Читать книгу «Кава з кардамоном» онлайн.
Якась невідома раніше енергія змусила Лінку подолати ту саму дорогу вдвічі швидше. Бабин дім уже здалеку відгонив пусткою. Проте коли дівчина натиснула на клямку, двері відчинилися. Мабуть, вони весь час були незачинені. «Сюди однаково ніхто не приходить, а сусідам тут довіряють», — подумала дівчина. Лінка усвідомила, що кілька годин тому вона навіть не перевірила, чи були двері замкнені на ключ.
Зазирнула досередини. У домі панував ледь відчутний затхлий запах, але в кімнатах було затишно й прибрано. На старому кухонному столі, укритому картатою клейонкою, лежали на блюдечку рештки шарлотки, проте Лінка, голодна о будь-якій порі дня чи ночі, не могла зараз нічого проковтнути. Вирішила зачекати на бабусю тут, і про все її розпитати, але просидівши понад годину на витертому дивані гірчичного кольору, дівчина втомилася й почала нудьгувати. Ніяково отак нишпорити по кутках, але Лінка не могла втриматися й піднялася дерев’яними сходами нагору.
Там була бабусина спальня із простим дерев’яним ліжком, купленим не в дешевому меблевому магазині, а в столяра. Тому воно служило бабі й дідові довгі роки. Великі вікна виходили в сад, який зараз нагадував аскетичний японський малюнок з похмурими темними гілками, які контрастували з білим снігом і сірим небом. Проте влітку чи навесні тут було чудово. У кімнаті — жодної зайвої речі. Тільки ліжко, заслане світлим покривалом, шафа й невеличка тумбочка, на якій стояв будильник.
Нагорі була й колишня татова кімната й ще одна, яку бабця називала вітальнею. Тут Лінка жила під час канікул. Мабуть, і тоді, коли провела тут кілька років… Вона й досі не могла в це повірити, але ж ця бабина сусідка, мабуть, не вигадувала. Нащо б вона це робила? Невеликий диван. Шафа з рештками здертих наклейок. Етажерка. Лінка зацікавлено підійшла ближче й почала роздивлятися книжки. Якісь із них, певне, читали кілька поколінь: бабця, тато й вона… Під пожовклими палітурками ховалися малюнки, старі й вицвілі. Деякі сторінки були подерті або випадали ізсередини. Можна було уявити собі, як багато рученят нетерпляче їх перегортали. Раптом з одної із книжок щось випало. Фотографія. Лінка нахилилася й підняла з підлоги світлий прямокутник.
На фотографії була молода жінка, їй було трохи за двадцять. Її мама. Вона виглядала гарнішою, ніж на інших тогочасних знімках. Може, тому, що завдяки надвечірньому сонцю її риси здавалися дуже ніжними. Вона сиділа на лавці біля куща форзиції, усіяного квітами. Фото було чорно-біле й не передавало кольорів, проте Лінка добре знала ці кущі, бо часто бачила їх у Саському саду. Місце теж було знайоме: дівчина впізнала «альтанку закоханих» і ставок, у якому плавала самотня качка. На маминих колінах сиділо немовля, у якому вона впізнала себе, вбрану в старомодну білу гаптовану сукенку. З-під шапочки виднів непокірний кучерик, передвісник того водоспаду волосся, яким могла зараз похвалитися Лінка. Мама була в літній квітчастій сукні. Середина фотографії вийшла неякісною, білуватою, немовби засвіченою, годі розгледіти, яке саме плаття було тоді на мамі. Лінка подумала, чи це не одне з тих, що їх мама досі зберігала на антресолях, проте з певністю сказати не могла.
«Гарна фотка», думала Лінка. Глянула на годинника. Незабаром від’їздив останній автобус. Час йти на станцію. Бабці не було, доведеться приїхати іншим разом. Несподівано для себе самої Лінка заховала фото до рюкзака. Адже вона могла його собі позичити? У фотографії було щось магічне, якась неймовірна аура. І вона Лінці дуже подобалася. До того ж, їй було цікаво, що батьки робили у Варшаві? «Мабуть, поїхали подивитися столицю», — подумала вона. Невже, щоб показати немовляті Палац культури? Халіна сподівалася, що невдовзі матиме нагоду, аби запитати про це маму. А може, зробити для неї копію? Ото буде для неї несподіванка, мама точно зрадіє!
ГРУДЕНЬ
У саду повно білих квітів. «Це яблуні так цвітуть, — пояснює бабця. — Відчуваєш, як гарно вони пахнуть? Глянь, усередині є маточка й пилок, із квіточок будуть яблучка».
— Яблучка? — маленька дівчинка підводить голівку. — І що з ними станеться?
— Як це «що», — говорить бабуся, — зберемо їх, з’їмо, шарлотку спечемо…
— Вони помруть? — серйозно запитує дівчинка.
