Гепард: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На обрії справді забовваніли три дерева. То були евкаліпти, найнезграбніші з усіх дітей матінки-природи, перші дерева, що їх зустріла на своєму шляху князівська родина, відтоді як о шостій годині ранку виїхала з Бізаквіно. Зараз уже минула одинадцята — протягом п’яти годин перед ними височіли лише ліниві групи горбів, що горіли золотом у сонячному сяйві. Швидка їзда по рівній місцевості раз по раз чергувалась з нестерпно довгими підйомами та спусками, під час яких доводилося стримувати коней. І, незалежно від того, як ішли вони — повільною ступою чи жвавим клусом — весь час невпинно й монотонно брязкотіли балабончики; здавалось, що це дзвенить повітря над розпеченою до білого землею. Дорога бігла повз крихітні принишклі села, немов намальовані на світло-блакитному небі, через пересохлі річки, над якими нависли химерні мости, проз мертві яри, порослі ріденькими кущиками сорго та дроку. І впродовж усього шляху — ні деревця, ні краплини води, тільки сонце та курява. Всередині карет, за спущеними завісками, що захищали від сонця і куряви, температура досягала близько п’ятдесяти градусів. Тому так і зраділи подорожні, угледівши на тлі вицвілого неба гілля цих спраглих від спеки дерев; це означало, що навколо вже простягаються землі дому Саліна, що до Доннафуґати залишилось не більше двох годин їзди і що скоро можна буде поснідати і навіть освіжити обличчя затхлою водою з колодязя.

Через десять хвилин карети в’їхали на ферму Рампінцері. В центрі її височіла величезна будівля, в якій лише протягом одного місяця на рік, під час жнив, жили наймити і стояла скотина. Над масивними, трохи перехнябленими дверима танцював кам’яний гепард з перебитими передніми лапами; поруч з будівлею під сторожею евкаліптів стояв глибокий колодязь, німо пропонуючи всі послуги, на які був здатен: він міг слугувати купальнею, водопоєм, буцегарнею і кладовищем. Він тамував спрагу, поширював тиф, тримав в ув’язненні арештованих, переховував трупи тварин і людей, аж поки вони не перетворювалися на відполіровані безликі скелети.

Усі повиходили з карет. Князь радів від думки, що скоро буде в улюбленій Доннафуґаті, і, дивлячись на спокійний вираз чоловікового обличчя, княгиня забула про свою втому. Бідолашні дівчата ледве тримались на ногах, і тільки хлопці, збуджені враженнями від довгої подорожі, здавалось, не відчували виснажливої спеки. Француженка-гувернантка мадемуазель Домбрей, згадуючи роки, які вона провела в Африці в родині маршала Бюжо[75], весь час стогнала: «Mon Dieu, mon Dieu, с’est pire qu’en Afrique![76]» і не встигала витирати піт зі свого кирпатого носика. Зате отець Пірроне вражав усіх своєю невичерпною бадьорістю: він усю дорогу прокуняв над розкритим молитовником і тепер дивувався, що так швидко приїхали. Двоє лакеїв та покоївка, звиклі до міського життя, роздратовано оглядали місцевість, а невтомний Бендіко відразу почав гасати за круками, що зі зловісним карканням кружляли над самою землею.

Усі подорожні були з голови до ніг вкриті пилюкою, яка білою хмаркою осипалася на землю, поки вони обтріпували від неї один одного.

З-поміж цієї змореної, запорошеної юрми особливо вирізнявся елегантний Танкред. Усю дорогу він їхав верхи і, діставшись до ферми на півгодини раніше за інших, уже встиг умитися, обтрусити одяг і навіть змінити білу краватку. Витягаючи воду з цього багатофункціонального колодязя, він зиркнув на своє відображення у воді, щоб перевірити свій вигляд: усе було гаразд, чорна пов’язка на його правому оці не так прикривала, як нагадувала про рану, яку він дістав три місяці тому в битві під Палермо, друге його блакитне око немов перебрало на себе весь обов’язок виражати лукавство замість тимчасово затьмареного, а ясно-червона смужка на білій краватці делікатно натякала на червону сорочку ґарібальдійця, яку він зовсім недавно зняв. Він допоміг княгині вийти з карети, стер рукавом порох з князевого циліндра, почастував цукерками своїх кузин, перекинувся жартами з кузенами, мало не став навколішки перед отцем Пірроне, подражнив енергійного Бендіко, підбадьорив мадемуазель Домбрей, покепкував з кожного і зачарував усіх.

