Занадто гучна самотність: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

УДК 821.162.3’06-31

Г75

Видання здійснено за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки та Чеського Центру у Києві.

Перекладачка дякує програмі Praha město literatury за можливість працювати над перекладом цієї книги влітку 2018 року.

Перекладено за виданням:

Bohumil Hrabal. Příliš hlučná samota. — Mladá fronta, 2012. — 2. vydáni. — 112 stran.

© 1980, Bohumil Hrabal Estate, Zürich, Switzerland

© Ірина Забіяка, переклад із чеської, 2020

© Валерія Печеник, ілюстрації, обкладинка, 2020

© ТОВ «Видавничий дім „КОМОРА“», 2020

ISBN 978-617-7286-62-1 (укр.)

ISBN 978-80-204-2635-2 (чеськ.)

Занадто гучна самотність

1

Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія. Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресував десь із тридцять центнерів, я джбан, повний живої і мертвої води, лиш трошки нахили — й потечуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, читаючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин. Так за місяць я пресую десь двадцять центнерів книжок, але щоб мати силу на таку милу Господу працю, за тридцять п’ять років я випив стільки світлого пива, що ним можна було б наповнити п’ятдесятиметровий басейн чи всі посудини для різдвяних коропів[1]. Так я мимохіть помудрішав і нині переконуюсь, що мій мозок — це спресовані гідравлічним пресом думки, пакунки ідей, а моя голова з вигорілим волоссям — горішок Попелюшки, і знаю я, що ще кращими, напевно, були часи, коли всі мудрощі були записані лиш у людській пам’яті, тоді, якби комусь заманулося спресувати книги, він мусив би пресувати людські голови, але й це б не допомогло, бо правильні думки приходять іззовні, вони поруч із нами, наче ті макарони в бідончику[2], тому коніаші[3] по всьому світу марно палять книги, якщо вже в тих книгах записано щось справжнє, чується тільки тихий сміх палених книг, адже путня книжка завжди вказує кудись назовні. Я купив собі маленький додавач, і помножувач, і видобувач кореня, таку машинку, як нагрудна кишенька, й, набравшись сміливості, відкрутив задню стінку, й радісно стрепенувся, бо ж із умиротворенням знайшов усередині рахівниці малесеньку дощечку, розміром десь із поштову марку, завтовшки з десять листків паперу, і більше нічого, крім повітря, наповненого варіаціями математики. Коли мої очі дістаються до вартісної книги, коли я прибираю видрукувані слова, від тексту теж не лишається нічого, крім нематеріальних думок, що літають у повітрі, відпочивають у повітрі, живляться повітрям і в повітря повертаються, адже все врешті-решт — повітря, мов кров, яка є в святій гостії і водночас її там немає. Тридцять п'ять років я пакую старий папір і книги й живу в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я живу в колишньому королівстві, де лишається звичка й нав’язлива ідея терпляче пресувати собі в голову думки і образи, що приносять невимовну радість і ще більший жаль, я живу серед людей, які за пакунок спресованих думок готові віддати життя. І от зараз це все повторюється в мені, тридцять п’ять років я натискаю зелену й червону кнопку преса, ті самі тридцять п’ять років п’ю джбани пива не заради самого пиття, бо жахливо боюся п’яниць, я п’ю, щоб допомогти собі думати, щоб легше дістатися до самого серця текстів, адже те, що я читаю, воно не для забави, не для того, щоб якось згаяти час або чимшвидше заснути, я той, хто живе в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я п’ю, щоб уже ніколи не заснути від читання, щоб мати від читання дрижаки, адже я поділяю думку Геґеля про те, що шляхетна людина — не завжди шляхтич, а злочинець — не завжди вбивця. Якби я вмів писати, то написав би книгу про велике щастя й велике нещастя людське. Книжками і з книжок навчився я, що небеса зовсім не гуманні, і людина, яка думає інакше, теж не гуманна, і не тому, що не хоче, а тому, що це суперечить правильному мисленню. Під моїми руками й у моєму гідравлічному пресі гинуть дивовижні книги, а я цьому потоку й текучості запобігти не можу. Я просто ніжний різник. Книги навчили мене милуватись і радіти спустошенням, я обожнюю хмарні зливи й бригади, що зносять будівлі, стою й годинами дивлюсь, як піротехніки злагоджено, ніби накачуючи здоровенні покришки, підривають цілі квартали будинків, цілу вулицю, я до останку не можу надивитися на ту першу секунду, яка піднімає всі цеглини, камені й балки, а потім настає мить, коли будинки сповзають тихо, ніби сукні, як океанський пароплав після вибуху котлів — швидко на морське дно. Я стою в хмарі пилу й музиці тріскотіння і міркую про свою роботу в глибокому підвалі, де стоїть мій прес, за яким я працюю тридцять п’ять років при світлі лампочок, чую, як нагорі у дворі походжають кроки, і через отвір у стелі підвалу бачу, як із неба сиплються роги достатку, вмісти мішків, ящиків і коробок, котрі висипають в отвір посеред двору старий папір, зів’ялі рослини з квіткарень, папери від оптовиків, давні програмки й квитки, обгортки від ескімо і морозива «Поларка», поквецяні під час фарбування кімнат аркуші, багацько вологого й закривавленого паперу з різниць, гострі відрізки з фотоательє, вміст кабінетних смітників зі стрічками для друкарських машинок, букети на минулі дні народження та іменини, іноді мені в підвал падає бруківка, загорнута в газету, щоб папір важив більше, чи випадково викинуті ножики й ножиці для картону, молоточки і цвяходери, різницькі ножі й горнятка із засохлою чорною кавою, а часом навіть зів’ялий весільний букет чи новий штучний похоронний вінок. І все це я тридцять п’ять років пресую своїм гідравлічним пресом, тричі на тиждень вантажівки відвозять мої пакунки на вокзал до вагонів, а потім далі на паперову фабрику, щоб там робітники розрізали дроти й кинули мою роботу в луги та кислоти, де розчиняються навіть леза бритв, якими я постійно ріжу собі руки. Але як у каламуті річки, що тече між заводів, може раптом заблищати гарна рибка, так і в потоці старого паперу зблискує часом корінець рідкісної книги, і я, засліплений, мушу відвести очі, перш ніж її виловлю, витру фартухом, розкрию й принюхаюся до тексту, а потім, наче ворожачи по-гомерівськи, прочитаю перше речення, на якому зупиниться погляд, і тільки тоді вкладу серед інших рідкісних знахідок у ящик, застелений святими образами, які мені випадково хтось висипав у підвал разом із молитовниками. Це моя богослужба, мій ритуал — не тільки прочитати кожну таку книжку, а й після прочитання покласти її в кожен пакунок, адже кожен пакунок я маю оздобити, передавши йому свій характер, свій підпис. Це моя турбота, кожен пакунок має бути інакшим, кожного робочого дня я маю лишатися в підвалі на дві години довше, приходити на роботу раніше, іноді мушу працювати по суботах, щоб спресувати цю безкінечну гору старого паперу. Минулого місяця мені привезли і вкинули до підвалу шість центнерів репродукцій славетних майстрів, шість центнерів вологих рембрандтів, галсів, моне, мане, клімтів, сезаннів та інших важковаговиків європейського живопису, тож кожен пакунок я тепер оздоблюю по боках репродукціями, і ввечері, коли пакунки стоять у черзі біля ліфта, не можу надивитися на цю красу, прикрашену по боках то «Нічною вартою», то «Саскією», то «Сніданком на траві», то «Будинком повішеного», то «Ґернікою». Крім того, лиш я в цілому світі знаю, що в серці кожного пакунка ховається то відкритий «Фауст», то «Дон Карлос», що між огидним папером скривавлених кришок лежить «Гіперіон», а всередині пакунка мішків від цементу відпочиває «Так казав Заратустра». Тільки я в цілому світі знаю, в якому пакунку, ніби у гробниці, лежать Ґете і Шіллер, де Гельдерлін, а де Ніцше. Тож у певному сенсі я сам собі водночас митець і глядач, тому щодня я такий збідований і до смерті втомлений, роз’ятрений і шокований, і щоб зменшити й применшити цю величезну втрату, я п’ю джбан за джбаном пиво, й дорогою по пиво до Гусенських у мене лишається достатньо часу, щоб медитувати і мріяти про те, яким буде мій наступний пакунок. Я п’ю ці огроми пива, тільки щоб краще бачити наперед, адже в кожному пакунку ховаю рідкісну реліквію, надзвичайну відкриту дитячу труну, засипану зів’ялими квітами, тремкою фольгою та янгольським волоссячком, щоб створити затишне гніздечко для книг, які опинялися в моєму підвалі так само несподівано, як колись у цьому підвалі з’явився я. Тому я постійно запізнююсь із роботою, тому старий папір громадиться у дворі аж до стелі, а гора паперу в моєму підвалі, насипана крізь отвір,

