з ним один-однісінький раз, влітку 1959-го, двадцять п’ять років тому, і він досі здригався, згадуючи про це. Цей одночасний страх бути кимось поміченим, одночасна втрата анонімності наміру, який конче вимагає анонімності, одночасне відсахування і повторне намагання пройти вперед, одночасне белькотіння люб’язностей: будь ласка, я після вас, та ні, прошу, месьє, я за вами, я зовсім не поспішаю, ні, спочатку ви, я наполягаю — і все це у піжамі! Ні, він нізащо не хотів пережити подібне, і завдяки профілактичному прослуховуванню таке з ним більше не повторювалося. Нашорошивши вуха, він визирнув крізь двері в коридор. Він знав кожен звук на поверсі. Він міг розпізнати кожен хрускіт, кожне клацання, кожне дзюркотіння чи шелестіння, ба навіть тишу. І зараз, усього на кілька секунд притуливши вухо до дверей, він знав напевне, що в коридорі не було жодної душі, що туалет був вільний, що все ще спало. Лівою рукою він повернув кнопку автоматичного замка, правою натиснув клямку, засувка подалася назад, спричинивши легенький поштовх, і двері розчинилися.

Він саме зібрався переступити поріг, навіть підняв ногу — ліву, яка ось-ось мала зробити крок, — коли раптом побачив його. Він сидів перед його дверима, на відстані, меншій ніж двадцять сантиметрів від порога, у блідому відблиску ранкового світла, що пробивалося через вікно. Він спирався червоними пазуристими лапами на криваво-червоні кахлі коридору, у гладенькому свинцево-сірому оперенні: голуб.

Схиливши голову, він позирав на Йонатана своїм лівим оком. Це око — маленька кругла пластинка, коричнева з чорним осередком, — мало страхітливий вигляд. Воно трималося на пір’ї голови, наче пришитий ґудзик, без вій, без брів, зовсім голе, безсоромно спрямоване назовні й жахливо відкрите; та одночасно в цьому оці було якесь стримане лукавство; і разом з тим воно здавалося не відвертим, не лукавим, а якимось зовсім неживим, ніби лінза в камері, яка поглинає всеньке зовнішнє світло, нічогісінько не випромінюючи назад. Жодного блиску, жодного промінчика не було в цьому оці, жодної живої іскорки. Це було око без погляду. І воно зирило на Йонатана.

Він був наляканий до смерті — так би він описав ту мить пізніше, але це було не зовсім вірно, бо переляк настав трохи згодом. Він швидше був смертельно вражений.

Мабуть, протягом п’яти, а може, десяти секунд — йому це видалося вічністю — він закляк на порозі своєї кімнати, вчепившись за ручку дверей і піднявши ногу для виходу, не в змозі зрушити з місця. Тоді відбувся ледве помітний порух. Чи то голуб переступив з ноги на ногу, чи просто трохи настовбурчив пір’я — у будь-якому разі його тіло здригнулося й одночасно дві повіки зімкнулися на його оці, одна знизу, а друга зверху, навіть не те щоб повіки, а такі собі гумоподібні заслінки, що проковтнули око, наче губи, що з’явилися нізвідки. На якусь мить воно зникло. І тільки тепер Йонатан перелякався, від справжнього жаху йому волосся стало дибки. Одним махом він заскочив до кімнати і, перш ніж око голуба розплющилося, встиг зачинити двері. Повернувши автоматичний замок, він зробив три кроки до ліжка, обережно сів, тремтячи всім тілом, серце його несамовито калатало. Чоло було холодне мов лід, і він відчув, як на потилиці й уздовж хребта виступив піт.

Першим спало на думку, що в нього починається інфаркт, чи серцевий напад, чи, принаймні, судинний колапс. «Твій вік саме пасує для таких речей, — думав він, — після п’ятдесяти досить найнікчемнішої нагоди для такої біди». І він боком звалився на ліжко, натягнув ковдру на плечі, що їх морозило, і почав чекати на судомний біль, на кольки у грудях та плечах (якось він читав у своєму медичному довіднику, що саме це є безпомилковими симптомами інфаркту) або ж на поступове згасання свідомості. Проте нічого такого не сталося. Серцебиття вгамувалося, кров у голові та кінцівках знову рухалася рівномірно, а притаманні інфарктові прояви паралічу не наставали. Йонатан зміг поворушити пальцями рук і ніг, скривити кілька гримас на обличчі; це означало, що з органічної і неврологічної точок зору все було більш-менш у порядку.

