Гармонія (новели): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так…

— На фронт виїхав граф… На фронт виїхав граф, — шипить хтось нервово у телефонну трубку…

Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв’язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!

Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, як раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім’я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість…

Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…

У мене тихо котяться по виду сльози.

— На фронт виїхав граф, — шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.

Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!

Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!..»

А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, — не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити, — з диким свистом летить гарматний постріл та б’є на приціл позад нас.

Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія…»

Я загнуздав переляканого коня та встиг запам’ятати знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.

— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.

Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:

— Дайош Варшаву!..

— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…

— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.

— Цо?

І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…

— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…

Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…

— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.

Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…

«Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!» — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.

— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант…

Я на хвилину закам’янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово «смерть».

— Я — бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.

— Не пан?!

Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:

— Я — бідний!