височить аж до стелі двору. Тому мій начальник часом гаком пробиває старий папір і кричить до мене вниз із обличчям, брунатним від злості: «Гантю, де ти є? Заради господа, вже кинь ті книги й працюй! Двір завалений, а ти там унизу мрієш і їдеш з глузду!» І я біля підніжжя паперової гори скулююсь, як Адам у кущах, із книгою в руках розплющую перелякані очі в світ інший, ніж той, де я щойно був, бо коли зачитаюся, завжди потрапляю кудись-інде, в текст, і сам собі дивуюся, й винувато маю зізнатися, що й справді був уві сні, у кращому світі, у самому серці правди. По десять разів на день я дивуюсь, як міг так віддалитися сам від себе. Так, відчужений і зчужений, повертаюся з роботи, тихо й медитативно крокую вулицями, проходжу повз трамваї, машини й пішоходів у хмарі книг, які сьогодні знайшов, і несу собі додому в портфелі, так, замріяний, машинально переходжу на зелене, не врізаюся в стовпи чи в людей, просто крокую й тхну пивом і брудом, але усміхаюся, бо несу в портфелі книжки, від яких чекаю, що ввечері дізнаюся сам про себе щось таке, чого ще не знаю. От і крокую шумними вулицями, ніколи не переходжу на червоне, вмію ходити в підсвідомій несвідомості та в напівсні, підсвідомо натхненний, кожен пакунок, який я спресував цього дня, озивається в мені тихо і ще тихіше, і я просто фізично відчуваю, що це я — спресований пакунок книг, що і в мені горить контрольний вогник котла, контрольний язичок газового холодильника, малюсінький вічний вогник, куди я щодня підливаю масло думок, мимохіть вичитаних під час роботи з книг, які зараз несу в портфелі додому. Так я повертаюся, наче дім у вогні, наче хлів у вогні, світло життя походить із вогню, а вогонь — зі смерті дерева, ворожий жаль лишився на дні попелу, а я тридцять п’ять років пресую на гідравлічному пресі старий папір, мені лишилося п'ять років до пенсії, і моя машина вирушить туди разом зі мною, я її не залишу, я відкладаю, в мене є спеціальна ощадна книжка, тож ми підемо на пенсію разом, оскільки я цю машину викуплю в підприємства, заберу її додому, поставлю її в дядьковому садку серед дерев, і тільки тоді, там, у садку, робитиму по однісінькому пакунку щодня, але це буде міцний пакунок, пакунок-пам’ятник, артефакт, у цей пакунок я вкладу всі свої молодечі ілюзії, все, що я вмію, все, чого навчився за тридцять п’ять років на роботі й роботою, лиш на пенсії я робитиму це під враженням від моменту, натхненний, один пакунок щодня з книг, яких у мене вдома понад три тонни, це буде пакунок, якого я не соромитимусь, це буде пакунок, наперед намріяний, намедитований, а коли в корито преса я вкладатиму книги й старий папір, іще під час роботи, яка буде творенням у красі, в останню партію я досиплю конфетті й блискіток, щодня один спресований пакунок, а через рік у садку — виставка пакунків, виставка, під час якої кожен відвідувач зможе сам, але під моїм керівництвом, сам створити свій пакунок, коли плита преса від зеленої кнопки нагортає поперед себе і з велетенською силою розмелює і пресує старий папір, оздоблений книгами, квітками і ще тим сміттям, яке кожен собі несе, тож вразливий глядач матиме відчуття, ніби це він сам перевертається в моєму гідравлічному пресі. Я вже сиджу вдома в напівтемряві, сиджу на табуретці, голова моя падає, я аж торкаюся мокрими вустами колін і тільки так дрімаю. Іноді я в такій позі тонетівського стільця[4] сплю до самої півночі, а коли прокидаюсь і піднімаю голову — штани мокрі на колінах від слини, бо я згорнувся, зіщулився, ніби кошеня взимку, як дерево крісла-гойдалки, бо можу собі дозволити розкіш бути покинутим, хоч я ніколи й не буваю покинутий, я просто сам, щоб можна було жити в самоті, залюдненій думками, бо я — такий собі гордій нескінченності й вічності, а Нескінченність і Вічність, мабуть, залюблені в таких людей, як-от я.

