Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви бачили, — питали його, — план храму? Ви знали, що обрамоване золотом вікно веде в дров’яний склад?

Капітан Педан дав відповідь не відразу. Його живе око підморгнуло принцові, потім суддям, потім знову принцу, він усміхався хитро, підкреслюючи свою умову з Титом, усі це бачили. І потім він повернувся прямо до принца. Своїм квакаючим голосом, зухвало та безтурботно він сказав:

— Ні, цезаре Тите, я не знав, що за цим вікном дрова.

Дуже виразно Тиберій Александр бачив, що цей капітан Педан бреше, і так само виразно бачив він: Педан щиро вірить, певен того, що виконував безсловесне доручення принца. Цей принц і цей капітан, маршал ясно це бачив, хоч якими відмінними вони здавалися, по суті були однакові: варвари. Принц собі й іншим заприсягався, що він збереже храм, імовірно, він чесно це думав, але в своєму нутрі він, як і Педан, від самого початку хотів зруйнувати «те, що там», «відоме», наступити на нього ногою.

Решта, капітани, унтер-офіцери, солдати, стояли на одному: вони не бачили нічого. Кожен із них міг тільки віддалено пояснити, чому могла виникнути пожежа. І на всі запитання вони завжди мали одну щиросерду відповідь: «Цезаре Тит, ми не знаємо цього».

Тит, доки суд радився, був надзвичайно збентежений. Той погляд, яким дивився на нього цей непристойний Педан, підморгуючи, підкреслюючи свою в ним змову, стривожив його нутро. Те, що його досі невиразно гнітило, чи не є він учасником грубості цього чоловіка, він тепер відсунув далеко від себе. Хіба не був його наказ ясний? Хіба він не дбав завжди про залізну дисципліну? Він напружено чекав на думки своїх генералів, вирішивши відмовити в помилуванні улюбленцеві армії, якщо його засудять до смерті.

Але про таку демонстрацію явно не думав жоден із панів. Вони говорили невиразно, неясно. Можливо, треба того чи іншого унтер офіцера перевести в штрафну роту.

— А Педана? — крикнув Тит запально, уривчасто.

Постало незадоволене мовчання. Виступити проти Педана, проти носія трав’яного вінка — цим ніхто не хотів ризикувати. Вже Цереаліс, генерал п’ятого, збирався сказати щось в такому розумінні, коли маршал Тиберій Александр узяв слово. Вся армія, говорив він, хотіла того, що імовірно зробив або, принаймні, чому не перешкодив Педан. Не на одиниці падає вина за ганебне діло, яке заплямувало римське ім’я назавжди. Своїм тихим, стриманим голосом він запропонував вишикувати всіх офіцерів і солдатів, які брали участь в очисній роботі, і стратити кожного десятого.

Саме тому, що не можна було заперечити послідовність промови маршала, обурилися проти неї одностайно та сильно. Це зухвальство, що цей чоловік хоче зігнати своє юдейське почуття злоби на римських леґіонерах. Ухвалення присуду було відкладено.

Зрештою не сталося нічого. У беззубому наказі висловлено було першій когорті незадоволення керівництва армії, бо вона не могла перешкодити пожежі.

Тит був глибоко роздратований таким закінченням суду. Тепер було безнадійною справою виправдатися перед жінкою. Він боявся довідатися, куди вона пішла. Боявся, що її міг опанувати такий дикий настрій, який уже тричі гнав її в пустелю, де вона, занедбуючи тіло, дослухалася до голосу свого Бога.

Потім він почув, що вона виїхала до маленького селища Текоа. Туди було лише кілька годин дороги. Але звістка не зробила його радіснішим. Що шукала вона у цьому напівзруйнованому гнізді? Чи вона хотіла мати перед очима пні свого гаю, постійне нагадування про те, що він навіть маленьку її просьбу не виконав?

Широке обличчя Тита стало жорсткішим, його трикутне зубцювате підборіддя ще дужче випнулося, усе лице було лицем злого селянського хлопця. Що повинен він робити? Він не міг уявити, як може поводитися перед нею. Чи він повинен грубо та рішуче говорити про воєнні права, показати їй себе паном, римлянином? Але він цим досягне не більше, як досяг тої ночі, коли зґвалтував її.