Замість того в мозку вирувала безладна маса абсолютно некерованих страхітливих думок, ніби зграя чорних круків, голова тріщала від паніки та криків. «Тобі кінець! — каркало щось. — Ти старий, і тобі кінець, якщо вже голуб перелякав тебе на смерть, звичайнісінький голуб загнав тебе назад до кімнати, здолав тебе, взяв у полон. Ти помреш, Йонатане, ти помреш, якщо не зараз, то незабаром, а твоє життя було неправильним, ти змарнував його, бо навіть голубові під силу підірвати його, ти мав би його вбити, але ти не можеш його вбити, ти навіть мухи не здатний скривдити, хоча муху все-таки зміг би, хіба що муху, чи комара, чи маленького жучка, але ніколи теплокровне створіння, теплокровну півкілограмову істоту, як голуб, ти скоріше підстрелив би людину, піф-паф, це робиться швидко, в результаті — лише маленький отвір, розміром вісім міліметрів, усе чисто й дозволено, параграф один “Службового розпорядження для озброєного охоронного персоналу”, таке навіть вимагається, ніхто не має права тобі дорікнути, якщо ти застрелиш людину, навпаки… але голуба? Як це можна застрелити голуба? Він тріпотить, голуб, легко можна промахнутися, це хуліганство — стріляти у голуба, це заборонено, це приведе до вилучення службової зброї, до втрати місця роботи, ти можеш потрапити до в’язниці, вистріливши в голуба. Ні, ти не можеш його вбити, але жити, жити з ним ти так само не можеш, ніколи; в одному будинку, де живе голуб, людина більше жити не може. Голуб — це втілення хаосу та анархії, голуб, що безладно ширяє туди-сюди, впивається кігтями і клює тебе в очі, голуб, який постійно розносить сміття та розтрушує згубні бактерії та віруси менінгіту, та ще й не один, голуб, він приваблює інших голубів, вони паруються й розмножуються блискавично швидко; тебе окупує ціла армія голубів, ти не зможеш вийти з кімнати, помреш з голоду, задихнешся від власних екскрементів, муситимеш викинутися з вікна і лежати розпластаним на тротуарі; ні, ти занадто боягузливий, ти сидітимеш у замкненій кімнаті й кликатимеш на допомогу пожежників, щоб приїхали з драбинами і врятували тебе від голуба — від голуба! — ти станеш посміховиськом цілого будинку, посміховиськом цілого кварталу. “Ось погляньте, месьє Ноель! — кричатимуть люди, тикаючи на тебе пальцями: — Подивіться, месьє Ноель просить врятувати його від голуба!”, і тебе направлять до психіатричної лікарні: ох, Йонатане, Йонатане, твоє становище безнадійне, ти пропав, Йонатане!»

Ось так кричало й хрипіло в його голові, і Йонатан був настільки розгублений і збентежений, що вчинив щось таке, чого не робив з раннього дитинства, а саме, склавши у своєму нещасті руки для молитви: «Ой Боже ж мій, Боже», почав молитися: «Чому ти мене залишив? За що ти мене так караєш? Отче наш, що ти єси на небесах, врятуй мене від цього голуба. Амінь!» Це, як ми бачимо, не зовсім молитва, а радше зліплене з уламків пам’яті його рудиментарного релігійного виховання белькотіння, що виривалося з нього. Однак це теж допомогло, тому що вимагало певної розумової концентрації, прогнавши таким чином плутанину думок. Інша річ допомогла йому ще дужче. Ледве він встиг доказати молитву, як відчув таку нагальну потребу помочитися, що міг осквернити ліжко, на якому лежав, свою гарну перину і навіть красивий сірий килим, якщо йому не вдасться протягом кількох наступних секунд здійснити полегшення деінде.