2

Тридцять п’ять років я пресую старий папір, і за цей час збирачі вкинули мені в підвал стільки гарних книг, що ними можна було б заповнити три стодоли. Коли скінчилася та Друга світова війна, хтось висипав під мій гідравлічний прес кошик книг, і коли я заспокоївся і розгорнув один із шедеврів, то побачив штамп Прусської королівської бібліотеки, а коли наступного дня зі стелі в підвал летіли книги у шкіряних палітурках і повітря блищало від золотих обрізів і написів, я вибіг нагору, побачив двох хлопців і витиснув із них, що десь біля Нове-Страшеці стоїть стодола, і там у соломі сховано стільки книг, що очі розбігаються. Тож я пішов до військового бібліотекаря, і ми вирушили в те Страшеці, і там у полі знайшли не одну, а три стодоли, повні книг із Прусської королівської бібліотеки, а коли намилувалися, то про все домовилися, і військові машини одна за одною цілий тиждень возили ті книги у Прагу, в один із корпусів міністерства закордонних справ, щоб, коли все вляжеться, бібліотека повернулася туди, звідки була привезена, але хтось видав цей надійний тайник, і Прусську королівську бібліотеку оголосили військовим трофеєм, тому вантажівки знову возили книги в шкіряних палітурках із золотими обрізами й написами на вокзал, де їх складали у відкриті вагони, йшов дощ, увесь тиждень лило, і коли остання вантажівка привезла останні книги, потяг рушив крізь зливу, і з відкритих вагонів стікала золота вода, розбавлена сажею й чорною друкарською фарбою, я стояв, спершись на ріг вагона, й чудувався з того, що бачив, коли останній вагон розчинився в дощовому дні, дощ змішався зі сльозами на моєму обличчі, а коли я вийшов із вокзалу й побачив поліцейського у формі, то схрестив руки й абсолютно щиро попросив його, щоб він надягнув на мене наручники, залізо, біжутерію, як кажуть у Лібені, щоб арештував мене, бо я скоїв злочин, бо я зізнаюсь у злочині проти людства. А коли він мене арештував, у відділку з мене не тільки посміялись, а ще й пообіцяли, що справді посадять. За кілька років я вже навіть почав звикати, я вантажив цілі бібліотеки з палаців і особняків, гарні, переплетені в шкіру й сап’ян книги, вантажив повні вагони, а коли вагонів набиралося тридцять, товарняк відвозив їх у Швейцарію та Австрію, кілограм гарних книг за тузексівську[5] крону, і ніхто біля них не зупинявся, ніхто над ними не плакав, навіть я не зронив ні сльозинки, я лиш стояв, усміхався і дивився на останній вагон поїзда, який відвозив чудові бібліотеки до Швейцарії й Австрії по тузексівській кроні за кілограм. Тоді я вже знайшов у собі сили спокійно дивитися на це горе й глушити свій розпач, тоді вже почав розуміти красу спустошення і нещастя, я вантажив вагон за вагоном, і поїзди один за одним відправлялися з вокзалу на захід, по тузексівській кроні за кілограм, я дивився і дивився на червоний ліхтарик на гаку останнього вагона, спершись на стовп, стояв, наче Леонардо да Вінчі, який теж стояв, спершись на стовп, і дивився, як французькі солдати роблять із його кінної скульптури мішень і шматок по шматку розстрілюють і вершника, і коня, і Леонардо так само, як зараз я, стояв і дивився уважно й спокійно на те жахіття, свідком якого був, бо вже тоді знав, що небеса не гуманні, й людина, зайнята міркуванням, теж не буває гуманною. Якраз тоді прийшло повідомлення, що помирає моя мама, я приїхав додому на велосипеді, мене мучила спрага, тож я збіг у підвал і з холодної землі взяв студений джбан кисляку, тримав обома руками той кам’яний джбан і спрагло пив і пив, аж раптом побачив, як на рівні моїх очей пливуть іще двоє очей, але спрага перемогла, тож я пив далі, й ось пара очей опинилася вже так небезпечно близько, наче фари локомотива, що в’їжджає у тунель у темряві, а потім очі зникли, а в мене був повен рот чогось живого, і я витяг із рота за ноги тремтячу жабу, відніс її в садок, а потім повернувся, щоб спокійно допити молоко, наче Леонардо да Вінчі. Коли мама померла, я плакав якось усередині, але назовні не зронив ні сльозинки. Вийшовши з крематорію, побачив, як дим із труби піднімається в небо, моя мама так гарно піднімалася на небеса, і я, вже десять років працівник підвального пункту збору старого паперу, спустився в підвал крематорію, назвався, сказав, що те саме роблю з книгами, і чекав, а коли обряд завершився, побачив, що одночасно спалили чотири трупи, моя мама була на третій полиці, я непорушно дивився на останні справи людські й бачив, як служник вибирав кістки й молов їх вручну, перекрутив вручну й мою маму, а потім поклав мамині рештки в бляшанку, а я тільки стояв і витріщався так само, як коли від’їжджав поїзд, що віз чудові бібліотеки до Швейцарії та Австрії, по тузексівській кроні за кілограм. Я думав тільки про уривки віршів Сендберґа, мовляв, від людини врешті лишається тільки дрібка фосфору, якої вистачить на коробку сірників, і заліза не більше, ніж на одну скобу, де може повіситися дорослий. Через місяць, розписавшись і отримавши урну з маминим попелом, я приніс її дядькові, і коли увійшов із урною до його садка, а потім до станційної будки, дядько закричав: «Сестричко, якою ж ти до мене вертаєшся!» І я віддав йому ту урну, і дядько, зваживши її в руці, заявив, що його сестри якось малувато, якщо за життя вона важила сімдесят п’ять кілограмів, а потім сів і порахував, зваживши ще й урну, що мами має бути на п’ятдесят грамів більше. Потім він поставив урну на шафу і якось улітку, обкопуючи кольрабі, пригадав, що його сестра, моя мама, страшенно любила кольрабі, тож узяв урну, відкрив її консервною відкривачкою і посипав маминим попелом грядку кольрабі, які ми згодом з’їли. Коли я своїм гідравлічним пресом пресував гарні книги й прес у останній фазі дзвенів і чавив книги із силою двадцяти атмосфер, я чув, як мелються людські кістки, ніби вручну розмелював черепи й кістки класиків, яких чавив прес, ніби чавив фрази з Талмуду: «Ми наче оливки — тільки коли на нас тиснуть, видаємо із себе все найкраще». І тільки потім я протягую дроти, замотую пакунки в цій стресовій ситуації, натискаю червону кнопку повернення, спресовані книги намагаються розірвати дроти, але металеві пута сильніші, я бачу, як напинаються груди мандрівного силача, ще більше повітря в легенях — і ланцюг порветься, але пакунок надійно обіймають дроти, в ньому все стихає, наче в урні, й уже покірний пакунок я відвожу до решти, повернувши його репродукціями у свій бік. Цього тижня я розпочав сотню репродукцій Рембрандта ван Рейна, сто відомих портретів старого митця з брезклим обличчям, людини, яка крізь мистецтво й пиятику дісталася самого краю вічності й бачить, як ворушиться клямка останніх дверей, бо хтось невідомий їх відчиняє з іншого боку. У мене вже теж обличчя, наче пухирчасте листкове тісто, вже схоже на полущену стіну з патьоками сечі, я вже теж починаю дурнувато всміхатися й дивлюся на світ з іншого боку людських подій і справ. Тож кожен пакунок сьогодні в рамці з портрета старого пана Рембрандта ван Рейна, а я складаю в корито старий папір і розгорнуті книги, сьогодні я вперше завважив, що навіть не помічаю, як складаю і пресую мишок, цілі мишачі родинні гнізда, коли кидаю в прес сліпих мишенят, їхня мама стрибає за ними і вже не вилазить, поділяючи долю старого паперу й класичних книг. Важко уявити, скільки в такому підвалі може бути мишей, може, зо двісті, а може, і п’ятсот, більшість цих звірят, що хочуть товаришувати, народилися напівсліпими, але всі ці мишки, як і я, харчуються літерами, а найбільше їм смакують Ґете і Шіллер, переплетені у сап’ян. Тож мій підвал постійно повниться мишами і гризінням книг, у вільний час мишки такі ж грайливі, як і кішки, лазять мені по краю корита й горизонтальному валу, тільки коли стінка корита за вказівкою зеленої кнопки доленосно згортає весь папір разом із мишками в стресову ситуацію, коли мишачий писк слабшає, мишки в моєму підвалі раптом серйознішають, стають на задні лапки, завмирають і слухають, що ж то за звуки, але оскільки втрачають пам’ять відразу, як усе закінчується, потім знову граються і далі хрумтять текстами книжок, що ті старіші, то більше їм смакує папір, наче добре визрілий сир, наче добре настояні вина. Моє життя вже так переплетене з цими мишками, що хоч увечері я й поливаю цю гору паперу зі шланга, поливаю добряче, тож миші щодня мокнуть так, ніби весь підвал на мить занурився на дно басейну, хоч я їх поливаю струменем води, що збиває з лап, вони все одно в доброму гуморі й навіть чекають на це купання, бо потім можуть годинами вилизуватися і грітися у своїх паперових сховках. Іноді я втрачаю контроль над мишками, замислено рушаю по пиво, мрію за барною стійкою, і коли в глибокій задумі розстібаю пальто, щоб заплатити, під пивний краник на барі вислизає мишка, іноді зі штанів вибігає аж двійко, офіціантки часом дуріють, вилазять на стільці, затуляють вуха й верещать до небес, як божевільні. Я ж усміхаюся, знай собі махаю вологою долонею і йду, міркуючи, яким буде мій наступний пакунок. Так тридцять п’ять років я вганяю у стресову ситуацію кожен пакунок, закреслюю роки, місяці й кожен день у місяці, що лишився нам двом до пенсії, нам із моїм пресом, щодня під вечір несу додому в портфелі книги, моя квартира на третьому поверсі в Голешовіцях[6] наповнена самими книгами, підвал і комора забиті, повні кухня, комірчина й туалет, тільки проходи до вікна й до плити вільні, в туалеті місця рівно стільки, щоб я міг усістися, над унітазом на висоті метр п’ятдесят уже балки і дошки, на яких — до самісінької стелі — книги, п’ять центнерів книг, досить раз необережно сісти чи встати, щоб ударитись об опорну балку, і тоді згори впаде пів тонни книг, які розчавлять мене зі спущеними штанами. Та й тут уже жодної не можна додати, тому в кімнаті між двома тісно присунутими ліжками я зробив опорні балки і дошки, витворивши так балдахін і ліжкові небеса, на яких до самої стелі рівненько стоять книги, за тих тридцять п’ять років я наносив додому дві тонни книг, і коли я засинаю, дві тонни книг, наче двадцятицентнерний привид, тиснуть на мій сон, іноді, коли я необережно повертаюся чи, закричавши, скидаюся зі сну, з жахом чую, як ворушаться книги, досить легкого руху коліном, одного скрику — і все це з небес звалиться на мене, наче лавина, ріг достатку, повний унікальних книг, висиплеться на мене й розчавить, наче вошу, я іноді думаю, що ті книги плетуть проти мене інтриги, й за те, що я щодня пресую сотні невинних мишей, готують мені справедливу кару, бо кожна кривда прагне відплати. Я лежу на спині під балдахіном із кілометрів текстів і напідпитку боюся думати про певні події і дуже неприємні обставини; іноді мені ввижається наш лісник, який вивернутим рукавом упіймав між брусів на даху свого будиночка куницю, і замість справедливо вбити її за те, що з’їла курчат, узяв цвях і забив його тваринці в голову, а потім відпустив — і куниця плакала, й бігала двором, поки не вмерла, — а потім згадується, як через рік лісникового сина вбило струмом у голову, коли він обслуговував мішалку; вчора раптом до мене під балдахін завітала фігура мисливця, який, натрапивши в нас на скрученого в клубочок їжака, загострив палицю і, оскільки стріляти було надто дорого, встромив її вістря їжакові в живіт і так продовжував ліквідовувати всіх їжаків, поки не зліг від раку печінки й за всіх тих їжаків повільно вмирав три місяці, скручений у клубочок, із пухлиною в животі й жахом у думках, поки не вмер… Я боюся таких думок, коли чую, як книги наді мною готуються до помсти, і думки ці так сильно загрожують моєму душевному спокою, що я вирішую спати біля столу при вікні, нажахано уявивши, як книги, валячись, розмазують мене по ліжку, а потім ламають підлогу на поверх нижче, а потім іще нижче, аж до підвалу, наче ліфт. І ось я помічаю, як переплетено все в моєму житті, як на роботі крізь отвір у стелі підвалу на мене падають і сиплються не лише книги, а й пляшки, чорнильниці і зшивачі, а вдома книги наді мною щовечора погрожують, що впадуть і вб’ють або принаймні важко поранять. Так і живу, дамоклів меч, який я сам прив’язав до стелі в туалеті та спальні, змушує й на роботі, і вдома ходити з джбаном по пиво, ніби захищаючись від прекрасного нещастя. Раз на тиждень я відвідую дядька і в його велетенському садку підшуковую місце для свого преса, з яким ми разом підемо на пенсію. Ідея збирати гроші й до пенсії купити свій гідравлічний прес — не моя. Це вигадав мій дядько, який сорок років працював на залізниці, піднімав і опускав шлагбаум, а потім на блокпості переводив стрілки, сорок років він працював стрілочником і сорок років, як і я, радів із того, що ходить на роботу, й на пенсії жити не міг без того блокпоста, тому на звалищі купив старий, списаний із закритої прикордонної станції блок-апарат, відвіз до себе в садок, поставив якусь будку, переніс туди все, з чим колись працював, а його друзі-машиністи, теж пенсіонери, купили на звалищі маленький локомотив, який десь на склозаводі тягав набірні візки й вагонетки, локомотивчик фірми «Оренштайн і Коппель», там же на звалищі купили рейки й три вагонетки, в старому садку поміж деревами проклали колії, щосуботи і неділі розкочегарювали локомотив і цією машиною фірми «Оренштайн і Коппель» каталися й возили вранці дітей, а ближче до вечора пили пиво, співали і їздили самі, підхмелені, у вагонетках чи стоячи на локомотиві, локомотив разом із ними скидався на скульптуру нільського бога, на лежачу фігуру оголеного красеня з фігурками нагорі… От якось і я пішов до дядька шукати, куди поставити той свій прес. Уже сутеніло, машинка з увімкненими фарами вже вписувалася в повороти серед старих яблунь і груш, дядько сидів у будці й переводив стрілки, я бачив, який він захоплений і, наче машинка від «Оренштайна і Коппеля», розкочегарений, тут і там блищали алюмінієві дволітровки, і я походжав серед крику та вереску дітей і пенсіонерів, ніхто мене не кликав проходити далі, ніхто не питав, чи не хочеться мені випити, всі відчужені у своїх іграх, які були просто продовженням роботи, котру вони любили все життя, тож я походжав, наче Каїн, несучи свою печатку на чолі, а за годинку щез, спершу озирнувшись у воротах, чи ніхто, бува, мене не кличе лишитись, але ніхто не кликав; вийшовши за ворота, я ще раз озирнувся і в світлі ліхтарів і освітленого блокпоста побачив рухливі силуети пенсіонерів і дітей, почув пищання машинки й скрегіт вагонеток на коліях у формі сплюснутого еліпса, здалося, наче оркестріон грає одну пісеньку, таку красиву пісеньку, що всі аж до смерті хотіли чути тільки її. Однак, там у воротах я бачив, хоча мене самого ніхто здалеку бачити не міг, що мій дядько мене бачить і весь час бачив, поки я кружляв серед дерев, він підняв руку з важеля на блокпості і якось дивно махав на мене пальцями, якось загортав пальцями повітря, і я з мороку махав йому у відповідь, ніби ми махали один одному з поїздів, що роз’їжджалися в різні боки. Дійшовши на край Праги, я купив собі сосиску й поки їв цю сосиску, злякався, бо мені не треба було навіть піднімати сосиску до рота, я лише нахилився, і сосиска торкнулася моїх гарячих губ, а коли я тримав сосиску на рівні пояса й з острахом глянув униз, то побачив, що половина сосиски майже торкається моїх черевиків. Узявши сосиску в обидві руки, я виявив, що це цілком звичайна сосиска — от тільки я за останніх десять років якось змалів, зменшився. Повернувшись додому, я відклав сотні книг від одвірка кімнатних дверей і там знайшов записи чорнильною ручкою, лінії і дати, яким був мій зріст певного дня. Я взяв книгу, став спиною до одвірка, згори притиснув книгу до тімені, потім розвернувся на місці, намалював лінію — і вже неозброєним оком побачив, що за вісім років, відколи востаннє мірявся, зменшився на дев’ять сантиметрів. Подивився вгору на балдахін із книг над ліжком і вирішив, що згорбився від того, що постійно ніби ніс на своїй спині ті двотонні небеса з книг і книжок.