Він звелів собі не думати про жінку. Мав досить роботи, щоб відвертати думки. Ще стоїть старе місто, Верхнє місто. Воно має товсті потужні мури, їх не можна безоглядно штурмувати, знову треба було працювати машинами, підкопувати ворота. Він поставив собі термін. Коли він візьме Верхнє місто, то стане перед жінкою.

Насамперед він звелів зрівняти зі землею все, чого тільки можна було досягти у завойованих районах. Розкидати каміння, поваляти стіни. Він дістав хіть до руйнування. Поважні будинки край храмових ярів, плебейський квартал Офла, старі й солідні будівлі Нижнього міста були сплюндровані. Ратуша й архів, що вже горіли на початку громадянської війни, були зруйновані вдруге. Закладні, купівельні документи, сховані в бронзі державні договори, відзначені на пергаменті результати довгих, пристрасних переговорів на Кіппі, на біржі, загинули раз назавжди. Уся храмова округа та суміжні частини міста були залишені солдатам на плюндрування. Протягом тижнів видобували вони з руїн все нове та нове золото, все нові й нові скарби. Вони спускалися і в підземні ходи храмового пагорба, хоч це була річ небезпечна, бо багато з них, заблудившись, не виходили ніколи більше на світло денне, деякі знаходили смерть в боротьбі з утікачами, які поховалися у цьому підземному світі. Але небезпека нагороджувалася, підземелля були золотим рудником. Усе нові й нові коштовності текли з його шахт, виявили і сховані храмові скарби, між ними і знаменитий священний убір, якого так боляче бракувало первосвященикові Фанії. Самоцвіти, благородні метали, рідкі коштовні матерії нагромаджувалися в римських складах, торговці мали багато роботи, ціна золота на всьому Сході впала на двадцять сім процентів.

У Нижньому місті була святиня юдеїв, мавзолей царів Давида та Соломона. Вісімдесят років перед тим Ірод колись відчинив був крипту таємно, вночі, приваблений чутками про неймовірні скарби. Але коли захотів пройти всередину, де покоїлися останки старих царів, вдарило йому назустріч полум’я, бо його факели запалили земляний газ склепу.

Тит не мав ніякого страху. Він пройшов із своїми панами аж до останнього відділу крипти. Там лежали трупи обох царів у золотому риштунку, із діадемами на черепах, велетенські барвисті каблучки скочувалися з костей їхніх рук. Лампи, чаші, тарілки, глечики поставили для мертвих, поклали також рахівничі книги храму, щоб вони могли довести Ягве свої побожні діла. Маршал Тиберій Александр розгорнув книги, оглядав зниклі письмові знаки. Тит узяв велику діадему з одного з черепів, своєю широкою короткою рукою надів її на власний, повернувся до своїх панів.

— Діадема не пасує вам, цезаре Тит, — сухо сказав маршал.

Йосиф спостерігав пожежу храму з напруженою увагою, наче дослідник — явище природи. Він загартував себе, хотів бути тільки оком, він хотів бачити без прогалин геть усе, початок, середину, кінець. Він знову й знову підходив до краю вогню, виміряв палаючий чотирикутник, багато сотень разів, дуже втомлений, проте невтомний. Він дивився, слухав, нюхав, сприймав, його добра, вірна пам’ять нотувала все.

5 вересня, через місяць після того, як упав храм, через п’ять місяців після початку облоги, упало Верхнє місто Єрусалима. Тим часом, як когорти, кидаючи кості, розподіляли окремі частини міста для плюндрування, вулицю за вулицею, Йосиф ішов спочатку у форт Фазаїла, де юдейські ватажки тримали своїх в’язнів. Він хотів визволити батька та братів із в’язниці. Але форт був пустий, тут були тільки мертві, зголоднілі. Тих, кого він шукав, тут не було. Можливо, макавеїсти повбивали своїх полонених перед вступом римлян, можливо, частина їх врятувалася у підземелля.