Це остаточно повернуло його до тями. Охаючи, він встав, кинув розпачливий погляд на двері… — ні, він не зміг би вийти через ці двері, навіть якби проклятого птаха там не було, він не витримає до туалету, — ступив до умивальника, розстебнув купальний халат, спустив піжамні штани, відкрутив кран і помочився в раковину.

Він ніколи раніше не робив такого. Жахом була одна лише думка — взяти й попісяти в гарну, біленьку, до блиску начищену раковину, яка служила йому для догляду за тілом та для миття посуду! Він ніколи не міг би подумати, що зможе так низько опуститися, що він коли-небудь буде здатним на таке блюзнірство. І зараз, коли він спостерігав, як вільно й нестримно текла його сеча і, змішуючись з водою, зникала в отворі зливу, коли він відчував колосальне полегшення в нижній частині живота, у нього на очах виступили сльози, так йому стало соромно. Коли справа була завершена, він дав воді ще якийсь час текти, після чого ґрунтовно почистив раковину спеціальним порошком, щоб видалити найменші сліди вчиненого неподобства. «Один раз не рахується, — мимрив він сам собі, ніби вибачався перед раковиною, кімнатою чи самим собою, — один раз не рахується, це було виняткове скрутне становище, такого, звичайно, ніколи більше не буде…»

Він трохи заспокоївся. Витирання, прибирання пляшки із засобом для чищення, викручування ганчірки — такі звичні, часто повторювані дії — повернули його у прагматичне русло. Він поглянув на годинник. Було саме чверть по сьомій. Як правило, чверть по сьомій він був уже поголений і застеляв ліжко. Проте відставання було не критичним, він зможе все надолужити, у крайньому разі — відмовиться від сніданку. Якщо не снідатиме, порахував він, то навіть випередить свій звичний розпорядок на сім хвилин. Важливо, щоб він не пізніше ніж о восьмій годині п’ять хвилин вийшов з кімнати, бо чверть по восьмій він мав бути в банку. Щоправда, він ще не знав, як йому це здійснити, хоч і мав у запасі ще три чверті години. Це чимало. Сорок п’ять хвилин — це багато часу, особливо коли тобі щойно довелося зазирнути у вічі смерті й ледве уникнути інфаркту. Цього часу було б удвічі більше, якби ти не стояв під вимушеним тиском переповненого міхура. Отож він вирішив виконувати свої звичні ранкові дії так, наче нічого не трапилося. Напустивши в раковину гарячої води, він почав голитися.