— Ні, не помруть, — відказує бабця. — Які дурниці ти плетеш, це ж фрукти, їх їдять, дерева не вмирають, за рік знову вродять яблука.
— Свинка, яку ми з’їли, померла, — так само повагом заявляє мала.
— Свинка то інша річ, ой леле, нема в мене сил з тобою, свинка це свинка, а дерево — це дерево, — дратується бабця.
— А мама? — питається дівчинка.
— Що «мама»? — бабця роздратована ще дужче. На ній малинового кольору светр, тонка синтетична одежинка, під пахвами дві темні плями від поту.
— Мама померла?
— Та що це за дурниці ти вигадуєш?
— Отже, влітку вона знову приїде? — запитує дівчинка.
Бабця зітхає.
— Так, приїде, — відповідає вона. — Неодмінно приїде.
I
У Лінки не було нагоди розпитати маму про фото, бо та не приїздила. Може, на свята, так принаймні казав Адам. І Лінка ненадовго забувала, звісно, не про маму, бо це було неможливо, а про фотографію, знайдену в Сероцьку. Наближався кінець першого півріччя. Багато вчителів повиставляли оцінки ще до свят, бо після Нового року навчання тривало лише два тижні, а тоді були зимові канікули. Тому учнів, яким від утоми ледь очі не заплющувалися, страхали нескінченними контрольними, самостійними роботами й проектами. Повернувшись додому, Лінка зачинялася у своїй кімнаті, щоби вчитися, і часто засинала над підручниками. А вчителі загадували додаткові завдання й тести для підготовки до іспитів, бо раптом пригадали собі, що до закінчення навчального року залишилося тільки п’ять місяців. І кожний з них (у цьому вони виявилися одностайні) необгрунтовано, проте абсолютно свято був переконаний, що його предмет — найважливіший у всій школі, тому кількість завдань і матеріалу для повторення здавалася практично необмеженою.
За всіма цими клопотами Лінка геть забула про день святого Миколая. І про те, що треба купити подарунки. Пригадала лише напередодні, до того ж о восьмій вечора. Добре, що існували торгові центри з купою магазинів, які працювали допізна. Це місце вже не раз рятувало її від різних халеп, переважно тоді, коли дівчина згадувала, що в неї закінчився зошит з польської мови або немає циркуля. От і тепер вона подалася пішки до «Золотих терас», роздумуючи дорогою, який можна купити подарунок десь за двадцять злотих, і щоб він підходив і хлопцеві, і дівчині, оскільки класний керівник цього разу вирішив, що подарунки повинні бути унісекс. Він вочевидь добре тямив, що робить, бо раніше, витягнувши жеребки, усі негайно ними обмінювалися, і в результаті знали, хто кого витягнув. Тому подарунки купували на замовлення, і вони ні для кого не були несподіванкою.
Лінка перетнула поріг барвистого раю й рушила до однієї із крамничок, де продавалися різні дрібнички. Дівчина обожнювала цей магазинчик, бо там завжди була купа симпатичного дріб’язку, тож Лінка знала, що неодмінно купить там щось відповідне. І тоді побачила його. Стояв і роздивлявся вітрину із чоловічою білизною. У руках тримав великий паперовий пакет, у якому була, певне, якась куртка чи піджак. Якби Лінка не була з ним знайома раніше, то, мабуть, не звернула б на нього уваги. Невисокий, звичайний, вбраний у вицвілий піджак і якісь сірі штани, він нічим не виділявся в натовпі. Але о цій порі людей тут майже не було, він стояв сам-один на тлі розкішної вітрини, тож Лінка хоч-не-хоч мусила його помітити, і його очі, які відбивалися у склі, зустрілися з її. Мацек. Дивно. Вона так довго (хоча відколи бачила його востаннє, минули всього два місяці, зате які!) уявляла собі, що коли нарешті його зустріне, то щось тоді скаже, або й ні, проте із цими думками було пов’язано стільки емоцій, а от зараз, стоячи біля нього, не відчувала абсолютно нічого.
Дівчина бачила, що йому хочеться втекти, проте він стримався й просто вдав, наче її не помічає. У цю мить вона усвідомила, що її почуття зникло разом з мокрим листям, його, наче снігом, укрила імла забуття. Та водночас Мацеків вигляд про дещо їй нагадав. Не звертаючи більше на нього уваги, Лінка зайшла до фотокрамниці. Понишпорила в рюкзаку й витягла знайдений у Сероцьку знімок.
— Здрастуйте. У мене є таке фото… Гляньте, будь ласка, — звернулася вона до продавця. — Середина, здається, трохи засвічена. Не знаю, чи це можна якось виправити? Це стара родинна фотографія, я хотіла би зробити копію.
Продавець уважно придивився.
— Гаразд, подивимося, що тут можна зробити.
— От тільки… це єдине фото. Я б не хотіла, щоб воно загубилося.