Шістка Атласа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уф, ні, ні те, ні інше. Почати хоча б з того, що Кетрін, якби вона була ще жива, було б далеко не шістнадцять. Подумати тільки, адже Ліббі обігнала старшу сестру. Вона все ще не розуміла таку мудру математику, проте це не завадило давній смертельній рані зарубцюватися.

Втім, не встигла Ліббі знову вдаритися в нудьгу із самобичуванням, як у проході з'явилася ще одна знайома постать: винувато хитнувши гривою неслухняних кучерів, вона опустилася у вільне крісло. Езра, що одягнув свій останній уцілілий светр, який Ліббі ще не встигла на тижні випрати, – заповнив дірку на місці Кетрін. Він передав її батькові програму, а матері – серветку. Коротко поговорив з ними про щось і поглянув на сцену. Побачивши Ліббі його очі загорілись, і він одними губами промовив «привіт».

Старий біль від втрати згладився, змінивши полегшення. Кетрін це не сподобалося б, як і плаття Ліббі. Та й стрижка, мабуть, також.

«Привіт», – так само, одними губами, шепнула у відповідь Ліббі, а Езра зобразив знайому криву посмішку. Він постійно щось перекушував, але залишався худим, якщо не сказати щуплим, і на перший погляд здавався нижчим, ніж був насправді. Він рухався з котячою грацією, і Ліббі подобалася ця його витонченість, тиха хода, що вселяла спокій.

На жаль, Ніко простежив за її поглядом, і куточок його рота глузливо смикнувся.

— А, от і Фаулер. З'явився все-таки.

Ліббі, яка дозволила собі на мить розкіш забути про Ніко, завелась:

— Ти щось маєш проти?

— Ні, просто думав, що ти вже підняла планочку, Роудс.

Не ведися, не ведися, не ведися...

— Езру, до речі, нещодавно підвищили, – спокійно відповіла Ліббі.

— Він щось навчився робити?

— Ні, він ... — Ліббі змусила себе замовкнути, стиснувши кулак і порахувавши подумки до трьох. — Він тепер проект-менеджер.

— Господи боже, – сухо промовив Ніко, – як вражає.

Він усміхнувся, побачивши її злісний погляд, і вона у відповідь безпристрасно помітила:

— У тебе краватка з’їхала.

Ніко машинально смикнувся поправити її, а Ліббі додала:

— Гідеон за тобою не приглянув?

— Він просто ... — Ніко осікся, і Ліббі подумки привітала себе. — Дуже смішно, Роудс.

— Що смішного?

— Гідеон – моя нянька, обрегочешся. Це щось нове та свіже.

— Типу глузування з Езри – це новий виток еволюції.

— Я ж не винен, що над його сірістю можна ржати вічно, – відповів Ніко, і, якби не той факт, що вони зараз сиділи перед усім курсом, викладачами та іншими шкільними працівниками, Ліббі, не стала б стримуватись і дала б своїй магії вихід.

Шкода, але підпал спідньої білизни на Ніко де Вароне вважали б неприйнятною поведінкою.

«Останній день, – нагадала собі Ліббі. – Сьогодні останній день із Ніко. Нехай говорить будь-що, це нічого не змінить».

— Як твоя промова? — Запитав Ніко, і Ліббі закотила очі.

— Я не буду обговорювати її з тобою.

— Чому б і ні? Я ж знаю, у тебе страх сцени.

— Немає в мене… — Вдих. Гаразд, два, про всяк випадок. — Сцена мене не лякає, – набагато рівніше сказала Ліббі, – а якби й лякала, чим би ти мені допоміг?

— О, то ти вирішила, що я допомогу пропоную? — Запитав Ніко. — Вибач але ні.