Під час гоління він ґрунтовно розмірковував. «Йонатане Ноель, — звернувся він до себе, — протягом двох років ти був солдатом в Індокитаї і там долав численні скрутні ситуації. Якщо ти збереш докупи всю свою мужність і все своє почуття гумору, якщо ти відповідно зосередишся і тобі пощастить, то вихід з кімнати тобі може вдатися. Але що, коли він таки вдасться? Що, коли ти насправді пройдеш повз жахливу тварину до дверей, неушкодженим дістанешся до сходового майданчика і потрапиш у безпечне місце? Ти зможеш піти на роботу, щасливо пережити день. Але що ти робитимеш потім? Куди підеш сьогодні ввечері? Де проведеш ніч?» Бо він ясно усвідомлював, що, втікши від голуба один раз, він не хотів зустрічатися з ним удруге, він за жодних обставин не міг жити з цим голубом під одним дахом, жодного дня, жодної ночі, жодної години. Отже, він мав бути готовим провести цю, а можливо, й кілька наступних ночей у пансіоні. Це означало, що йому необхідно взяти з собою приладдя для гоління, зубну щітку та білизну на зміну. Крім того, йому знадобиться його чекова, а про всяк випадок і ощадна книжка. Він мав на поточному рахунку тисячу двісті франків. Цього має вистачити на два тижні, якщо він знайде дешевий готель. Якщо ж голуб і далі блокуватиме його кімнату, йому доведеться звернутися до заощаджень. На ощадному рахунку лежало шість тисяч франків — ціла купа грошей. На них він міг би місяцями жити в готелі. Крім того, він же отримував свій оклад — три тисячі сімсот франків чистими на місяць. З іншого боку, він мусив до кінця року виплатити вісім тисяч франків мадам Лассаль, останню частку за кімнату. За свою кімнату. За кімнату, в якій він більше не буде мешкати. Як же йому пояснити мадам Лассаль прохання про відстрочку останнього платежу? Він же не скаже їй: «Мадам, я не можу сплатити вам останні вісім тисяч франків, бо я вже кілька місяців поспіль живу в готелі, оскільки кімната, яку я хочу у вас купити, заблокована голубом»? — Такого ж він їй сказати не може… І тут він згадав, що має ще п’ять золотих монет, п’ять «наполеонів», кожен з яких запросто коштуватиме шістсот франків, він купив їх у 1958-му під час Алжирської війни, зі страху перед інфляцією. Хоч би не забути взяти з собою ці п’ять «наполеонів»… І ще в нього був вузенький золотий браслет, від матері. І радіоприймач. І фешенебельна посріблена кулькова ручка — такі ручки отримали до Різдва всі співробітники банку. Якщо продати всі ці скарби, то він зміг би, за умов надзвичайної заощадливості, мешкати в готелі до кінця року та ще й виплатити мадам Лассаль вісім тисяч франків. А з першого січня становище покращиться, бо тоді він буде вже власником кімнати й не муситиме платити за оренду. А голуб зиму, може, й не переживе. Як довго живе голуб? Два роки, три роки, десять років? А якщо це був старий голуб? Може, він помре через тиждень? Може, він помре ще сьогодні. Може, він взагалі прийшов сюди, щоб померти…

Він закінчив гоління, випустив воду з раковини, сполоснув її, знову наповнив, помив верхню частину тіла та ноги, почистив зуби, знову випустив воду з раковини і витер її начисто ганчіркою. Потім застелив ліжко.

Під шафою в нього стояла стара картонна валіза, в якій він зберігав свою брудну білизну, щоб раз на місяць відносити її до пральні. Він витягнув її, випорожнив і поставив на ліжко. Це була та сама валіза, з якою він у 1942-му їхав з Шарентона до Кавальйона, та сама, з якою він у 1954-му прибув до Парижа. Коли він поглянув зараз на цю стару валізу, що стояла на його ліжку, і почав наповнювати її не брудною, а чистою білизною, парою черевиків, предметами туалету, праскою, чековою книжкою та коштовностями — як для далекої мандрівки, — йому на очі знову навернулися сльози, але на цей раз не від сорому, а з тихого розпачу. Він почував себе так, ніби повернувся на тридцять років назад, ніби втратив тридцять років свого життя.

Коли він закінчив складати, була за чверть восьма. Він одягнувся, спочатку в звичайну уніформу: сірі штани, синю сорочку, шкіряний піджак, шкіряну портупею з кобурою для пістолета, сірий службовий кашкет. Потім він озброївся для зустрічі з голубом. Найбільшу огиду викликала в нього думка про те, що той міг би до нього якось доторкнутися, як-от: клюнути в гомілку, або, злетівши, зачепити крилами його руки чи потилицю, або, ще гірше, приземлитися на нього своїми кігтистими лапами. Тому він взув не легкі черевики, а грубі високі шкіряні чоботи з натуральним ягнячим хутром усередині, які використовував хіба що в січні чи лютому, вбрався в зимове пальто, застебнув його з верху до низу, навколо шиї намотав вовняний шарф аж до підборіддя, а руки захистив шкіряними рукавицями з підкладкою. У праву руку він взяв парасолю. Ось у такому спорядженні він стояв за сім хвилин до восьмої напоготові, щоб наважитися вистрибнути зі своєї кімнати.

Знявши кашкета, він притулив вухо до дверей. Нічого не було чути. Він знову надягнув картуза, міцно натягнув його на чоло, взяв валізу й поставив її біля дверей напоготові. Щоб звільнити праву руку, він почепив парасолю на зап’ясток, взявся правицею за дверну ручку, лівою натиснув кнопку автоматичного замка, відсунув засув і прочинив двері. Визирнув у коридор.