Кучери розпрягали коней і повільно, щоб дати їм охолонути, повели до водопою; в тіні барака, на свіжій соломі, слуги розстелили скатертини і принесли клунки з їжею. Всі сіли снідати біля колодязя. А навкруги, скільки сягало око, простягалися похмурі поля, на яких жовтіли скирти скошеного хліба та чорніли обпалені сонцем верхівки мертвих горбів. Розпачливий скрекіт цикад сповнював повітря — здавалось, це хрипить спрагла Сицилія, задихаючись від серпневої спеки, й марно благає дощу.

За годину, підживившись і трохи відпочивши, подорожні рушили далі. Зморені коні насилу переставляли ноги, але знайомий краєвид здавався вже не таким зловісним, і час минав швидко. Усі впізнавали знайомі околиці — улоговину Драґонара й перехрестя Мізільбезі, місця колишніх вилазок та пікніків, а невдовзі з-за пагорка виринула церковця Милостивої Богоматері, яка бувала найдальшою метою їхніх піших прогулянок. Княгиня задрімала, а дон Фабріціо, який сидів поруч, почував себе цілком щасливим. Його ще ніколи так не приваблювала перспектива пожити три місяці в Доннафуґаті, як тепер, у серпні 1860 року. Взагалі князеві завжди подобалась місцевість, люди, феодальний устрій життя в Доннафуґаті, а недавно, вперше за багато років, він відчув, що може легко обійтись і без спокійних вечорів у затишній обсерваторії, і без випадкових побачень із Маріаніною. Одверто кажучи, те, що протягом останніх трьох місяців відбувалось у Палермо, викликало в князя глуху відразу. У своїй гордині він хотів бути єдиним, хто розумів би ситуацію і міг спокійно зустріти цих блазнів у червоних сорочках, але уже встиг переконатись, що ясновидіння не було монополією дому Саліна. Усі палермці здавались щасливими, за винятком хіба що мізерної жменьки дрібноголових буркунів; Мальвіка, його свояк, умудрився потрапити до лабетів поліції Диктатора[77] і десять днів просидів у буцегарні, а обережний, хоч і не менш невдоволений Паоло залишився у місті, де з головою поринув у підготовку якоїсь дріб’язкової змови. Всі інші бурхливо виявляли свою радість: чіпляли на капелюхи трибарвні кокарди, цілими днями марширували по вулицях, галасували, декламували вірші, виголошували промови. Спочатку вся ця веремія мала якийсь сенс: одні з городян вітали нечисленних поранених, що походжали головними вулицями, інші гамселили в темних провулках бурбонських шпигів — одне слово, усі якось допомагали встановлювати новий лад. Але після того, як рани у героїв загоїлись, а вцілілі королівські шпиги вступили до нової поліції, ця метушня почала здаватися князеві безглуздим і гротескним фарсом, хоч вона й не була для нього несподіванкою. Все це, на йому думку, було зовнішнім виявом кепського виховання, бо в основі своїй економічний та соціальний уклад життя в країні залишився без істотних змін, точнісінько, як він передбачав. Дон П’єтро Руссо дотримав свого слова: в околицях вілли Саліна не пролунало жодного пострілу, а якщо в палермському палаці і вкрали китайський порцеляновий сервіз, то винен у цьому був сам головотес Паоло, який наказав скласти порцеляну в кошики, а потім, злякавшись обстрілу, залишив усе посеред двору. Дурні були б слуги, якби проґавили таку нагоду!