3

Тридцять п’ять років я пресував старий папір, і якби довелось обирати знову, не хотів би робити нічого іншого, крім того, що робив ці тридцять п’ять років. Але раз на три місяці ця робота отримує геть інше забарвлення, підвал раптом стає огидним, нагадування, крики і сварки шефа ніби з гучномовця гудуть мені у вухах і голові так, що мій склеп починає смердіти, мов пекло, старий папір, що височіє від долівки підвалу аж до стелі двору, набубнявілий і тухлий папір починає киснути, і гній, як порівняти з тліючим цим папером, просто-таки дихає ароматом, мокравина, що розкладалася на дні мого підземелля, тліє, і бульбашки піднімаються, мов потерчата з тліючого пенька в брудній стоячій воді й болоті. Мені треба було вийти на повітря, мені треба було втекти від гідравлічного преса, тільки от я не йшов на повітря, я задихався від повітря, бухикав і кахикав, ніби затягнувшися гаванською сигарою. І поки шеф кричав, махав руками й погрожував мені, я виходив зі свого підвалу і йшов прямісінько до інших склепів та підземель. Найчастіше я ходив до хлопців у підвал із центральним опаленням, де праця, ніби собак до буди, прив’язала людей з університетською освітою, які за роботою писали історію свого часу, такі собі соціологічні дослідження, тут, у підвалах, я дізнався, що четвертий стан зовсім занепав, робітники з низів вийшли в надбудову, а люди з університетською освітою тепер робітники. Але найбільше я дружив із каналізаторами, де працювали два академіки, заразом пишучи книгу про клоаки й канали, які проходять і перехрещуються під усією Прагою, там я дізнався, що одні фекалії припливають до очисних споруд у Підбабі[7] в неділю, а зовсім інші — в понеділок, кожен будній день має свою характеристику, тож можна скласти графік руху фекалій, за припливом презервативів можна з’ясувати, в якому з празьких районів займаються сексом більше, в якому менше, мене, однак, найбільше вразив академічний звіт про те, як щури й пацюки вели таку саму тотальну війну, як і люди, що війна та завершилася повною перемогою щурів, які, однак, відразу розділилися на дві групи, на два щурячі клани, на два організовані щурячі товариства, і саме зараз під Прагою у всіх каналах, у всіх клоаках точиться бій не на життя, а на смерть, велика щуряча війна за те, хто буде переможцем і хто матиме право на всі фекалії та все сміття, які стічними каналами течуть до Підбаби; втім, я дізнався від цих каналізаторів із університетською освітою, що тільки-но закінчиться ця війна, переможна сила за законами діалектики знову розділиться на два табори, як діляться гази, метали і все живе на світі, щоби бій знов урухомив життя, і бажання вирівняти протилежності негайно внесло рівновагу, щоб цілісний світ не спіткнувся ані на мить. Я бачив, як точно Рембо писав про те, що духовна битва така ж нещадна, як і людське бойовище[8], і згадав про фразу Христа: «Я не мир принести прийшов, а меча». Ці відвідини підвалів, каналів, клоак і очисних станцій у Підбабі мене завжди заспокоювали, а оскільки я був мимохіть освічений, то завмирав і дивувався Геґелеві, який повчав мене, що в світі треба боятися лише того, що скам’яніло, боятися застиглих передсмертних форм, а радіти треба, тільки коли не сама особа, а й ціла людська спільнота через бій зможе оновитися і вибороти собі завдяки новим формам право на нове життя. Вертаючись празькими вулицями назад до свого підземелля, я рентгенівськими очима бачив крізь прозорий тротуар, як у каналах і клоаках генеральні штаби щурів домовляються зі своєю бойовою армією, а командири віддають накази в бездротові приймачі, на якому фронті треба підсилити бій, я йшов, а під моїми черевиками клацали гострі зубки щурів, я йшов і думав про меланхолію вічної світобудови, я плівся за клоаками, повними сліз очима дивлячись угору, щоб раптом побачити те, чого ніколи не бачив, чого ніколи не помічав, на фасадах багатоповерхівок і комунальних будівель, скрізь, де не глянеш на ринви, я бачив те, у що поринали, й те, чого прагнули Геґель і Ґете, ту нашу Грецію, той прекрасний еллінізм як приклад і ціль, я бачив доричні стовпи, тригліфи і грецькі ринви, бачив вінчасті карнизи, іонічні стовпи з колонами та волютами, коринфські стовпи з листяними хвилями, я бачив паперті, каріатид і грецькі балюстради аж на даху багатоповерхівок, у тіні яких ішов, помічав ту ж таки Грецію й на празькій периферії, на фасадах звичайних багатоповерхових будинків, чиї вхідні портали і вікна прикрашені оголеними жінками й голими чоловіками, квітами й гілками чужоземної флори. Отак ідучи, згадав я, як кочегар із університетською освітою сказав мені, що Східна Європа починається не за Поржіцькими воротами[9], а аж там, де закінчуються старі австрійські ампірні вокзали, десь у Галичині, куди дістався грецький тимпан, і що Прага сповнена грецьким духом не лише на фасадах своїх багатоповерхівок, а й у головах мешканців тільки тому, що класичні гімназії та гуманітарні університети забили Грецією з Римом мільйони чеських голів. І поки в клоаках і каналах столичної Праги два клани щурів витісняють один одного у, здавалося б, безглуздій війні, в підвалах працюють скинуті ангели, чоловіки з університетською освітою, що програли свою битву, якої ніколи не вели, — далі працюють над усе точнішим зображенням світу. Тож і я повернувся до свого підземелля, а коли побачив своїх мишенят, як вони стрибають і бавляться, як ідуть мені назустріч, пригадав, що в дні ліфта є кришка, яка закриває вхід у канал. Драбиною спустився на дно шахти, набравшись відваги, відкрив кришку, став навколішки й слухав, як там булькотить і шумить каналізаційна вода, чув ритмічне ляскання зливних бачків, дослухався до мелодійного дзюркотіння раковин і спускання мильної води у ваннах, неначе до мініатюрного прибою морських хвиль і солоних вод, а прислухавшись, чітко почув над усіма водами бойовий крик щурів, угризання в м’ясо, колотнечі й тріумфи, плюскання й бовтання войовничих щурячих тіл, звуки, що приходили з невідомої далини, і вже знав, що на будь-якій околиці, де не знімеш кришку чи сітку, де не спустишся вниз, скрізь і всюди зараз ведеться останній щурячий бій, нібито остання щуряча війна, яка закінчиться великим тріумфом, що триватиме, поки не знайдеться причина все розпочати знову. Закривши кришку, я стояв біля свого преса, вже збагачений новим знанням: під моїми ногами у всіх каналах триває жорстока битва, тож і щурячі небеса не гуманні, тож і я не можу бути гуманним, бо тридцять п’ять років пакую старий папір, і сам трохи схожий на щура, тридцять п’ять років живу лиш у підвалах, не люблю купатися, хоча душова в нас прямо за кабінетом шефа. Як викупаюсь, відразу захворію, з гігієною треба обережно й повільно, працюю я голіруч, тож увечері мию руки, я знаю, що якби мив руки кілька разів на день, порепали б долоні, але часом, коли мене опановує туга за грецьким ідеалом краси, я мию одну ногу чи навіть шию, а наступного тижня другу ногу й одне плече, а коли надходять великі християнські свята, мию і груди, і ноги, але перед цим обов’язково випиваю хінін, бо точно почнеться сезонний нежить, хоч надворі й падає сніг, я-бо знаю. Тож тепер я пресую на своєму гідравлічному пресі старий папір, у серце кожного пакунка вкладаю розгорнуту книгу класичного філософа, я трошки заспокоївся після прогулянки ранковою Прагою, в голові прояснилося від того, що не тільки я, а й тисячі схожих на мене людей працюють у підземній Празі, у склепах і підвалах, у головах у них течуть живі, живучі й живлющі думки, якось трошки заспокоївся, працюється мені краще, ніж учора, за механічною роботою можу навіть повернутись у лоно часу, коли був молодий, коли щосуботи прасував штани й начищав черевики, навіть ізнизу, бо молоді люблять чистоту й картинку самих себе, картинку, здатну покращитись, я обертаю у повітрі праскою, повною розпаленого вугілля, аж іскри летять, кладу на дошку штани, щоб спочатку напрасувати шви, а тоді розтягаю їх, вирівнюю по швах, і кладу на штани вологу тканину, яку побризкав водою, набравши повний рот, потім обережно прасую насамперед праву штанину, завжди трохи подерту від того, що я, кинувши кегельну кулю, завжди торкався коліном утоптаної глини кегельбану, обережно знімаю гарячу, аж паруючу тканину, завжди схвильований, чи точний удався шов. І тільки тоді натягаю штани, як і щосуботи, виходжу на площу, перш ніж дійти до колод біля Нижнього шинку, я завжди мав обернутися, от і тепер обертаюсь, і бачу, що моя мама дивиться на мене, чи все в мене добре й чи пасує мені одяг. Вечір, я на танцях, та, на яку я чекав, приходить, це Маруся, за нею майорять стрічки й стьожки, вплетені у волосся, музика грає, я танцюю тільки-тільки з Марусею, ми танцюємо, і світ іде обертом, наче карусель, і я відводжу погляд і шукаю місце серед танцювальників, щоби влетіти туди з Марусею у ритмі польки, я бачу, як навколо мене й Марусі в’ються натягнуті стрічки й стьожки, як вир танцю підносить і відносить їх, вони майже горизонтальні, а коли я мушу стишити танець, стьожки повільно опадають, але ось я знову описую широке коло і бачу, як стрічки й стьожки знов піднімаються, час від часу торкаючись моєї руки, моїх пальців, які тримають ручку Марусі, що й собі впевнено тримає білу вишиту хустинку, я вперше сказав Марусі, що вона мені подобається, і Маруся шепотить мені, що я подобаюся їй ще зі школи, і так до мене притискається, так до мене лине, і ми такі близькі, як ніколи раніше, а потім Маруся попросила мене, щоб у білому танці я був її першим партнером, і я вигукнув «так!», і щойно почався білий танець, Маруся зблідла й попросилась на хвильку відійти, а коли повернулася, в неї були холодні руки, і ми танцювали далі, я її розкрутив, щоб усі бачили, як я вмію танцювати, як це нам із Марусею личить, яка ми гарна пара, і коли полька стала запаморочливою, а стрічки й стьожки Марусині піднялися й майоріли в повітрі, як її солом’яна коса, я раптом побачив, як танцюристи перестають танцювати, як із відразою відходять від нас, як урешті танцюємо тільки ми удвох, а всі інші танцюристи роблять коло, але не коло замилування, а коло, до якого відцентровою силою стрелило чимось жахливим, чого вчасно не помітив ані я, ані Маруся, аж раптом Марусина мама підскочила і взяла її за руку, і з жаским переляком вибігла з танцювальної зали в Нижньому шинку, щоб уже ніколи не повернутися, щоб я більше ніколи не бачив Марусі, тільки за кілька років, бо відтоді Марусю почали називати Засрана Маруся, бо Маруся, знервована від того білого танцю, Маруся, розчулена, бо я їй сказав, що вона мені подобається, побігла в ближній сільський туалет із пірамідою фекалій майже до самого верху дірки, намочила свої стрічки і стьожки у вміст цього сільського нужника і знову з темряви прибігла до освітленої зали, щоб відцентровий рух її стрічок і смужок оббризкав і обмазав танцюристів, усіх танцюристів, які були в зоні досяжності стрічок і стьожок… Я пресую старий папір, зелена кнопка означає рух стінки вперед, червона кнопка — назад, так моя машина виконує засадничий рух світу, наче міхи гармоніки чи коло, яке конче має закінчитись там, де й починається. Не змігши підтримати свою славу, Маруся мусила зносити свою ганьбу, в якій не була винна, бо те, що з нею сталося, було людським, занадто людським, Ґете пробачив би це Ульріці фон Леветцов, Шеллінґ — своїй Кароліні, й тільки Ляйбніц цю річ зі стрічками і стьожками навряд чи пробачив би своїй королівській коханці Софії Шарлотті, та ще чутливий Ґельдерлін — пані Ґонтар… Знайшовши через п’ять років Марусю, я виявив, що вся її родина через ті стрічки й стьожки вже переїхала кудись у Моравію, й попросив, щоб вона мені це все пробачила, бо я відчував провину за все, що будь-де будь-коли відбулося, про що б не читав у газетах, за все відчував провину — і Маруся мені пробачила, а я запросив її на прогулянку, я виграв у класову лотерею п’ять тисяч крон, а оскільки не любив грошей, то хотів їх скоріше позбутися, щоб не перейматися через ощадкнижку. І тому ми з Марусею поїхали в гори, на Золоту височину, в готель «Реннер», у дорогий готель, щоб я скоріше позбувся турбот і грошей, усі чоловіки заздрили мені через Марусю, всі один поперед одного намагалися щовечора її вкрасти, найбільше упадав за Марусею сам пан фабрикант Їна, а я був щасливий, бо гроші витрачав на все, чого нам із Марусею хотілося, все в нас було, Маруся щодня каталася на лижах, сонце світило, був кінець лютого, тож вона засмагла і їздила, як усі, на лискучих схилах у самій сорочці з короткими рукавами й великим вирізом, і поруч постійно були якісь пани, а я сидів і попивав коньяк, але перед дванадцятою всі пани всідалися на терасу перед готелем, засмагали в кріслах і лежаках, п’ятдесят лежаків і стільців рядком біля тридцяти столиків, куди ставили живлющі лікери й аперитиви, а Маруся каталася до останнього й приїжджала в готель уже на обід. І от останнього, передостаннього, п’ятого дня, коли в мене лишилося п’ятсот крон, я сидів серед інших готельних гостей, бачив, як Маруся, засмагла і гарна, з’їжджає зі схилу Золотої височини, я сидів із паном фабрикантом Їною, і ми чаркувалися, бо я витратив чотири тисячі за п’ять днів, і фабрикант Їна думав, що я теж фабрикант, і я побачив, як Маруся спершу зникла серед сосен і карликових смерек, а потім знов показалася і швидко доїхала до готелю, як завжди, проїхала повз готельних гостей, але сьогодні було так гарно, так світило сонечко, що всі крісла й усі лежаки були зайняті, персоналові довелося винести з готелю ще стільців, і моя Маруся їхала, дефілювала, як і щодня, перед цими веселими засмаглими гостями, правду казав пан фабрикант Їна, на Марусю сьогодні можна було задивитися, але коли Маруся проїхала повз перших поціновувачів сонця, я побачив, як жінки обертаються за нею й тихенько сміються, і що ближче вона під’їжджала, то краще я бачив, як за Марусею жінки здригаються від реготу, а чоловіки падають навзнак, кладуть на обличчя газети, вдають, що зомліли чи засмагають, примруживши очі, і от Маруся під’їжджає до мене, проїжджає повз, і я бачу, як на одній лижі, за її черевиками, лежить кавалок лайна, великий, наче пригніток, як писав у гарному вірші Ярослав Врхліцький, і раптом я зрозумів, що це другий розділ життя моєї Марусі, якій судилося підтримувати свою ганьбу й не зазнати слави. А коли на потребу, яку Маруся задовольнила на заднику лижі десь там за карликовими смереками на схилі Золотої височини глянув фабрикант Їна, пан фабрикант знепритомнів і навіть після обіду ще був блідий, зате Маруся облилася рум’янцем по всьому обличчю аж до кінчиків волосся… Небеса не гуманні, й людина, над якою вони владнуть, теж не може бути гуманною, я пресую пакунок за пакунком, у серце кожного вкладаю розгорнуту книгу з найкращим текстом, пресую пресом, але подумки я біля Марусі, з якою ми того вечора витратили всі гроші на шампанське, але навіть коньяк не допоміг Марусі, яка дефілювала зі своїм лайном перед товариством, стати зникомим маревом. Однак із готелю «Реннер» уранці наступного дня, після того, як я до ранку просив її пробачити за те, що сталося, і вона не пробачила, вона поїхала горда і сувора, ніби підтвердивши слова Лао-цзи: «ой, хто знає свою ганьбу й береже свою славу, — взірець, гідний неба»… Я розгорнув «Дао де цзін», знайшов потрібну сторінку і, наче священник, поклав розгорнуту книжечку на жертовний вівтар, у саме серце корита, серед настеленого огидного паперу з кондитерських і пакетів від цементу. Я натиснув зелену кнопку, якою нагортав усю цю макулатуру, змішану із соромом, і дивився крізь пальці рук, притиснених до лиця, мов у відчайдушній молитві, як стінки преса стисли «Дао де цзін», звідки далеким спогадом виринув портрет певного сегмента життя Марусі, красуні моєї молодості. У глибинах клоак і каналів глибоким підтекстом шуміли в тунелях стічні води, де два щурячі клани ведуть війну на життя і на смерть. Сьогодні був гарний день.