Голуба перед дверима вже не було. На кахлі, де він сидів, залишилися лише смарагдово-зелені клякси розміром з п’ятифранкову монету та малесенька біла пір’їнка, яка тремтіла на протязі, що йшов від дверної щілини. Йонатан здригнувся від огиди. Найліпше він відразу зачинив би двері. Його інстинктивна вдача хотіла відсахнутися назад, до надійної кімнати, геть від жахіття по той бік дверей. Але тут він помітив, що там була не лише одна клякса, а багато клякс. Цілий шматок коридору, куди сягало його око, був заляпаний цими смарагдово-зеленими, волого-блискучими кляксами. Проте сталося щось дивне: велика кількість гидоти не те щоб збільшила Йонатанове почуття відрази, а, навпаки, посилила його волю до опору: від тієї єдиної клякси і від тієї єдиної пір’їнки він напевно відсахнувся б, зачинив би двері назавжди. Та оскільки толуб загидив чи не всенький прохід — ця універсальність ненависного феномена мобілізувала його хоробрість. Він відчинив двері повністю.

І тут він побачив голуба. Він сидів праворуч на відстані півметра, в самісінькому кінці коридору, в куточку. Туди падало так мало світла, що Йонатан, кинувши лише короткий погляд у його бік, не розгледів, спав він чи ні, було його око відкрите чи закрите. Та він і не хотів цього знати. Він взагалі ладен був би його не бачити. У книзі про тропічний світ він якось читав, що певні тварини, насамперед орангутанги, нападають на людей лише тоді, коли ті дивляться їм у вічі; якщо ж не звертати на них уваги, то й вони залишать тебе у спокої. Може, це так само стосується й голубів. У будь-якому разі, Йонатан вирішив удавати, ніби голуба більше не існує, принаймні, більше на нього не дивитися.

Він повільно витягнув валізу в коридор, дуже повільно й обережно пробрався між зеленими плямами. Потім розкрив парасолю, тримаючи її лівою рукою перед грудьми та обличчям, наче щит, ступив у коридор, продовжуючи слідкувати за кляксами, зачинив за собою двері. Наперекір усім намірам діяти так, наче нічого не сталося, він знову відчув страх, серце гупало аж під горлом; і коли він не одразу зумів одягненими в рукавиці пальцями вийняти ключ із кишені, то почав від нервового напруження тремтіти, внаслідок чого ледве не вислизнула парасоля; і доки він, ухопивши парасолю правою рукою, намагався затиснути її між плечем та щокою, ключ таки справді впав на підлогу, майже посередині однієї з клякс. Він мусив нагнутися, щоб його підняти; і коли він його нарешті міцно затиснув, то від хвилювання тричі помилявся, доки встромив його в замковий отвір і двічі провернув. У цю мить йому здалося, наче він почув за спиною якесь хвилювання… чи, може, сам просто зачепив парасолею стіну?.. Та ось він почув його знову, однозначно, коротке, сухе биття крил, і його охопила паніка. Висмикнувши ключа з отвору, вхопивши валізу, він кинувся тікати. Розкрита парасоля шкрябала стіну, валіза грюкала об двері інших кімнат, посеред проходу стояли стулки відчиненого вікна, він протиснувся повз них, тягнучи за собою парасолю, так сильно і незграбно, що розлізлася крамна оббивка, на що він не звернув уваги, йому було все байдуже, аби тільки швидше, швидше, швидше втекти звідси геть.

Лише досягнувши сходового майданчика, він на мить спинився, щоб скласти остогидлу парасолю, й озирнувся: світлі промені ранкового сонця падали через вікно й виокремлювали гостро окреслений прямокутник світла із сутінків коридору. Крізь них нічого не було видно, і тільки примруживши очі, напружено вдивляючись, Йонатан побачив, як там, геть позаду, голуб відірвався від темного закутка, зробив кілька швидких, хитливих рухів уперед, після чого приземлився знову, безпосередньо перед дверима його кімнати.

З огидою він одвернувся і почав спускатися сходами. В цю мить він був переконаний, що ніколи не зможе сюди повернутися.

[1] гарна кімната (франц.).