Це було двічі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мене турбує, що він присутній на розтинах.

— Тебе все турбує, коли йдеться про Давида.

— Це не його робота, й він не повинен мати доступ до розслідування. Тут має бути один із чотирьох наших людей, і я зроблю все, щоб відновити правила: жандарми в морзі, а співробітники похоронних агенцій біля домовин.

Луїза не відповіла, її батько був суворіший, ніж сам закон. Вона вирішила змінити тему.

— Мені дзвонив Мартіні. Вони поїхали звідти годину тому, нічого більше не побачили. Нічогісінько не ­знайшли на березі чи поблизу місця злочину. Ні зброї, ні гільз, ні взуття, ні закривавленого каменя. Сміттєпереробний завод і станція очистки зачинилися вчора о сімнадцятій годині. Нікого там не було вночі.

Поль промовчав. Безіменна жертва, жодного свідка: не щастить. Обережно поклав опечатані пакети до багажника. Сівши за кермо, подивився на доньку. Притулившись чолом до скла у вікні пасажирського сидіння, думками вона була в іншому місці.

— Якщо хочеш, можеш ночувати вдома.

— Гаразд. Я вже не дитина і, щоб ти знав, у мене є хлопець. Ми з Давидом зустрічаємося ввечері.

— Я запропонував це, щоб ми могли разом повечеряти, поговорити в затишнішому місці, ніж салон автомобіля. Розтин — це не якась буденна подія. Це пошук убивчої правди, і він завдає болю. Навіть мені, повір. Такі вбивства для наших країв не звичні.

— Я помітила. Для нас звичні пияки, зеки і злодії…

— То не найгірше, що може бути. Але коли маєш справу з кривавим злочином, може знадобитися про це поговорити, й не з особою, яка цілий день бальзамує трупи.

— «Особою»?.. Уяви, в мене почуття до цієї особи. І не бальзамує він цілий день мерців, у нього є співробіт­ники.

— Чудово.

Вона похукала на закляклі руки. Поль увімкнув опалення на повну потужність, але вони вже приїдуть, поки в салоні стане тепло.

— Жулі Москато була найкращою твоєю подругою,— сказав він.— Ви цілі вечори проводили то в нас, то в неї, завжди були разом. Ніхто не знав її краще, ніж ти. То… це може бути її тіло?

— Минуло дванадцять років, тату. Що ж я можу тобі сказати? Я нічого не знаю. Але ми були там удвох із тобою, й ти бачив, що дістав Андріє із її шлунка. Та фігурка не може бути випадковою. Жулі страшенно любила гру в шахи.

— Знаю.

Кілька секунд вона мовчала, спостерігаючи, як під колеса біжить дорожня розмітка.

— Убита жінка приблизно її віку. Може, після її зникнення викрадачі накачували її наркотиками, силоміць наносили татуювання і залучили до проституції? Може, мерзотник, що її викрав, вирішив дозволити собі таку розкіш, як убити її і повернути нам? Хто знає?

Вона все дивилася на асфальт, що втікав під колеса на крутому спуску біля цвинтаря. Фари осявали хрести, що стирчали попід тисами. Подекуди на могилах зблискували плями вечірнього сонця. Луїза глянула в сутінки, де спочивала її мати.

— Найдивніше — це присутність Габрієля Москато,— додала вона.— Уже вісім років минуло, як він зник із радарів. І мов за помахом чарівної палички знову з’явився сьогодні вранці. Здавався геть спантеличеним, розгубленим. Прийшов на берег, упевнений, що знайшли Жулі, навіть не бачивши тіла.

Поль проминув тенісний клуб, увімкнув поворотний сигнал і звернув на стоянку бригади. Луїза мешкала в службовому житлі — двокімнатній квартирі у рожево-сірому будинку на три поверхи, похмурому, але практичному. Більшість жандармів мешкали на місці разом із родинами. Поль кілька разів бачив, як сюди заходив — та й виходив звідси,— Давид Ескіме. Йдеться до того, що скоро голуб’ята з’їдуться, питання часу.

Він узяв опечатані пакети й подивився в бік бетонного куба, що скидався на панельний будиночок, ліворуч від головної будівлі. Його прозвали «Бункер», а насправді то була поліційна лабораторія, де робили аналізи слідів ДНК і відбитків пальців.

— Лабораторія замкнена, я передам їм зразки завтра вранці й попрошу, щоб зробили експертизу в першу чергу. А кулі й тампони зі слідами згоряння пороху відішлю до Екюллі. Поки що все покладу в сейф. Невдовзі ми ді­знаємося, Жулі Москато це чи ні й чи зареєстрований той мерзотник убивця у нашій базі даних.

— Щонайменше один мерзотник у нашому містечку є,— сказала Луїза, підхопивши два пакети.

— Гадаю, ти маєш на увазі Едді Лекуантра.

— Чому ти досі не навідався до нього? Чому не поставив кілька запитань, наприклад, про те, де він був минулої ночі?

— Бо розслідування лише розпочалося. Зачекаймо ДНК, гаразд? Безглуздо бігати і грюкати у всі двері. Звичайно, в Лекуантра не дуже блискуче минуле, але він одбув своє покарання і ми не виявили жодного доказу його причетності, коли зникла Жулі. Всьому свій час. Та й не кваплюсь мати проблеми з суддею Кассоре. У нас із ним радше непогані стосунки, то не псуймо цієї магії.

— Ти ніколи не квапишся. Все так повільно. Це важко.

— Це не я повільний. Це правосуддя.