П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна. — Зараз листочком заліплю і все.

Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинилася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на гілку.

— Ого-го! — сказав Валера.

— Угу-у! — промимрив Вітасик.

А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови.

Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.

— Ут! Не зупиняється чогось… — зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.

— Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.

— Угу-у… — ледь чутно промимрив Вітасик.

— Треба… треба «швидку допомогу»… — якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була нісенітниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш «швидку допомогу»? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.

Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.

— Не зупиняється, ти диви… — прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.

Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п’ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.

— Треба негайно перев’язати, — сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.

— Чим? — звела брови Свєточка.

— Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.

— Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.

— Мовчи!.. Ану давай!.. — і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.

Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні… І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.

Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось, і боялася розплакатися.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні…

Перев’язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:

— Сідай!

— Та ні, я сама, не треба!

— Сідай! — владно повторили вони. — Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!

І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.

Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:

— Ну, давайте вже ми! Давайте!

Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.