П’ємонтці (це нейтральне слово подобалось князю більше, ніж звеличувальне «ґарібальдійці» чи зневажливе «ґарібальдисти») з’явились до нього якщо й не з капелюхами в руці, як провіщав Руссо, то, в усякому разі, приклавши руку до козирка своїх червоних кепі, не менш потворних, ніж кашкети бурбонських офіцерів.

У кінці червня на віллу Саліна у супроводі ад’ютанта прибув молодий генерал у червоному мундирі з чорними петлицями — гості хотіли оглянути знамениті фрески на стелях. Попереджений за добу раніше Танкредом, князь встиг як слід підготуватися до зустрічі: він наказав зняти й винести з салону парадний портрет Фердинанда II і повісити на його місце єрусалимський пейзаж невідомого автора «Озеро Вифезда» — переміна ця була доцільною як з естетичних міркувань, так і з політичних.

Генерал, жвавий тридцятирічний тосканець, неабиякий любитель похизуватися та побазікати, відзначався, зрештою, ввічливістю й хорошими манерами. Він з належною пошаною звертався до князя «ваша вельможносте», хоч це докорінно суперечило першим декретам Ґарібальді. Жовторотий дев’ятнадцятирічний ад’ютант сам був міланським графом і зачарував дівчат своїми лакованими чоботами та гаркавим «р» на французький манір.

Вони прибули разом з Танкредом, якого під час одного бою зробили капітаном. Він сам трохи спав з лиця від страждань, яких йому завдала рана, але у своєму червоному мундирі виглядав таким же привабливим та життєрадісним, як і раніше. Він був у найкращих стосунках з «переможцями»: вони були на «ти» і називали один одного «мій доблесний друже» — п’ємонтці з дитячою радістю, а Танкред із знайомою князеві ледь помітною іронією в своєму гугнявому голосі. Спочатку дон Фабріціо прийняв гостей з холодною ввічливістю, але потім вони зуміли розвеселити його, то ж він геть заспокоївся і запросив їх на обід через три дні. Це було незабутнє видовище: генерал наважився заспівати «Знов знайшов я веселу місцинку»[78], а Кароліна акомпанувала йому на роялі. Танкред байдуже перегортав ноти, немов не помічав, як вони фальшивлять. А тим часом юний міланський граф, сидячи на дивані поруч Кончетти, розповідав їй про свою любов до апельсинового цвіту і відкривав їй поезію Алеардо Алеарді[79]. Вдаючи, що уважно слухає ад’ютанта, Кончетта не зводила засмучених очей з байдужого обличчя кузена, що здавалось блідішим, ніж звичайно, у мерехтливому світлі фортепіанних свічок.

Вечір пройшов ідилічно, а потім було багато інших, не менш ідилічних вечорів, і на одному з них генерала попросили взяти під свою опіку «старого, недужого отця Пірроне», якому, згідно з новим законом про депортацію єзуїтів, загрожувало вигнання. Генерал, який вже встиг полюбити лагідного священика, вдав, що повірив у його кепське здоров’я, і незабаром домігся для нього дозволу залишитись на Сицилії. Цей епізод зайвий раз переконав дона Фабріціо у правильності його передбачень.

Протекція генерала виявилась також неоціненною, коли виникла потреба дістати перепустку для подорожування у цей неспокійний час. Лише завдяки йому князеві дозволили виїхати з родиною на літо до милої його серцю Доннафуґати, а молодому капітанові, незважаючи на те, що революція тривала, дали місячну відпустку, і він зміг вирушити разом з родиною. Взагалі ж, якщо відкинути проблему перепусток, лаштування до від’їзду були довгими і марудними. Довелося почати дипломатичні переговори з «впливовими людьми» в Джірдженті[80] — переговори, що закінчились ввічливими посмішками, потисками рук та брязкотом дукатів. Таким чином, князь дістав щось на зразок другої перепустки, набагато ефективнішої за першу. Залишалось спакувати масу всіляких речей та продуктів, відіслати заздалегідь слуг та кухарів, розібрати невеличкий телескоп та умовити Паоло, щоб той залишився в Палермо. Після цього можна було від’їжджати. Генерал та його юний ад’ютант прийшли прощатися з букетами квітів і довго махали своїми кепі вслід каретам. У відповідь з віконця князівського берлина вихилився чорний шапокляк, але маленька, обтягнута чорною мереживною рукавичкою рука, яку так прагнув побачити молодий граф, спокійнісінько лежала на колінах Кончетти.

