Читать книгу «Кава з кардамоном» онлайн.

— Чесно?

— Вона закохалася в іншого.

Кася полегшено зітхнула.

— А взагалі цікаво, коли Міхал нарешті наважиться запросити тебе на побачення? — поцікавилася Лінка.

— Так отож. Якщо доведеться років із десять почекати, то я справді не знаю… Та повернімося до фотографій. Де ти збираєшся мене фоткати?

— Де хочеш. Це мусить бути якесь дуже важливе для тебе місце.

— Ти ж знаєш, яке місце для мене найважливіше…

— Яке?

— Дитячий будинок. Ну, але туди ми не поїдемо, задалеко.

— Задалеко?

Лінка подумала, що їй не дуже хочеться робити фотографії біля дитбудинку. Після останньої поїздки до Кракова це місце асоціювалося в неї із сестрою, котру, як їй гадалося, вона втратила назавжди. Лінка уявляла, що може, зустріне її коли-небудь на вулиці, і відразу знатиме, що це — вона. Адже це можливо! Мабуть, вони схожі, а таке волосся, як у неї, трапляється рідко, тож може, колись… Звісно, можна було би шукати її через оголошення, але вона не знала, чи варто порушувати сестрин спокій. Усе це надто складно. Але в Каськи, звісно, своя історія, і свій дитбудинок. Власне, що значить «задалеко»? Де цей будинок? Вона ніколи не розпитувала Каську, бо про її життя до зустрічі в гімназії вони взагалі не розмовляли. Ну, хіба що та розповіла колись історію про куховарку, яка вміла подобатися всім чоловікам. Лінка не хотіла ятрити ран і нагадувати про минуле, та коли вже Кася сама про це заговорила…

— А де цей дитбудинок, невже так далеко? Та доїдемо якось, не перебільшуй…

— Ти збираєшся їхати до Кракова, щоб мене фотографувати?

— До Кракова?

Нічогенький збіг обставин! Лінка відчула, що зблідла…

— Лінко, що з тобою? Таж кажу, що до Кракова. Шкода, що я раніше не знала про твій проект, я там була нещодавно. Хотіла побачити кількох подруг, батьки відвезли мене в середу, у школі якраз нічого цікавого не відбувалося.

— То он, чому тебе не було… Що ж, певне, справді, занадто далеко…

— Мені чесно шкода, я навіть подумала в середу, що й ти могла би поїхати з нами, бо цей дитбудинок… Це ж усе моє життя! І він так романтично виглядає. Такі високі вікна, він із червоної цегли, і там ще такий фонтан, ну просто як у кіно… зачекай, фоток у мене немає, але є ескіз, хочеш, покажу?

Вона витягла з торбини малюнок і простягла подрузі. Лінці аж зле зробилося. Вона ледве чула, що говорить Кася, насилу розуміла уривки фраз і сприймала те, що побачила на папері… Цегла… фонтан… І раптом залунав дитячий сміх. Недавно Халіна встановила собі такий рінгтон.

— Алло?

— Добридень, це Хелена Мазур. Як нігті, тримається лак?

Що? Лінка довгенько не могла збагнути, із ким розмовляє. Нарешті пригадала собі блондинку з яскраво-рожевим манікюром.

— Ой, він був чудовий, але довелося змити, ви ж розумієте, не можна було так з’явитися в гімназії…

— Та я дзвоню, бо ти просила зателефонувати, як я щось довідаюся, а твоя подруга саме була в нас позавчора. І виявилося, що вона тепер живе у Варшаві. Задоволена, щаслива. Десь у центрі мешкає. Ото й усе, що вдалося дізнатися, я трохи намагалася розпитати, але це все, що я змогла. Може, це допоможе тобі якось її розшукати.

— Здається, — повільно промовила Лінка, — я вже її знайшла…

— Кого знайшла? — із цікавістю запитала Каська, коли Лінка, подякувавши співрозмовниці, вимкнула мобільник.

— Тебе, — відказала вона тихо й зазирнула Касі просто в очі. — Тобі прізвище Печериця про щось говорить?

— Це моє прізвище. Тобто, колишнє. А що? Що таке…? — дивилася на Лінку, нічого не розуміючи.

— Не знаю, як тобі це сказати…

Вона й справді не знала. У роті пересохло. Лінці здавалося, що це через спеку в горлі наче все вигоріло, і вона не може видушити із себе жодного слова, не кажучи вже про якесь доладне речення. Те, яке нарешті треба було проказати.