4

Якось уранці м’ясники привезли мені з різниці повну вантажівку кривавого паперу і закривавленого картону, цілі мотки паперу, який я ненавидів, бо цей папір солодкаво пахнув, а я від нього завжди був увесь закривавлений, мов різницький фартух. Для захисту я поклав у перший пакунок розгорнуту «Похвалу глупоті» Еразма Роттердамського, у другий шанобливо вмостив Шіллерового «Дона Карлоса», а у третій, щоб слово стало кривавим м’ясом, загорнув «Ecce Homo» Фрідріха Ніцше. Я безперестанку працював у вирі і хмарі мушок, жахливих мух, яких привезли із боєнь різники, хмари мушок роїлись із жахливим дзижчанням і бились в обличчя, наче град. І от коли я пив четвертий джбан пива, поруч із моїм пресом з’явився симпатичний юнак, і я відразу зрозумів, що це не хто інший, як сам Ісус. Поруч із ним стояв стариган із зіжмаканим обличчям, і я відразу второпав, що це може бути тільки сам Лао-цзи. Вони стояли поруч, щоб я міг порівняти старця і молодика, тисячі мушок і кобальтових мух літали тисячами траєкторій, мов божевільні, туди-сюди, металевий звук їхніх крилець і тіл вишивав у повітрі склепу велику живу картину, що складалася з траєкторій і бризок у постійному русі — так само литтям фарб створював свої гігантські картини Джексон Поллок. Я не здивувався цим двом, бо в моїх дідів і прадідів від пиття оковитої теж бували видіння, їм ввижалися персонажі казок, дідусь на променаді зустрічав русалок і водяників, а прадід вірив у створінь, які ввижалися йому на подвір’ї літовельської пивоварні, у різних дворовиків, гномів і віл, а мені, мимохіть освіченому, коли засинав під небесами свого двадцятицентнерного ліжка, ввижалися серед поліняк Шеллінґ і Геґель, які народились одного року, а якось до мого ліжка на коні приїхав сам Еразм Роттердамський і спитав, як проїхати до моря. Тому сьогодні я не здивувався, коли в мій підвал прийшли двоє чоловіків, які мені подобалися, і коли вони ось так стояли поруч, я вперше усвідомив, як важливо для розуміння їхніх думок зважати, скільки кому з них років. І поки мухи виробляли свої дикі танці й дзижчали, у мене від вогкої крові змокла робоча блуза, я натискав почергово зелену й червону кнопку і бачив, як Ісус постійно піднімається вгору, а Лао-цзи вже стоїть на вершині, я бачив розпаленого молодика, що хоче змінити світ, поки старий пан тільки втомлено роззирався і поверненням до початку підшивав свою вічність. Я бачив, як Ісус молитвою створює дійсність, що прямує до дива, а Лао-цзи Великим Шляхом спостерігає за законами природи й тільки так досягає вченого незнання. Я набирав повні криваві жмені червоного мокрого паперу, все обличчя моє було поплямоване кров’ю, а коли натискав зелену кнопку, стінка мого преса пресувала разом із жахливим папером і мух, нездатних відірватися від решток м’яса, і мошок, які шаленіли від запаху м’яса, роїлися, розліталися, а потім іще пристраснішими нерівними піруетами створювали навколо корита, повного паперу, густу корону божевілля, вируючи, як нейтрони й протони в атомі. Я пив із джбана пиво й не відводив погляду від молодого Ісуса, сповненого завзяття серед товариства молодиків і гарних юнок, поки Лао-цзи, зовсім самотній, шукав собі достойну могилу. І коли прес до останку спресував кривавий папір так, що з нього бризкали цівки крові, стиснуті разом із мошками, я досі бачив Ісуса, сповненого милого екстазу, поки Лао-цзи у глибокій меланхолії спирався на стіну мого корита зі зневагою та байдужістю, потім бачив Ісуса, повного віри, який роздає накази, — і гора переноситься трохи далі, поки Лао-цзи накривав мій підвал сіткою, сплетеною з невловимого інтелекту, бачив Ісуса як оптимістичну спіраль, Лао-цзи — як безвихідне коло, Ісуса, повного конфліктних і драматичних ситуацій, поки Лао-цзи у тихій задумі розмірковував про моральну нерозв’язність ситуації протилежностей. І після натиску червоної кнопки стінка преса, змочена кров’ю, поверталася назад, я знову і знову вкидав двома руками в порожнє корито скривавлені ящики, коробки й обгортки, просяклі кров’ю та випарами м’яса, знайшов у собі силу перегорнути книгу Фрідріха Ніцше на сторінку про те, як вони з Ріхардом Ваґнером почали зіркову дружбу, а потім занурити цю книгу в корито, ніби дитину у ванночку, а потім швидко обома руками відганяти від обличчя рої синіх і зелених мух, які били мене в лице, наче гілочки плакучих верб у грозу. А коли я натиснув зелену кнопку, сходинками в підвал подріботіли дві спідниці, бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці циганок, які завжди відвідували мене, наче примари, коли я вже й не чекав, коли вже думав, що вони вмерли, що їх десь підрізали великим ножищем їхні коханці, циганки, дві збирачки старого паперу, який носили в лантухах на спині, у таких велетенських вузлах, якими жінки колись носили траву з лісу, так от із ними ці дві циганки шастали повними вулицями, що аж пішоходи змушені були ховатися в ніші й проїзди, й коли ці циганки входили з такою ношею паперу в наш проїзд, то повністю перекривали рух, потім, нахилившись, оберталися біля ваг і падали на купу паперу спиною, і, розв’язавши мотузки, звільнялися з того велетенського хомута, тягли свій вузол на ваги, геть спітнілі й захекані, втирали чоло і дивилися на стрілку, яка завжди показувала тридцять, сорок кілограмів, іноді навіть пів центнера коробок, картонок, використаного паперу з магазинів та універмагів. А коли вони сумували чи були надто втомлені від таких зусиль — ці циганки мали таку силу й дух, що коли тягли свої лантухи, здалеку здавалося, наче вони несуть на спині вагон чи трамвай, — але коли з них уже було досить, обидві збігали до мене, скидали своє широчезне полотнище, застрибували на гору сухого паперу, підгортали спідниці аж під пупок, звідкись видобували цигарки та сірники і, лежачи на спині, курили, затягуючись так, ніби від цигарки відкушували шоколад. Із хмари мух я навіть кричав щось схоже на привітання, бірюзова циганка зі спідницею, закоченою до самого пояса, лежала на спині й мала гарні голі ноги й гарний голий животик, і гарний жмут волосся здіймався внизу того животика, наче полум’я, одну руку заклала за хустку, що прикривала чорне масне волосся аж на потилиці, другою смачно затягувалася, так простодушно лежала бірюзова циганка, а атласно-червона лежала, наче відкинутий рушник, просто так, бо була втомлена і знесилена від цих тиранічних вантажів паперу. Я вказав ліктем на портфель, я купував собі ковбасу і хліб, але коли пив ті джбани пива, куплену поживу ніс назад додому, я не міг їсти, такий я був від роботи розчулений, розворушений, розтрушений та ще й п’яний від пива, циганки скотилися з паперу, ніби крісла-качалки, і зі встромленими між зубів цигарками обіруч порпалися в портфелі, витягли звідти ковбасу і справедливо її розділили, потім театрально загасили недопалки, добряче покрутившись на них підборами, неначе розчавлюючи голови змієві, загасили решту цигарок, усілися і спочатку з’їли ковбасу, а вже потім узялися до хліба, я з радістю дивився, як вони їли хліб, вони не відкушували, а ламали його руками, і якось за цим хлібом посерйознішали, клали пальцями шматки до рота, кивали, торкалися плечима одна одної, ніби двоє коней, приречених тягти одного воза, поки їх не відведуть на різницю, коли я зустрічав цих двох циганок на вулиці, поки вони з порожніми лантухами йшли до магазинних складів, обидві завжди підтримували одна одну за пояс, курили і крокували в ритмі польки. Зовсім нелегко жилося тим циганкам, вони заробляли, збираючи старий папір, не тільки на себе і своїх дітей, а й на свого старшого, цигана, котрий під вечір завжди підбивав рахунок, що ріс залежно від розміру клунків, які наносили циганки. Циган їхній був дивною людиною, носив окуляри в золотій оправі, вусики, волосся з проділом посередині й завжди на плечі на ремінці фотоапарат. Він щодня фотографував циганок, дві добрьохи завжди позували перед апаратом, старались як могли, циган навіть гримував їм обличчя, а потім відступав, щоб сфотографувати, але в нього ніколи не було плівки, і циганки ніколи не отримали жодної фотографії, та щодня продовжували фотографуватися і з нетерпінням чекали на свої кадри, як християни чекають на небо і рай. Одного разу я зустрів своїх циганок там, де лібенський міст перекидається з Голешовіць на інший бік Влтави, де біля Шоллерів, за поворотом, керував рухом циганський міліціонер, у нього були білі рукави й смугаста палиця, він обертався туди, куди можна було їхати, танцювальним кроком у ритмі польки так гарно і гідно, що я зупинився і дивився, як гордо той циган відпрацьовує своїх пів години, поки його не змінять, і раптом ув око впали бірюзова й атласно-червона барви, по інший бік огорожі, так само, як і я, стояли мої дві циганки й очей не зводили з того цигана посеред перехрестя, а навколо тих циганок стояли циганські діти й кілька старших циганів і циганок, і всі чудувались, усі стежили поглядом і аж світилися гордістю від того, як високо злетів циган. А коли пізніше настав час передавати службу на перехресті іншому міліціонеру, циган став серед своїх і приймав вітання і хвалу, і мої дві циганки раптом упали на коліна, і я побачив, як на землю впали бірюзова й атласно-червона спідниці, й циганки цими спідницями натирали службові запорошені черевики, а циган усміхався і вже не міг приховати радості, і також сміявся, і нікому не відмовив, поцілувався з усіма циганами урочисто, поки бірюзово-зелена і атласно-червона спідниці натирали його службові черевики. Наразі циганки доїли, позбирали зі спідниць крихти і теж їх з’їли, бірюзова спідниця вляглась на папір, заголившись до самого пояса, невимушено підставила мені свій живіт і серйозно спитала: «То що, татку, будемо вкалувати?» Я показав їй свої скривавлені руки, зробив жест, ніби опускається ролета, і сказав: «Не будемо, коліно в мене болить». Циганка знизала плечима, спустила бірюзову спідницю, але й далі не зводила з мене очей, як і атласно-червона, котра вже сиділа на сходах. Потім піднялися, якісь такі відпочилі й посвіжілі, взялися за краї лантуха і попрямували до сходів, але перш ніж зникнути, скрутилися, мов рулетки, і з головами між колін закричали на мене альтовими голосами, і завищали якесь прощання, і вилетіли прямо в коридор, а потім я почув, як їхні босі ніжки ляскають у дворі, чув неповторний звук їхніх кроків у ритмі польки, що прямували по старий папір туди, куди їх відправив їхній циган в окулярах, із фотоапаратом на плечі, розполовиненими вусами й проділом посеред волосся, який наперед домовився про вигідну оборудку. Я ж працював далі, потягнув за гак, і від стелі в корито преса посипалися просякнуті кров’ю коробки, ящики, обгортки й намоклий папір, а оскільки посеред двору прочистилася діра, я тепер чув усі звуки і всі голоси, наче у мегафон, кілька збирачів підійшли до отвору, я дивився на них ізнизу, наче на скульптури на порталі собору, так глибоко під поверхнею двору був мій прес, що скидався на катафалк чи нагробний камінь Батька вітчизни Карла IV, і от раптом там з’явився мій шеф, і його голос, що падав на мене згори вниз, був повний ненависті й злоби, він кричав на мене й від жалю заламував руки… «Гантю, що там знову забули ці ворожки, ці стриги?» Я, як завжди, злякався, впав на одне коліно, тримаючись рукою за корито преса, і дивився вгору, ніколи не міг зрозуміти, чого це мій шеф так мене не любить, чому ж для мене в нього завжди знайдеться найгрізніший вираз обличчя, неначе він до цього довго готується, його обличчя було так несправедливо насуплене, повне такого гіркого страждання, яке йому спричинив саме я, і я щоразу, як зараз, переконувався, яка я жахлива людина й нікчемний робітник, і скільки неприємностей створюю цьому шановному шефові… Я піднявся з підлоги так, як піднімалися перелякані солдати, коли в повітря