Ця триденна подорож була жахлива. Шляхи, славнозвісні сицилійські шляхи, через які князь Сатріано втратив свою посаду намісника, являли собою вузькі, вибоїсті смужки землі, вкриті товстим шаром м’якого пороху. Перша ніч, яку подорожні провели в Марінео у знайомого нотаря, була більш-менш стерпна, але друга, на яку їм довелося зупинитись у поганенькому заїзді в Пріцці, перетворилась для них на суцільні тортури: вони ні на мить не склепили очей, лежачи по троє в одному ліжку і відбиваючись від бридких паразитів. На третю ніч зупинилися в Бізаквіно, де в готелі вже не було блощиць, але натомість під час вечері князь знайшов тринадцять мух у своїй склянці з шербетом і погано спав від задушливого смороду екскрементів, що йшов і з вулиць, і з суміжної вбиральні. Він прокинувся на світанку, весь вкритий липким потом, і раптом подумав, що ця подорож дуже схожа на все його життя: спочатку пишні зелені долини, потім круті підйоми, небезпечні перевали і, нарешті, ось ця до відчаю одноманітна горбата і мертва пустеля без кінця і краю. Подібні роздуми — найгірше, що може трапитись з літньою людиною, і хоча князь знав, що їх незабаром розженуть денні клопоти, він усе одно не міг позбутися гострого душевного болю, бо добре знав, що ці думки залишають у душі чорний осад, який, щоденно нагромаджуючись, зрештою і призводить до смерті.

Перші промені сонця загнали ці сумні думки кудись у закутки підсвідомості. Доннафуґата з її старовинним палацом, закладеним святими предками, з її прекрасними фонтанами і неповторною атмосферою вічної юності була зовсім близько. Там жили милі, прості і вірні люди. Але тут його схвилювала одна думка: хтозна, як вплинули на їхню вірність останні події. «Що ж, скоро побачимо».

Вони вже майже прибули на місце, коли у віконце карети заглянув усміхнений Танкред.

— Готуйтесь, за п’ять хвилин будемо вдома!

Танкред був надто тактовним, щоб в’їхати до містечка раніше від князя. Він стримав коня і вже до самої Доннафуґати не віддалявся од карети дона Фабріціо.