Йосиф далі заглиблювався в місто, ішов крізь пожежу та різанину, затверднувши в холодній судомній об’єктивності хроніста. Цілий довгий гарячий літній день ходив він пагористими вулицями туди й сюди, спускався та підіймався сходами, проходами, від палацу Ірода до Садових воріт, до Верхнього ринку, до Воріт єссеїв, і знову до палацу Ірода. Він ходив цими вулицями та закутками тридцять років, ходив дитиною, юнаком, мужчиною. Він знав тут кожен камінь. Але він стискав свій біль, не хотів бути нічим іншим, як тільки оком і писемним грифелем.

Він був беззбройний; тільки свій золотий писемний прилад носив примітно на поясі. Це було не небезпечно — ходити так у поваленому, відданому солдатам на поталу Єрусалимі, особливо бувши подібним до юдея. Він міг би охоронити себе, якби носив ту відзнаку, що дістав від Тита, табличку з головою Медузи. Але він не носив її зі собою.

Він утрете йшов Рибальською вулицею до дому свого брата. Дім був порожній, все рухоме звідти винесено. Солдати поралися в сусідньому будинку. Вони вже зруйнували його вкрай і готувалися запалити. Йосиф дивився крізь розчинені ворота в цей двір. Там, посеред галасу та плюндрування, стояв старий чоловік із молитовним плащем на плечах, з молитовними ременями на голові та руках, держачи ноги вкупі. Йосиф підступив ближче. Старий говорив голосно, похитуючи тулубом, свою молитву; бо це була година вісімнадцяти прохань. Він молився ретельно, все його тіло молилося, як велів припис, і коли він дійшов до чотирнадцятого прохання, молився по старій формі, так, як молилися в часи Вавилонського вигнання: «Дай нам бачити власними очима, що ти повернешся до Єрусалима з жалем, як колись». Це були зниклі слова, збережені тільки вченими, вони були історією, протягом 650 років жодна людина не молилася ними. Але старий у цей перший день, коли вони знову набрали змісту, проказував їх упевнено, як звичайну молитву. Його молитва зробила те, чого не могли зробити з Йосифом усі жахи цього дня. Крізь силувану твердість спостерігача раптом прорвалася свідомість: його місто впало.

Солдати, пораючись із палаючим будинком, досі не звертали на старого ніякої уваги. Тепер вони вирішили потішитися, й обступили його, передражнюючи: «Яг, Яг», схопили його, зірвали з його голови молитовний плащ, вимагали, щоб він повторював за ними: «Ягве осел, я слуга осла». Вони шарпали його за бороду, штовхали його. Тоді підступив до них Йосиф. Він владно вимагав, щоб солдати залишили старого чоловіка. Та вони й не думали про це. Хто він такий, що хоче їм наказувати? Він особистий секретар полководця, пояснив Йосиф, і діє у згоді з ним. Хіба не мав він дозволу просити собі сімдесят полонених? «Так може кожен прийти та вимагати», — відповідали солдати. Вони говорили розлючено, розмахуючи зброєю. Він, певно, сам належить до юдеїв, що ходить без зброї, розмовляє по-латині з юдейським акцентом. Вони напилися вина й хотіли бачити кров. Це було безумство — втручатися, як втрутився Йосиф, не маючи змоги показати писаний наказ. З Йотапати вийшов він цілий, і з багатьох інших небезпек, тепер він помре тут смішною смертю, жертвою помилки п’яних солдатів. Йому спало дещо на думку.

— Погляньте на мене, — сказав він солдатам. — Коли б я справді належав до обложених, то хіба б я не був худіший?

Це їх переконало, вони дозволили йому йти.

Йосиф шукав принца. Він знайшов його у поганому настрої. Термін, який собі дав принц, минув. Єрусалим упав, завтра, найпізніше післязавтра, він поїде до Текоа. Розмова з жінкою не буде приємна.

Йосиф скромно просив про писане розпорядження, щоб він міг дістати тих сімдесят осіб, волю яких принц обіцяв йому. Тит неохоче писав розпорядження. Пишучи, він кинув Йосифові через плече:

— Чому, власне, ви ніколи не просили в мене дозволу викликати сюди вашу Доріон?