злетіла дошка труни, звідки вийшов Христос, я піднявся, обтрусив коліна й працював далі, щоправда, вже без колишнього завзяття, мошки зібрали всі свої сили і стали гучніші, дуріли, мабуть, від того, що я забрав у них уже майже весь скривавлений папір, божеволіли від протягу, виниклого, коли я підкопав купу з верхівкою аж у дворі, утворили навколо моїх рук і паперу в кориті густу крону, неначе малинник, мов пруття ожини, і тому коли я відганяв їх руками, здалося, що я борюся зі сталевими дротами й довгими стружками. Так, просяклий кривавим потом, я працював, а Ісус і Лао-цзи, поки в підвалі були циганки, стояли біля корита мого гідравлічного преса, і тепер, коли я знову був сам, самотністю прикутий тільки до робочого механізму, постійно оточений мошками, що били мене своїми батогами, я побачив, що Ісус — це чемпіон із тенісу, який щойно виграв Вімблдон, а стражденний Лао-цзи схожий на багатого торговця, який вдає, що нічого не має, я бачив криваву тілесність усіх шифрів і символів Ісусових, тоді як Лао-цзи стояв у савані й показував на товсті неотесані дошки, я бачив, що Ісус — це плейбой, а Лао-цзи — виссаний старий молодик, я бачив, як Ісус наказово піднімає руку і владним жестом проклинає своїх ворогів, а Лао-цзи переможено опускає руки, наче зламані крила, я бачив, що Ісус — романтик, а Лао-цзи — класик. Ісус — приплив, Лао-цзи — відплив, Ісус — весна, Лао-цзи — зима, Ісус — дієва любов до ближнього, Лао-цзи — вершина порожнечі, Ісус — progressus ad futurum, Лао-цзи — regressus ad originem…[10] Я натискав почергово червоні й зелені кнопки, останнім оберемком укинув потворний скривавлений папір, яким різники завалили весь мій підвал, водночас привівши до мене за руку Ісуса і Лао-цзи. В останній пакунок я вклав також «Метафізику моралі» Іммануїла Канта, і майже всі мошки втратили голову аж так, що всілися разом на криваві рештки й пили висохлу й ще не висохлу до кінця кров так жадібно, що не помічали, як бічна стінка їх стискала, а потім пресувала й розмазувала на тонкі плівки і плямки. Зв’язавши й перев’язавши дротами цей спресований куб гидоти, я відвіз пакунок до решти п’ятнадцяти, разом з ним везучи і залишки рою здурілих мух, кожен пакунок був обліплений мошками, на кожній плямі, спресованій у пакунок, світилася чорняво-чорним зелена чи металево-синя муха, неначе кожен пакунок був величезним коров’ячим окостом, що висить на гаку в сільській м’ясній крамниці в спекотний літній полудень. Піднявши очі, я бачив, що Ісус і Лао-цзи пішли по білих, натертих вапном сходах, як і бірюзова та атласно-червона спідниці моїх циганок, а джбан порожній. Я поліз сходами нагору, спочатку навкарачки, бо вже в голові закрутилось від цієї моєї занадто гучної самотності, й тільки на свіжому повітрі на задвірку я вирівнявся і впевнено затиснув у руці порожній джбан. Повітря іскрилось, я кліпав очима, ніби кожен промінчик сонця був посолений, ішов вуличкою попід стіною будівлі храму Святої Трійці, робітники розкопали бруківку, і тут я побачив своїх циганок, бірюзова й червона спідниці сиділи на колоді й курили, базікали з циганами, тут, на розкопках, працюють групи циган, вони зобов’язані працювати, тому працюють завзято, бо чітка мета зменшує їхню втому, я люблю на них дивитися, коли вони, голі до пояса, з мотиками й кирками змагаються з твердою землею й бруківкою, люблю, коли вони стоять у землі по пояс, ніби копають собі могилу, я люблю їх, цих циган, бо часом їм стає сумно, а оскільки поряд із місцем їхньої роботи часто бувають їхні дружини і діти, я часто бачу, як циганка, підгорнувши спідницю, блискучою киркою довбе рів, а молодий циган тримає на руках маленьку дитинку і грається з нею, якось дивно ластиться до неї, й від того, що він грається з дитинкою, до нього повертається якась сила, не сила м’язів, а сила душі, вони дуже чутливі, ці цигани, вони наче гарні південночеські мадонни, що граються з Ісусиком, часом так глянуть на тебе, що стигне кров, очі в тих циган великі і мудрі, очі якоїсь давно забутої культури, я чув, що коли ми ще бігали із сокирами й пасли собі кіз, у циган десь була держава й інституції, які переживали вже другий занепад, думаю собі, дивлячись, як офіціантка у Гусенських наливає мені чотири великі пива по стінці джбана, а решту в склянці підсовує під руку олов’яним піддоном, щоб я ту решту допив, бо зі джбана вже тече піна. А відвернулась вона від мене, бо вчора, коли я розплачувався, з рукава в мене вистрибнула мишка. Тож я допив, а може, офіціантка відвернулася від мене, бо в мене були закривавлені руки, руки, вкриті засохлою кров’ю, й провівши ними по обличчю, за звичкою витираючи долонею все лице, я відчув, що на чолі в мене повно засохлих мушок, тож я розчавив їх, ніби захищаючись від тих дурних мух сильними ударами руки. В задумі вертався я розкопаною вулицею, бірюзова і червона спідниці вже стояли на сонці під стінами храму Святої Трійці, а циган із фотоапаратом у руках вирівнював їм підборіддя, відходив, дивився крізь вічко, потім іще раз поправив обидва кольорові обличчя, щоб вони дурнувато усміхалися, потім знову підсунув до ока вічко, дав рукою знак, а тоді клацнув і прокрутив трохи далі неіснуючу плівку, циганки аплодували й раділи, наче малі діти, завмерлі в передчутті, чи добре вони вийдуть на тих фотографіях. Я насадив капелюх по самі очі, й коли перейшов справа наліво, переді мною постав досить розгублений професор філософії, товсті окуляри цілилися на мене, ніби дуло стрілецької зброї, наче дві попільнички, він порився в кишенях, як завжди, витягнув десять крон, подав мені й запитав: «Молодий там?» Так, кажу. І, як завжди, він почав шепотіти мені у вухо: «Ставтеся добре до того молодого, гаразд?» Гаразд, кажу. Подивившись, як редактор перебіг двір до вулиці Спаленої, я швиденько пройшов вуличкою, спустився задкуючи в підвал, зняв капелюха і з непокритою головою слухав, як професор несміливо пройшов через двір і тихо спускався в підвал, а тоді, щойно наші очі зустрілися, видихнув і спитав: «Де той старий?» Як завжди, кажу, пішов кудись по пиво. А професор далі розпитував: «Він із вами досі як чорт?» Як завжди, кажу, заздрить, бо я молодший. І професор філософії подав мені прим’яті десять крон, затиснув мені їх у руці, його голос тремтів, коли він шепотів: «Ось вам, щоб краще шукалося, ви щось знайшли?» Я пішов і витягнув з ящика старі номери «Національної політики» і «Національної газети», де, як завжди, були рецензії на театральні вистави й на статті, написані Мірославом Руттом і Карелом Енґельмюллером, і віддав їх професору, який працював у «Театральній газеті» і, хоча його звідти викинули ще п’ять років тому, досі дуже цікавився театральними рецензіями тридцятих років. Уважно роздивившись, він складав газети собі в портфель і прощався зі мною, як завжди, давши ще десять крон. На сходах він обернувся і сказав: «Уважно шукайте далі, головне мені зараз — не зустріти того старого». І вийшов у двір, а я, як завжди, насадив капелюх, вибіг задніми дверима на вулицю, пройшов через двір церкви, став біля пам’ятника святого Тадея з капелюхом по самі очі, насуплений і здивований, і дивився, як крокує професор попід самою стіною, а коли він мене побачив, я помітив, як він звично злякався, але, отямившись, підійшов до мене, як завжди, дав мені десять крон і сказав жалісно: «Не зліться на того молодого, чому ви його не любите? Ставтеся до нього добре, гаразд?» Я, як завжди, кивав головою, критик «Театральної газети» йшов геть, я знав, що він має йти прямо, на Карлову площу, але він, як завжди, завертав у двір, ніби ввалюючись за поворот, я бачив, як у двір залітала рука з портфелем, щоб скоріше завершилася дивна зустріч зі мною, зі старим пакувальником, злим як чорт на того молодого. Я бачив, як у наш двір повільно вповзає вантажівка, повернувся у склеп через задвірковий вхід і, стоячи там із малим візком біля ліфта, дивився на п’ятнадцять пакунків, які сьогодні спакував, бачив, що бічні стінки пакунків оздобив намоченими репродукціями картини Поля Ґоґена «Добрий день, пане Ґоґене», і якось усі ці пакунки блищали і красувалися, й мені було шкода, що по них так швидко приїхали, я б охоче ще подивився на картини, які слугували лаштунками, де виникав прекрасно оманливий пейзаж, у якому гриміли ансамблі втомлених мошок… До ліфта зазирнуло обличчя шофера, і ось уже я на візку підвозив пакунок за пакунком, надивившись на той «Добрий день», шкода, що ці пакунки мають поїхати з мого підвалу, але, думаю собі, щойно вийду на пенсію, куплю собі прес, і тоді всі пакунки, які зроблю, лишатиму собі, не робитиму виставок, може, хтось би купив підписаний мною пакунок, наприклад, якийсь іноземець, із моїм нещастям, щоб раптом ніхто не купив мій пакунок, я поставив би ціну в тисячу марок, але з моїм нещастям той іноземець заплатив би мені й тисячу марок, забрав би мій пакунок, і я б не знав, де він і куди можна піти, щоб іще раз ним помилуватися… Пакунок за пакунком піднімалися на ліфті у двір, я чув, як носильник пакунків свариться, скільки навколо пакунка і в ньому мошок, а коли виїхав останній пакунок, із ним разом виїхали і всі мошки, і раптом без цих дурнуватих мух підвал став сумний і покинутий, як буваю покинутим і сумним я. Я виліз на чотирьох — коли вип’ю п’ятий джбан пива, доводиться лізти сходами, наче драбиною, на чотирьох, і, спостерігаючи, як носильник несе останній пакунок, і цей пакунок бере шофер у рукавицях і коліном підсаджує його на решту пакунків, я бачив, що роба носильника ззаду вкрита засохлою кров’ю, кривавим батиком, бачив, як шофер гидливо знімав закривавлені рукавиці й викидав їх, а потім носильник сів поруч із шофером, і пакунки виїхали з двору, і я радів, що над бортами вантажівки видніються тільки їхні боки, самі тобі «Добрий день, пане Ґоґене», хай ці картини тішать тих, хто проходитиме повз вантажівку, хай радіє той, повз кого поїде ця оздоблена вантажівка, разом з пакунками з двору поїхали й ті дурні мошки, на осонні вулиці Спаленої я бачив, як вони оживають, як літають, мов божевільні, навколо вантажівки, сині, зелені й золоті дурнуваті мухи, яких точно вантажать разом із Ґоґеновою «Добрий день, пане Ґоґене» до вантажівки, а потім висиплють у кислоти та луги на фабриці, бо дурні мошки знай собі думають, що десь їм житиметься краще, ніж у прекрасно-стухлій і згорнутій крові. Коли я хотів піти у склеп, шеф із замученим лицем раптом став переді мною навколішки, молитовно склав руки і попросив: «Гантю, заради бога, молю тебе, на колінах прошу, поки не пізно, отямся, перестань пити ті джбани пива й працюй, не муч мене, бо якщо так піде й далі, замучиш…» Я злякався, нахилився й ніжно підняв шефа з колін попід лікті, й попросив його: «Отямтеся, добродію, — кажу, — куди ж це годиться отак ставати на коліна…» — і підняв я свого шефа, і відчув, як його тіпає, і ще раз попросив пробачити мені, я не знав, що саме він має мені пробачити, але дуже любив просити у всіх пробачення, бо й сам себе просив самого себе простити за те, ким я був і що було моєю природою… Зовсім збідований повернувся я у свій підвал, привалений вагою провини перед шефом, ліг горілиць у вм’ятину, ще теплу вм’ятину від циганки в бірюзовій спідниці, лежав і слухав звуки з вулиці, цю гарну конкретну музику, слухав, як у п’ятиповерховому домі, де цей наш збірний пункт, постійно десь тече і шумить стічна вода, чув, як смикаються туалетні ланцюжки, а коли вслухався углиб землі, дуже ясно і тихо чув, як десь там клоаками й каналами течуть стічні води й фекалії, і поки мошки подалися у світи, під бетоном я чув плач і тоскний писк щурів, бо у всіх столичних каналах досі лютували битви двох щурячих кланів за те, хто буде володарем усіх клоак і каналів міста. Небеса не гуманні, життя наді мною, піді мною і в мені — теж ні. Добрий день, пане Ґоґене!