Біля маленького мосту, за яким починалося містечко, їх чекало кілька десятків жителів на чолі з місцевими властями. Як тільки берлини наблизились, муніципальний оркестр програв у шаленому ритмі мелодію «Ми маленькі циганчата»[81], якою за традицією Доннафуґата зустрічала князя. Тільки-но вмовкла музика, як з церкви та з монастиря Святого Духа, повідомлених про приїзд князівської родини хлопчаками на варті, озвалися дзвони, сповнивши повітря веселим бамканням. «Слава Богу, все поки що, як і раніше», — подумав князь, виходячи з карети. Серед представників влади він побачив мера, дона Калоджеро Седару, з триколірною перев’яззю на грудях, такою ж новою, як і його посада; настоятеля монсеньйора Троттоліно з м’ясистим засмаглим обличчям; нотаря дона Чіччо Джінестра з жабо та китицею капітана Національної гвардії; лікаря дона Тото Джамбоно. Поруч стояла маленька Нунція Джарріта з оберемком квітів для княгині, зірваних півгодини тому в палацовому парку, та церковний органіст Чіччо Тумео, що зустрічав князя скоріше як особистий друг та товариш по полюваннях, аніж як представник влади. Щоб зробити князеві приємність, він наважився привести з собою Терезіну, вогняно-руду лягаву суку з двома білими плямами над очима. Схвальна усмішка князя цілком винагородила його за цю турботу. Дон Фабріціо був у чудовому настрої, сповнений благодушності. Разом з княгинею він вийшов з карети, щоб подякувати за таку зустріч, і під виття оркестру та гудіння дзвонів поцілувався з мером та потиснув руки всім іншим. Заніміла юрма стежила за кожним рухом князя десятками пар цікавих і дружніх очей: доннафуґатські селяни прихильно ставились до свого толерантного пана, який частенько-таки забував стягти з них чинш та орендну платню. До того ж, звиклі бачити кам’яного гепарда на фасаді палацу, на фронтоні церкви, на вершках фонтанів та на майолікових плитках на фасадах домів, вони були раді лицезріти справжнього Гепарда, в пікейних панталонах, який дружньо поплескував їх по плечах своєю могутньою лапою і привітно усміхався з добродушністю вдоволеного кота. «Нічого не скажеш, усе йде, як раніше, і навіть краще, ніж раніше». Танкред теж викликав у доннафуґатців неабияку цікавість: усіх вражала раптова зміна, що сталася з цим юним вітрогоном, який несподівано перетворився на зрілого мужчину, ліберального аристократа, героя, що пліч-о-пліч з Розоліно Піло[82] проливав свою кров у боях за Палермо. Серед цих простодушних лестунів він почував себе, як риба в воді: балакав з ними місцевою говіркою, невимушено жартував і сам же глузував із себе та своєї «подряпини». Проте, вимовляючи ім’я генерала Ґарібальді, він нараз серйознішав і в такі хвилини схожий був на послушника, що раптом опинився перед ракою із святими мощами. Розмовляючи з доном Калоджеро Седарою, про бурхливу діяльність якого в дні визволення він дещо чув, Танкред навмисне голосно вигукнув:

— Доне Калоджеро, Кріспі про вас якнайкращої думки!

Потім запропонував руку Кончетті і разом з нею попрямував слідом за князем та княгинею, залишивши позад себе цілий сонм захоплених шанувальників.

Карети зі слугами, молодшими дітьми та Бендіко поїхали до палацу, а всі інші, згідно з усталеним звичаєм, повинні були спочатку зайти до церкви, щоб вислухати «Те Deum»[83], перш ніж переступити поріг дому. До церкви було рукою подати, й імпозантні, хоч і запорошені новоприбулі рушили туди в супроводі сяючих, але миршавих представників місцевої влади. На чолі цієї процесії врочисто крокував капітан Національної гвардії Чіччо Джінестра, прокладаючи дорогу в натовпі цікавих; за ним, попід руку з княгинею, ступав князь, схожий на ситого і лагідного лева; позад них ішли Танкред і Кончетта; княжна ледве стримувала сльози радості, схвильована, що йде до церкви поруч свого кузена. Хвилювання дівчини аж ніяк не послаблювалось тим, що запопадливий кавалер міцно стискав їй руку, звичайно, лише тоді, коли треба було обминути купи сміття та вибої, якими була вкрита вулиця. Решта сунула ззаду безладним гуртом; органіст щодуху побіг додому, щоб залишити там Терезіну і встигнути до церкви раніше, ніж туди вступить процесія. Над містечком далі гули дзвони, стіни будинків пістрявіли численними, трохи побляклими вже гаслами: «Хай живе Ґарібальді!», «Хай живе король Віктор!», «Смерть Бурбонам!», виведеними невправним пензлем місяців зо два тому. В той час, як процесія підіймалась по сходах, десь зовсім поруч затріщали хлопавки, і за мить церква сповнилась звуками органа — це захеканий дон Чіччо Тумео заграв свою улюблену «Кохай мене, Альфреде»[84].

