Читать книгу «Кава з кардамоном» онлайн.
— Комусь довелося добряче помізкувати, щоб повигадувати всі ці назви.
Кава й справді була на диво смачна, а крісло м’якеньке. Лінка просто розкошувала.
— Таке класне місце.
— Знаєш… Мені скрізь класно, де можна побути із кимсь класним… — тихо мовив він.
— Ти збирався розповісти про якийсь заробіток, — перебила вона його не надто чемно.
Лінка раптом розхвилювалася. Адріан просто друг, а вона відчула… Вона не була певна, та їй здалося, що хлопець проказав це якось по-особливому, а не просто стверджуючи факт… Та може, це їй лише здалося. На щастя, він уже заговорив, і дивне відчуття минуло.
— У мого дядька в Студзянках біля Варшави є міні-плантація ялинок. Щороку на свята продає їх гуртом, та зараз у нього якісь проблеми із хребтом, диск вискочив. Він міг найняти когось із села, але запропонував мені. Ялинки треба повикопувати й посадити в горщики, а тоді їх перевезуть до закупівельного пункту.
— Мені доведеться викопувати ялинки? Із задоволенням, та не знаю, чи мої м’язи достатньо розвинулися від розумової праці.
Адріан посміхнувся.
— Ти б могла допомогти садити їх у горщики. Мені потрібна друга пара рук, сам я не впораюся. А ялиночки маленькі.
— Гаразд.
Усе-таки це була якась розвага. Пропозиція цікава, а якщо на цьому можна щось заробити… Лінка опинилася без жодної копійки, а їй так хотілося купити якісь подарунки для Адама, Кая й бабусі… Щодо мами не була певна. Бо ж невідомо, чи приїде вона до них на святвечір. Та й оті п’ятдесят злотих хотіла повернути, вирішила вислати їх поштовим переказом на адресу агенції. Що не кажіть, а це борг.
— Про що так замислилася?
Хлопець дивився на неї ніжно. Занадто ніжно.
— Нічого. Пробач. Мені треба до вбиральні.
«Мені це здалося. Точно здалося, — думала вона, намилюючи руки над кумедним золотим умивальником. — Адріан мені лише друг, і так і повинно залишитися». Із цією думкою вона повернулася на місце.
— Скажи мені, коли саме можна їхати викопувати ці ялинки?
Лінчине питання залишилося без відповіді, бо їхню увагу привернула пара, яка спускалася по сходах. У хлопця були довгі світлі дреди, у дівчини — коротка стрижка з рівним чубчиком. На дівчині висіла хустка-слінг, у якій спало немовля.
— З дитиною до кав’ярні?
— Маля, мабуть, спить. А тут заборонено курити, тож чом би й ні?
Лінка відчула, як на очі навертаються сльози. Відвернулася, але зрадливі струмочки все-таки побігли по щоках.
— Що сталося?
— Ця дитина… Вона мені дещо нагадала.
І раптом, сама здивована тим, що робить, розповіла Адріанові все.
— Мені так шкода. Дуже сумна історія. Це неймовірно важко, коли довідуєшся про щось таке…
— У мене ніхто ніколи не вмер, — плакала Лінка. — А тепер… Я ж її навіть не знала, чому мені тоді так сумно?
— Знаєш, я не надто люблю кладовища, та може, тобі полегшає, якщо… ну, не знаю… поставиш у неї на могилці свічку чи квіти принесеш? Де це? У Варшаві?
А й справді. Де ж похована ця дитина? Батько лежить тут, отже, дитина теж мусить бути поруч… Та може, її могила в Кракові, мабуть, що так, бо мамина родина походить звідти.
— Спробую запитати в бабці Стефи, — вирішила Лінка.
VIII