Гепард: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Князь добре знав, як паплюжили віце-короля і консерватори, і ліберали, але він зовсім не збирався виказувати друзів і, щоб уникнути прямої відповіді, прикрився загальними фразами:

— Це справжній дворянин, кров’ю захищає інтереси корони, хоч і трохи застарий для такої тяжкої місії…

Король похмурнів: Саліна явно відмовлявся стати його шпигуном, не хотів бути йому корисним, отже, нічого марнувати час на даремні балачки. Спершись руками об стіл, він став прощатися.

— У мене стільки роботи — все королівство на моїх плечах! — На прощання він знов одягав маску Друга. Тепер наставала пора кинути князеві цукерку: — Коли знову будеш в Неаполі, Саліно, то завітай з Кончеттою до королеви. Дівчина ще надто молода, щоб бути представленою до двору, але її величність з радістю запросить вас на приватний обід. Адже красуні — найсолодша приправа до макаронів. Прощавай, Саліно, бувай здоровий!

Проте останнього разу прощання мало кепський присмак. Князь уже вдруге вклонився і саме збирався відчинити двері, як раптом Фердинанд звелів йому зупинитися.

— Слухай, Саліно, я чув, що в Палермо ти бозна з ким лигаєшся. А той твій небіж Фальконері… невже ти не можеш приборкати його?

— Даруйте, ваша величносте, у Танкреда лише карти й жінки в голові.

Королю увірвався терпець.

— Ой, Саліно, не мели казна-що! За все відповідатимеш ти, адже ти його опікун. Скажи, хай шанується, а то буде біда. Можеш іти!

Коли дон Фабріціо знову йшов помпезно і безлико прибраними залами, прямуючи до апартаментів королеви, щоб поставити своє ім’я в книзі відвідувачів, його раптом охопив розпач. Він відчув себе ображеним і плебейською сердечністю короля, і його поліцейською підозріливістю. Деякі князеві друзі ладні були вбачати в фамільярності Фердинанда вияв дружби, а в погрозах — ознаку могутності. Але не дон Фабріціо. І, обмінюючись на ходу плітками з елегантним камергером, він питав себе, хто прийде на зміну цій династії, обличчя якої вже було позначене печаттю приреченості. Невже п’ємонтець, так званий «чесний король»[57], який зчиняв такий галас у своїй маленькій глухій столиці?! Хіба ж це не один дідько? Туринська вимова замість неаполітанської та й годі.

Підійшовши до книги відвідувачів, він написав: «Фабріціо Корбера, князь Саліна».

«А може, республіка дона Пеппіно Мадзіні[58]? Ні, дякую. Тоді я стану просто добродієм Корберою».

Він не міг заспокоїтись до самого Неаполя, незважаючи на перспективу побачення з Корою Даноло.

Що робити в цій ситуації? Чіплятися за сьогоднішній день і уникати стрибків у темряву? А може, почекати, поки на курному палермському майдані знову загримлять постріли, як місяць тому? Проте й постріли нічого не вирішують.

— Ні, самими «бах! бах!» нічого не доб’єшся! Правда, Бендіко?

«Дзень-дзелень!» — зателенькав дзвоник, скликаючи родину на вечерю. Бендіко біг зі слинкою в роті, наперед смакуючи почастунок. «Справжній п’ємонтець!» — подумав князь, ідучи сходами нагору.

Вечері в домі Салін відбувались з тією підупалою бучністю, яка визначала обличчя Королівства обох Сицилій. Сама вже кількість людей за столом (разом з господарями, дітьми, гувернантками та вихователями їх було чотирнадцять) надавала йому врочистого вигляду. Застелений тонкою, хоч і підлатаною скатертиною, стіл весь сяяв при світлі величезної карселевої лампи[59], абияк прилаштованої до старовинної люстри з муранського скла під німфою на стелі. Крізь вікна їдальні ще лилося потоками денне світло, але білі фігурки над дверима, що імітували барельєф, вже зливалися з темним тлом. Тьмяно вилискувало масивне столове срібло, і холодно сяяли грані чудових богемських склянок, на кожній з яких можна було розгледіти дві літери: F.D. (Ferdinandus dedit)[60], що нагадували про королівську щедрість; але тарілки з геральдичними гербами залишилися з сервізів, не добитих кухарчуками. Найбільші з них, прекрасні каподімонте[61] з широким мигдалево-зеленим бордюром, розцяткованим золотими якорями, були відібрані спеціально для князя, який любив оточувати себе речами, пропорційними до його зросту (єдиним винятком з цього правила була його мініатюрна дружина). Коли князь увійшов до їдальні, усі вже стояли біля своїх стільців, чекаючи на нього; сиділа тільки княгиня. Перед прибором князя, на чолі цілого кортежу страв, височіла велетенська срібна супниця, накривку якої вінчала фігурка танцюючого гепарда. Суп завжди розливав сам князь — це було для нього приємним обов’язком і водночас символом місії годувальника родини, pater familialias[62]. Проте цього вечора всі почули, що ополоник у його руці загрозливо брязкає об вінця супниці. Востаннє цей звук тут чули досить давно. Але всі знали, що він завжди був ознакою великого, поки що стримуваного гніву. (Через сорок років один із синів князя розповідав, що в їхньому домі нічого так не боялися, як цього тихого брязкоту.) Князь помітив, що за столом немає його шістнадцятирічного сина Франческо-Паоло. Хлопець вбіг у ту ж мить і, перепросивши батька, сів на своє місце. Дон Фабріціо нічого не відповів, але отець Пірроне, який виконував обов’язки охоронця родини, схилив голову і віддався на волю Божу. Бомба не вибухнула, однак свист від її падіння паралізував усіх присутніх, і настрій у всіх зіпсувався. У той час, як усі заклопотано їли, князь по черзі оглядав холодними примруженими очима своїх дітей, які принишкли від страху.

