Читать книгу «Кава з кардамоном» онлайн.
— Така португальська музика. Спершу я її не сприймала, але потім мені сподобалося. Дуже класна, коли тобі сумно. Це Маріза, здається, найвідоміша зірка фадо.
— Дивна назва.
— Португальською фадо означає «доля» чи щось таке.
Наталія позіхнула й потягнулася. Знову глянула на фотографії.
— Класні. Серйозно.
— Тобі справді подобаються? А я жодною не задоволена. Дивися, оця занадто темна, тут кадрування погане… не знаю. Я обожнюю фотографувати, але хотіла б навчитися робити професійні фотки, а це чисте аматорство.
— Мій двоюрідний брат ходить до приватного ліцею, до спеціалізованого мистецького класу. Чула про таке?
— Ні, але платня за навчання там, певне, захмарна.
Наталія знизала плечима.
— Не знаю, можу в нього запитати. Зараз напишу йому есемеску. А взагалі… куди ти збираєшся вступати?
— Гадки не маю. Мене однаково ніде не приймуть. Напишу іспит на десять відсотків, середній бал буде два і два…
— Дурниці!
«Добре їй говорити», — подумала Лінка. Наталія була пестункою долі, не лише вродливою, але ще й багатою. Могла обирати між престижними державними й приватними закладами. Лінка усвідомлювала, що вона матиме проблему зі вступом до якогось пристойного ліцею, а до приватного не з її статками потикатися. Спробує подати документи до ліцею імені Діккенса або до десятого. Не найкращі, проте не такі вже й погані. Може, щось і вийде.
— Зіпсувала ти мені настрій. Пішли?
— Зачекай, Адріан відписав мені, зараз я йому зателефоную.
— Він справді сказав, щоб ми прийшли? Якось воно мені ніяково, початок року й узагалі…
— Андріан пише, що все вже закінчилося, а він однаково мусить залишитися, бо домовився про якусь там зустріч. Це недалечко, побалакаєш з ним і про все дізнаєшся.
З Нового Світу звернули на Хмельну. Ліцей, до якого ходив кузен Наталії, узагалі не був схожий на навчальний заклад. На фасаді гарно відреставрованого будинку виднів напис: «XXX Приватний мистецький ліцей». Наталія штовхнула двері й дівчата почали підніматися стрімкими мармуровими сходами на останній поверх.
— На школу не схоже, — сказала Лінка.
— Там побачиш.
Ліцей знаходився на піддашші. Сонячні промені просіювалися крізь маленькі віконця в похилому дахові й відбивалися від рам, які висіли на обох стінах холу. Ліворуч були пастелі й акварельні картини. Праворуч — чорно-білі фото осіб різного віку, переодягнених у химерні історичні костюми.
— А ось і Адріан! — вигукнула Наталія.
До дівчат підійшов світловолосий хлопець у червоній сорочці й вельветовому піджаку. У руках тримав великого кошика із фруктами.
— Привіт, — озвався він, тамуючи задишку. — Я пообіцяв привезти з дачі фрукти для натюрмортів, — і показав на свій барвистий багаж, який поставив на підлогу.
— Привіт, — відповіла Наталія, водночас кивнувши на стіну. — Класні фотографії.
— Ну, гарні. Це фотографічний клас робив знімки вчителів.
— Це вчителі?
— Ага, у різних костюмах. Було жеребкування, кожен учень витягнув якогось учителя, треба було продумати грим, забезпечити одяг і підготувати все для фото. Ось тут учителька англійської в костюмі Леді Макбет. Історик у ролі Генріха VIII. Пані Марлена, яка працює на ксероксі, зіграла одну з його дружин, — засміявся Адріан.
— Нічогенькі. А які з них твої?
— Моїх тут немає. Я в художньому класі. Ось моя картина, — показав акварель. — Цей проект називається «Вулиця Хмельна». Усі малювали одне й те саме місце, але використовуючи різні техніки.