5

Тож усе, куди не поглянь у цьому світі, все водночас іде вперед і водночас повертається назад, наче ковальські міхи, наче за вказівкою зелених і червоних кнопок на моєму пресі все переходить у свою протилежність, і тільки так у світі нічого не спотикається, і я вже тридцять п’ять років пакую старий папір, а для такої роботи в пригоді стане не тільки університетська освіта чи класична гімназія, а й богословська семінарія. Наприклад, спіраль і коло в моїй роботі відповідають одне одному, progressus ad futurum об’єднується з regressus ad originem, і я все це на собі відчуваю, і, через те що освічений мимохіть, я нещасливо щасливий і недавно почав мріяти, як progressus ad originem об’єднається з regressus ad futurum. Так я розважаюся, поки інші громадяни за вечерею читають «Вечірню Прагу». Вчора ми поховали мого дядька, того барда, який вказав мені шлях, коли у садку в Хабрах поставив собі станційну будку, між дерев проклав колії, разом з друзями відремонтував локомотивчик марки «Оренштайн і Коппель», і щосуботи та щонеділі вони їздили з трьома вагонетками, вдень возили дітей, а ввечері їздили самі, кухлями п’ючи пиво. Вчора ми поховали дядька, його в своїй будці вдарив інсульт, було літо, друзі роз’їхалися в ліс чи до води, ніхто не приходив у ці спекотні липневі дні, й дядько п’ятнадцять днів лежав мертвий на підлозі будки, поки машиніст не знайшов його, вкритого мухами й червами, й тіло його розтеклося підлогою, мов камамбер.

