П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був він хлопчина.

А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб’є, то щось загубить.

Ще й сама з себе кепкує:

— От я розтелепа! Ну й розтелепа!..

І часто навіть сама передбачала свої невдачі.

От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело.

Зойка каже:

— Дивіться, щоб я вам зараз не впала.

І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.

Всі сміються.

І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.

Або чергує вона по класу, треба квіти полити.

— Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, — каже Зойка.

Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.

— Ну, Заєць! — сміються всі. І найбільше сама Зойка.

А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою.

Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.

Та Зойка й сама підштовхувала його:

— Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!

Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…

Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:

— Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?

Котька почервонів:

— Нічого я не приліпився… Просто…

— Ну як — не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.

— Та ні… просто… — Котька насупив брови і одвернувся.

— Слухай, — Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, — слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…

Котька розгублено закліпав і знизав плечима:

— Та якось… якось…

— Та ну тебе! — вигукнув Ігор Дмитруха. — Подумаєш — «друзі дитинства»! Так що — до пенсії ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже — «розтелепа»…