Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли допили чай, Джемі почав жартувати зі мною, бо його, певно, турбувала моя кисла пика. Догадуючись, що мене щось бентежить, він звернувся до Кейт:

— Либонь наш професор задумав щось. Тиха вода греблю рве...

Кейт хитнула головою й глянула на мене з усмішкою, немовби радячи не звертати на Джемі уваги.

— Від такого тільки й жди якогось дива, — сказав знову Джемі. — Особливо, коли він добре плигає.

Від цього натяку на мій недавній успіх у шкільних змаганнях, коли я плигнув вище за всіх, я зашарівся, але мені приємно було чути, що мій рекорд на цілий дюйм ще й з чвертю поліпшив попередній. Та скоро Джемі розпалив справжнісінький вогонь у моїх грудях.

— Якщо вже хочеш знати, — лукаво посміхнувся він до Кейт, — Робі закоханий.

О, чисте, яскраве полум’я, що гріє мені серце! Звідки ж він знає? Я сидів, опустивши очі, втішався хвилею щастя, що вщерть заповнила мене

— Ну, як там вдома? — звернулась Кейт, щоб припинити кепкування Джемі.

Я зразу ж простягнув листа.

— Пробач, будь ласка, я й забув про нього.

Кейт розпечатала листа і двічі перечитала; обличчя в неї почорніло, а на лобі з’явилися червоні гулі, яких я вже й не сподівався бачити. Потім віддала листа Джемі.

— Погані справи. Батько дедалі більше хворіє на це, — замислено сказала Кейт, а Джемі якось дивно поглядав на мене.

Раптом прокинувся малий, і Кейт, що рада була нагоді змінити настрій, взяла його до себе на коліна. Мені теж дали потримати малюка, і Кейт сказала:

— А він тебе вже любить. Почекай, скоро й у тебе буде такий.

Я криво посміхнувся, бо був упевнений, що при моїй хворобі цього не може бути.

Коли малого знову поклали в колиску, я сказав, що маю йти.

Кейт провела мене до дверей. І коли ми лишилися самі, спитала:

— Мама казала тобі, про що писала?

— Ні, Кейт, — посміхнувся я. — До того ж у мене зараз голова вщерть забита власними справами.

— Пустими чи хорошими? — спитала Кейт, схиливши голову.

— Хорошими, Кейт, хорошими... Розумієш, Кейт... — запнувся я і глянув у чорну темряву ночі, пронизувану мерехтливими вогнями; десь засвистів паровоз, а здалеку, немов луна, відгукнувся йому пароплав.

— Ну, гаразд, Робі, — посміхнулась Кейт. — Тоді будемо тримати наші новини при собі. Прощавай.

Я квапливо потис їй руку і чимдуж кинувся бігти. Кейт я дуже любив, та не їй сповіщу я свою новину... А з далекої річки знову зойкнув гудок пароплава; я здригнувся в захопленні від близької й жаданої зустрічі.

3

Серце моє співало, коли я вертався по Драмбак Род; а тільки-но звернув на Сінклер-драйв, де цвіли липи, устилаючи вуличку жовтим пилком, як кров застукотіла у мене в скронях. Хоч, здавалось, у цьому кварталі й не було для мене нічого нового, а похилі будинки стояли такими ж байдужими, як і завжди, назва цієї вулички з деяких пір набрала для мене великого значення... Була майже восьма година, коли я підходив до крайньої дачі, — і зразу ж почув: Алісон співала.

Саме в цей час вона щоденно тренувалась, бо голос у неї був досить хороший, і всі віщували їй кар’єру співачки. До мого приходу вона вже скінчила всі гами та вправи і зараз співала чудову шотландську пісню під супровід матері.

Голос Алісон дзвенів, як срібний дзвіночок; я аж очі заплющив від захоплення. І зразу ж в моїй уяві постала Алісон: не та маленька дівчинка, що з нею я завжди бавився, а висока ставна красуня, яка тепер не бігала, мов навіжена, а ходила спокійно й рівно, немовби відчуваючи достойність і красу, що зріла в ній. Я уявив її такою ж, як і шість місяців тому, коли вона разом з дівчатками виходила з роздягальні у синьому спортивному костюмчику, який щільно облягав її тонку статуру, а я стояв, немов укопаний, і довго проводжав її очима. Вона ж, продовжуючи цокотіти до товарок, нараз піднесла до волосся руку, і мені кинулися в очі її маленькі груди, що випинались з-під кофтини. Помітивши мій погляд, вона люб’язно посміхнулась й привітно закивала головою. О, боже мій, що сталося тоді зі мною! Хвилі приємного тепла розбіглися по жилах, і я ще довго не міг зрушити з місця, мов зачарований отим видінням.

О,  Алісон! Твої чудові карі очі та ніжна лебедина шия навік причарували мене! Тому й стою я ось тут під серпанком ночі й, затамувавши подих, дослухаюсь до твого співу, що, мов чарівна пісня соловейка, лунає на всю околицю

Коли Алісон замовкла, я опам’ятавсь і пройшов у хвіртку. Великий сад, оточений з усіх боків високою кам’яною стіною, розрісся перед будинком; обабіч алеї розкинулись квітники, обсаджені кущами рододендронів. Хоч мати Алісон і не була бідною, у неї невистачало коштів, щоб тримати своє господарство в такому стані, як це було на віллах вздовж драмбакської дороги. Я подзвонив, і мене впустила Дженнет, літня покоївка, котра служила у місіс Кейс уже понад десять років; вона завжди стрічала мене підозріло, що здебільшого властиве старим слугам, хоч тоді я вважав, що це стосується тільки мене. Покоївка провела мене до вітальні, де Алісон уже розклала підручники, а мати, сидячи біля каміна, схилилась над вишиванням.

Це була приємна світла кімната, що після нічної темряви здалася мені сліпучою; на стінах, оббитих яскравими обоями, висіли акварелі місіс Кейс; білі муслінові завіски прикривали вікна; два горшки з голубими гіацинтами сповнювали ніжними пахощами повітря; на розкритому роялі валялась шовкова намітка з китицями; всі меблі були в ситцьових чохлах. Зайчики від полум’я бігали по бенарських статуетках, виставлених у гірці з бронзовими прикрасами, а на каміні поважно виступала ціла процесія білих індійських слонів. Усі ці дрібнички понавозив із своїх заморських мандрів покійний капітан Кейс.