Але страх їхній був даремний! «Славна в мене сім’я», — думав він. Усі чотири дочки були гарні здорові дівчата, кожна мала спадкову салінівську зморшку на переніссі і пару лукавих ямочок на щоках. Обидва сини, стрункі і при цьому дужі хлопці рвучко, але обережно орудували виделками. Третього, середульшого, найулюбленішого і найбільш непокірного сина Джованні вже два роки не було вдома. Одного чудового дня він кудись зник і протягом двох місяців не подавав про себе жодної звістки. Потім з Лондона прийшов чемно-холодний лист, в якому Джованні просив пробачити йому за неприємності, яких він заподіяв родині; повідомляв, що почуває себе добре і що теперішнє скромне життя дрібного прикажчика на вугляному складі йому більше до вподоби, ніж безжурне існування в задушливому палермському раю. Згадка про цей лист викликала в уяві князя образ сина, який самотньо тиняється по чужому туманному безбожному місті, і серце його раптом стислося від болю. Він ще більше спохмурнів.

Глянувши на насупленого чоловіка, княгиня, що сиділа поруч, простягла свою тоненьку, як у дитини, ручку і легенько погладила нею могутню лапу, що лежала на скатертині. Ці несподівані пестощі викликали у князя низку найрізноманітніших почуттів, і перш за все роздратування від того, що його жаліють, а ще — несподівану хвилю чуттєвості, не спрямовану, однак, на ту, яка її розбудила. Перед ним раптом постав образ Маріаніни, голова якої потопала в подушці.

— Гей, Доменіко! — шорстко гукнув він до слуги. — Піди скажи дону Антоніно, щоб запрягав гнідих. Тільки-но скінчиться вечеря, я поїду до Палермо.

Очі княгині немов оскліли і, глянувши на дружину, князь пожалкував про свій вчинок. Але він не міг скасувати відданого наказу, і тому вирішив розбавити жорстокість іронією.

— Їдьмо зі мною, шановний отче, їдьмо. Повернемось об одинадцятій; ви матимете змогу відвідати своїх друзів у «Каза Професса»[63].

Нічна прогулянка до Палермо в такий тривожний час могла мати лише одну мету: якусь безсоромну любовну пригоду, а те, що князь запросив з собою домашнього священика, було з його боку страшенним нахабством, справжньою образою. В усякому разі, так це видалося отцеві Пірроне, і він образився, але, звичайно, заперечувати не став.

Тільки-но було спожито останню мушмулу на столі, як до ґанку підкотила карета. Коли до їдальні ввійшла покоївка з високим князевим циліндром та чорним трикутним єзуїтовим капелюхом у руках, княгиня, навіть не намагаючись приховати сліз, що набігли їй на очі, востаннє спробувала відмовити чоловіка од його наміру.

— Слухай, Фабріціо, зараз такий неспокійний час… Вулиці кишать озброєними солдатами та всіляким набродом. Я боюся за тебе.

Князь глузливо посміхнувся.

— Дурниці, Стелло, дурниці… Що може зі мною трапитись? Адже в Палермо мене кожний собака знає. Людей моєї комплекції там мало! Прощавай!

І він недбало поцілував дружину в чоло. Проте, вже прямуючи до карети, дон Фабріціо раптом відчув, що його рішучість потроху слабне (можливо, через те, що запах шкіри дружини пробудив у ньому ніжні спогади, а може й тому, що кроки отця Пірроне, який ішов ззаду, нагадали про неприємну необхідність відмолювати гріхи), і хотів уже був звеліти, щоб розпрягали. Та в цю мить з відчиненого нагорі вікна до нього долинув істеричний зойк:

— Фабріціо, любий Фабріціо! — А потім — жалісний стогін. У княгині почався черговий напад істерії.

— Рушай! — гукнув князь кучерові, що сидів на передку, тримаючи навскіс батога. — Треба відвезти преподобного отця до монастиря.

[57] Мається на увазі сардинський король Віктор-Еммануїл II (1820–1878), за якого відбулося об’єднання Італії.

[58] Джузеппе Мадзіні (1805–1872) — видатний діяч національно-визвольного руху Італії, політик, патріот, письменник і філософ, що зіграв важливу роль в ході першого етапу руху за національне звільнення і ліберальні реформи в XIX столітті.

[59] Олійна лампа, винайдена французьким ювеліром Карселем 1800 року.

[60] Фердинанд дарує (лат.).

[61] Різновид порцеляни (від назви передмістя Неаполя, де вона вироблялася).

[62] Батька родини (лат.).

[63] Резиденція єзуїтів з церквою Ісуса, однією з найвидатніших пам’яток барокової архітектури в Палермо.