Юдейська війна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Симон та Йоанн запросили на цей вечір панів свого штабу на вечерю, а крім того секретаря Амрама. Всі вони вже кілька тижнів не їли м’яса, і тепер жадібно нюхали запах смаженини. Було також багато вина, вина благородного, вина з Єшкола, і на столах лежав хліб, досить хліба, не тільки для їжі, а також, чоловіки усміхалися, і для того, щоб брати ним м’ясо з тарілок. Вони викупалися, намазалися миром з храму, підстригли та вирівняли волосся та бороди. Здивовано дивилися вони один на одного: в яких ставних, елегантних панів перетворилися здичавілі.

— Розміщайтеся собі вигідно й їжте, — запропонував Йоанн із Гісхали. — Певно, востаннє можемо це зробити, і ми це заслужили.

Їхні солдати вимили їм руки, Симон бар-Гіора промовив слова благословення та розламав хліб, це була багата вечеря, і вони дали дещо й солдатам.

Обидва вожді були в доброму лагідному настрої. Вони згадували свою батьківщину Галилею.

— Я згадую ріжкові дерева твого міста Герази, брате Симон, — сказав Йоанн. — Це прекрасне місто.

— Я згадую фіґи й оливки твого міста Гісхали, мій брате Йоанн, — сказав Симон. — Ти прибув із півночі до Єрусалима, я з півдня. Ми повинні були діяти разом, коли ми прийшли.

— Так, — усміхнувся Йоанн, — ми були дурнями. Ми були як півні. Слуга несе їх за ноги у двір, щоб зарізати, а вони, висячи та хитаючись, клюють один одного.

— Дай мені грудинку, що на твоїй тарілці, мій брате Йоанн, — сказав Симон, — і дозволь, я тобі дам ніжку. Вона жирніша та ніжніша. Я люблю тебе й дивуюся тобі дуже, мій брате Йоанн.

— Дякую тобі, мій брате Симон, — сказав Йоанн. — Я ніколи не знав, який ти прекрасний і видатний чоловік. Я бачу це тільки тепер, коли ми йдемо до смерті.

Вони обмінялися м’ясом і вони обмінялися вином, Йоанн завів пісню, уславляючи нею Симона, як він спалив машини й артилерію римлян, а Симон завів пісню, що славила Йоанна, як він за першим муром форту Антонії спорудив другий.

— Якби ми мали стільки щастя, скільки мужності, — усміхнувся Йоанн, — римлян давно б уже не було тут.

Вони співали колискових і сороміцьких пісень і пісень про красу країни Галилеї. Вони згадували міста Сепфоріс та Тиверію і місто Магдалу, що мало вісімдесят ткацьких майстерень, які римляни зруйнували.

— «Далеко зачервонілося від крові озеро біля Магдали, — співали вони, — далеко вкрився трупом берег біля Магдали».

Вони написали свої імена на пов’язках із ініціалами Макавеїв і вони обмінялися пов’язками.

Зовні, через рівномірні інтервали, долинали тупі удари в мури міста. Це був «Тугий Юлій», знаменитий таран десятого леґіону.

Хай б'ють, — сміялися офіцери, — вранці ми його спалимо.

Вони лежали, вони їли, вони жартували, вони пили. Це була добра вечеря, і вона була остання.

Ніч минула. Вони стали задумливіші, буйна незатінена ясність лягла над великим залом. Вони поминали мертвих.

— Ми не маємо ні сочевиці, ні яєць, — сказав Йоанн із Гісхали. — Але десять келихів жалоби ми хочемо випити та хочемо перевернути подушки.

— Є дуже багато мертвих, — сказав Симон бар-Гіора, — і вони достойні, щоб їх вшанувати кращою вечерею. Я поминаю мертвих офіцерів.

Було вісімдесят сім офіцерів, які вивчили римське воєнне мистецтво, із них сімдесят два загинуло.

— Благословенна будь їхня пам’ять, — і вони випили.

— Я поминаю первосвященика Анана, — сказав Йоанн із Гісхали. — Те, що він зробив для мурів, було добре.

— Він був мерзотник, — сказав зі запалом Симон бар-Гіора, — ми повинні були його вбити.

— Ми повинні були його вбити, — додав примирливо Йоанн, — але він був добрий чоловік. Його пам’ять хай буде благословенна.

Вони випили.

— Я поминаю іншого мертвого, — сказав розлютовано секретар Амрам. — Він був другом моєї юності, і він собака. Він вчився зі мною в одному приміщенні таємниць закону. Його ім’я Йосиф бен-Маттіас. Його не можна пом’янути добрим словом.

Йому спала в голову думка, від якої можна було сподіватися особливої розваги. Моргаючи, він порозумівся з Симоном та Йоанном, і вони звеліли привести з каземату форту Фазаїла доктора та пана Маттіаса.

Старий, висхлий пан висидів огидні та страшні дні в смороді темного підземелля, він був страшно виснажений, але напружив усі свої сили. Його жахали ці дикі солдати. Вони стількох убили, це було чудо, що вони не відібрали йому досі життя, і до них треба було говорити. Він приклав тремтячу руку до лоба, привітався,

— Що ви хочете, мої панове, — мимрив він, — від старого, занедбаного чоловіка?