У церкві, поміж важкими колонами з червоного мармуру, вже товпились цікаві, і князівська родина зайняла своє звичне місце на хорах. Перед тим як сісти, дон Фабріціо у всій своїй величі показався юрмі. Поки тривала церемонія вітання, княгиня мало не зомліла від утоми й задухи, а байдужий до відправи Танкред, вдаючи, що відганяє мух, раз у раз торкався рукою білявої голівки Кончетти. Все минуло якнайкраще, і після короткого напучення монсеньйора Троттоліно гості зробили глибокий поклін перед вівтарем і вийшли з церкви на залитий сонцем майдан.

Внизу сходів представники влади почали прощатися, і попереджена заздалегідь княгиня запросила на обід мера, священика та нотаря. Оскільки священик був парубком через свій сан, а нотар — через переконання, питання їхніх дружин не стояло, що ж до мера, то княгиня невиразно натякнула йому, що він може прийти з дружиною. Проте, як і слід було сподіватись, дон Калоджеро відповів, що його Бастьяна — гарна, але надто проста селянка, з якою він ще ні разу не наважився з’явитися на людях — занедужала. Зате всі досить-таки здивувались, коли він раптом додав:

— Якщо ваша вельможність дозволить, я прийду з дочкою. Вона мені вже вуха протуркотіла своїми проханнями представити її, вже дорослу, вашій родині.

Князь, природно, не заперечував і, помітивши Чіччо Тумео, що боязко виглядав з-за плечей начальства, гукнув:

— Ви, звичайно, теж приходьте і не забудьте привести Терезіну! — Потім, обернувшись до решти, сказав: — А після обіду, о пів на десяту, ми з радістю приймемо всіх наших друзів.

Містечко довго коментувало ці останні слова дона Фабріціо. Князь переконався, що Доннафуґата залишилась такою, як і раніш, а доннафуґатці побачили, що князь значно змінився: раніше він ніколи не розмовляв з простим людом так сердечно. З цього моменту і почався незримий занепад його престижу.

Князівський палац стояв неподалік од церкви. Дивлячись на нього з майдану, важко було уявити, що за цим скромним фасадом з сімома вікнами, які виходили на площу, на цілих двісті метрів тяглися такі величезні споруди. Різні за своїми стилями, вони створювали єдиний ансамбль навколо трьох просторих внутрішніх дворів і вікнами виходили до великого огородженого парку. Біля центральної брами наші подорожні стали об’єктом нових виявів гостинності. Дон Онофріо Ротоло, князівський дворецький, ніколи не брав участі в офіційній церемонії в’їзду князя в містечко. Вихованець школи княгині Кароліни, він дивився на простолюд, як на отару баранів, і, на його думку, в Доннафуґаті князь міг вважати, що він удома, лише переступивши поріг палацу. Тому старий, низенький, бородатий дон Онофріо стояв за два кроки від брами, поруч із своєю молодою опасистою дружиною, на чолі групи слуг та восьми стражників з позолоченими емблемами гепарда на кашкетах; у руках у них були вісім великих, не таких вже й безневинних рушниць.

— Я щасливий вітати ваших вельможностей у вашій домівці і передаю вам палац точнісінько в такому стані, в якому прийняв.

[75] Томас Роберт Бюжо (1784–1849) — маршал Франції, учасник наполеонівських війн, воював в Африці і був генерал-губернатором Алжиру в 1841–1847 роках.

[76] Боже мій, Боже мій, тут гірше, ніж в Африці (франц.).

[77] Висадившись у Марсалі, Ґарібальді взяв собі титул диктатора Сицилії.

[78] Арія з опери Белліні «Сомнамбула».

[79] Алеардо Алеарді (1812–1878) — італійський поет-романтик.

[80] Колишня назва сучасного міста Агрідженто. Там перебував зі своєю ставкою Ґарібальді.

[81] Хор із опери Верді «Травіата».

[82] Розоліно Піло (1820–1860) — один з провідних керівників сицилійських повстанців.

[83] «Тебе, Бога, хвалимо» (лат.) — католицький гімн.

[84] Арія із опери Верді «Травіата».