Працівники похоронної служби взяли з дядька тільки те, що трималося в одязі, а потім прибігли по мене, і я, звиклий до такого в своєму підвалі, мусив лопатою і стамескою зішкрябувати з лінолеуму припечені до підлоги рештки, мені дали пляшку рому, і я тихо й уважно зішкрябував те тілесне, що лишилося від дядька; найважче було відшкребти від лінолеуму його руде волосся, яке пов’їдалося туди, мов їжак, машиною збитий на трасі, довелося взяти долото, а коли я закінчив, то висипав рештки під одяг дядька, що лежав у труні, на голову йому прилаштував залізничного картуза, який висів у будці, і приніс Іммануїла Канта, і вклав йому до рук розгорнутий текст, який завжди мене розчулював… Дві речі наповнюють мою душу дедалі більшим захватом… зоряне небо наді мною й моральний закон у мені… Але потім я передумав і перегорнув на інші, ще кращі речення… молодого Канта… коли мерехтіння літньої ночі наповнене мерехтінням зір, і на небі повня, мене повільно затягує в надзвичайну чулість, сповнену дружби й погорди до світу і вічності… А коли я відчинив скриньку, так, ось вона, колекція, яку часто показував мені дядько, але я на такому не знався, набір різнокольорових бляшанок, повні коробки, бо дядько на службі клав для забави на колії шматки міді, латуні, цинку, заліза чи інших кольорових металів, а після того, як проїжджав поїзд, піднімав ці розчавлені шматки, які набували дивних форм, щовечора складав їх у цикли, і кожна така бляшанка мала назву на основі асоціації, яку викликала, ці коробки і скриньки були схожі на скрині з азійськими метеликами, на порожні цукерниці, повні прим’ятих обгорток від шоколадних цукерок. Одну за одною я висипав ці коробки до дядька у труну, яку потім уже закрили віком, і дядько лежав там, засипаний відзнаками, орденами й медалями, ніби високий чин, такий урочистий у труні, бо я прикрасив його у труні так, ніби робив і пресував прекрасний пакунок. Потім повернувся у свій підвал, сходами довелося спускатися на чотирьох, ніби драбиною з горища, я тихо допивав пляшку рому, запиваючи пивом, і долотом віддирав зліплений і зітлілий від вологи папір, схожий на сир ементаль, у чиїх дірках завелися миші, я пив пиво і дер, ніби азбест, зліплений старий папір, і вилами складав у корито цю гидоту, розриваючи мишачі доріжки, руйнуючи їхнє містечко, вантажив їх цілими гніздами, щоб за два дні, поки зачинений наш пункт прийому, встигнути ліквідувати все у підвалі через інвентаризацію. Я зовсім не чекав, коли щодня поливав вечорами ту купу старого паперу, що там унизу все посклеювалося, майже зрослися квіти і книги, й під тиском спресований сміттєпапір, унизу, під горою паперу, спресованого сильніше, ніж кожен мій пакунок, спресований моїм гідравлічним пресом. Чесно, для цієї роботи треба теолога, біля підніжжя, основи купи, куди я жодного разу за пів року від останньої інвентаризації не дістався, старий папір тлів, наче старе коріння в болоті, й видавав солодкавий запах домашнього сиру в горщику, про який на пів року забули, той промоклий і тиском згори спресований папір втратив колір, був сіруватий і трохи бежевий, а ще глевкий, як старий хліб. Я працював до самої ночі, а освіжався, коли виходив до світлового колодязя і з дна дивився вгору на шмат зоряного неба на висоті п’яти поверхів, наче молодий Кант, потім навкарачки з порожнім джбаном вигойдувався до заднього входу й хилитався по пиво, щоби потім знову навкарачки сповзти сходами, ніби спускаючись драбиною у підвал, і у світлі лампочки розгорнути на столі «Теорію неба», пакунки стояли біля ліфта на чатах, сьогодні я почав сотню мокрих і просяклих водою великих репродукцій «Соняшників» Вінсента ван Ґоґа, тому стінки кожного пакунка світилися золотими й оранжевими соняхами на синьому тлі, запах спресованих мишей, їхніх гнізд і старого згнилого паперу поволі розсіювався, стінка преса рухалася туди-сюди, коли я натискав на зелену й червону кнопку, в паузах я пив пиво, читаючи «Теорію неба» Іммануїла Канта про те, як у тиші, загальній тиші ночі й спокої чуттів безсмертний дух говорить незнаною мовою про поняття, які, звісно, можна зрозуміти, але описати годі… Ці речення мене так шокували, що я підбігав до колодязя й дивився вгору на кавалок зоряного неба, а потім знову вилами кидав у корито гидотний папір із мишачими родинами, загорнутими в таку вату, в бавовну, але той, хто пакує старий папір, не гуманний, як і небеса, власне, роботу, яку робив я, хтось таки мав робити, ця робота — побиття немовлят, як його намалював Пітер Брейґель, у цю репродукцію я минулого тижня загортав усі пакунки, але зараз мені світили диски й мішені золотих і жовтих кольорів, «Соняшники» ван Ґоґа, які тільки додавали трагічності. Тож я працював і здóбив мишачі могилки, а ще відбігав і читав «Теорію неба», кожне речення клав на язик, ніби льодяник, тож за роботою мене наповнювали безмірна велич, нескінченна множинність і краса, яка лилася на мене з усіх сторін, зоряне небо дірки колодязя наді мною, війна і бої двох щурячих кланів у всіх столичних каналах і клоаках піді мною, двадцять пакунків, вирівняних, ніби потяг на двадцять вагонів, у напрямку ліфта, і всі повернуті до мене боки пакунків світилися лампами соняхів, повне корито преса під дією сили горизонтального гвинта розмелювало тихих мишок, які навіть не писнули, так само буває, коли мишку впіймає і грається з нею жорстокий кіт, тож милосердна природа винайшла жах, від якого перегорають запобіжники, і жах, сильніший від болю, охоплює того, до кого прийде в час правди. Все це мене захопило, раптом освятило, і я став кращим у власних очах, бо мав відвагу не збожеволіти з того всього, що бачив у цій своїй занадто гучній самотності, тілом і духом пережив і прожив, крізь мене проходило дивовижне пізнання, яке мене через цю працю кидало в нескінченне поле всесилля. Наді мною світила лампочка, червона й зелена кнопки рухали чоло пресу туди й назад, нарешті я дістався дна підвалу й лопатою, як копачі, коли викидають із ями глину, доводилося допомагати собі коліном, щоб держак лопати впорався з тим папером, який уже перетворився на якийсь слиз, на опоку. Ось я вже викинув останню лопату мокрого й в’язкого матеріалу, ніби асенізатор, який чистить дно покинутої клоаки у підземеллі празьких стічних вод. В останній пакунок я вклав розгорнуту «Теорію неба», а коли перев’язав той пакунок дротами, й червона кнопка послабила тиск, викотив на візок цей пакунок і відвіз його до решти двадцяти одного, сів на сходи, й руки мої звисали до землі аж на холодну бетонну підлогу. Двадцять одні «Соняшники» світилися в затишній темряві підвалу, і кілька мишок, що трусилися від холоду, бо вже ніде не було паперу, одна з тих мишок прийшла просто до мене й напала на мене, малюсінька мишка скакала довкола мене на задніх лапках і хотіла мене вкусити чи навіть повалити, а може, лише поранити, скакала всім своїм мишачим тільцем і кусала мене в мокру підошву, я завжди ніжно її відсував, але мишка знову і знову нападала на мою підошву, аж поки врешті, задихана, забилася в куток і дивилася на мене, дивилася мені в очі, а я затрусився, бо знав, що в тих мишачих очах зараз є щось більше, ніж зоряне небо наді мною, ніж моральний закон у мені. Наче грім серед ясного неба, постав переді мною Артур Шопенгауер і сказав, що найвищий закон — це любов, а любов — це співчуття, я зрозумів, чому Артур так ненавидів самовпевненого Геґеля, але радів, бо ані Геґель, ані Шопенгауер не були воєводами ворожих військ, бо ці двоє вели б саме таку війну, яку ведуть два щурячі клани у всіх каналах і клоаках празького підземелля. Сьогодні вночі я був такий збідований, лежав поперек ліжка під балдахіном, над яким балки тримали дві тонни книг, дивився крізь напівморок зі слабкоосвітленої вулиці й у щілинки між балками бачив корінці книжок, і коли було тихо, раптом почув гризіння мишачих зубів, я чув, як вони працюють на небесах мого ліжка, а з кількох книг лунав жаский звук, ніби там цокала секундна стрілка, а де є мишки, там десь наді мною буде й мишаче гніздо, а де гнізда, там за кілька місяців виникне мишачий хутір, а за пів року мишаче село, яке в геометричній прогресії за рік виросте в містечко, здатне гризти балки й перегородки так ретельно, що одного разу, і то дуже скоро, досить буде голосу, необережного руху рукою, щоб на мене злетіло тих двадцять центнерів книг, отак миші відплатять мені за всі пакунки, до яких я їх колись спресував. Так лежав я у напівсні, зовсім знеможений гризінням книжок десь наді мною, і як завжди в цій непевній дрімоті з’явилася мені в образі Чумацького Шляху маленька циганка, любов моєї молодості, циганка тиха і проста, та, що чекаючи мене перед шинком, однією ногою виступала й поверталася так, як стоять балерини в першій позиції, прекрасна красуня моєї молодості, про яку я вже давно забув. Усе її тіло було вкрите потом, пахким мускусним жиром

[1] Коропи — традиційна чеська їжа на Різдво. — Тут і далі примітки перекладачки.

[2] Вираз на позначення чеських політиків 1970-1980-х років, повністю залежних від дій Москви. Походить від реалії доби нормалізації — можливості взяти їжу на винос із робітничих їдалень.

[3] Матєй Антонін Коніаш (1691–1760) — чеський проповідник, місіонер, цензор, єзуїт. Символ утиску чеської культури.

[4] Міхаель Тонет (1796–1871) — німецький підприємець, столяр, дизайнер і винахідник меблів.

[5] «Тузекс» — мережа магазинів у соціалістичній Чехословаччині, де можна було купити іноземні товари за спеціальну валюту.

[6] Голешовіце — район у Празі біля річки Влтави. На іншому боці річки розташований район Лібень, де жив Богуміл Грабал.

[7] Підбаба — район у Празі.

[8] Цитата з тексту Рембо «Сезон у пеклі» (переклад Всеволода Ткаченка та Михайла Москаленка).

[9] Поржіцькі ворота — одна з в’їзних брам Праги, що не збереглася до нашого часу.

[10] Філософські ідеї Лао-цзи.