У давній давнині були створіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цієї миті зайшов Саймон.

— О, ти прокинулася. І ти вже познайомилася з моїм норовливим племінником, — сказав він і поглянув на Себастьяна з докором.

— І я б зробив це знову, — сказав Себастьян, демонстративно підводячись, — заради Кіплінґа.

— Я впевнений у цьому, — сказав Саймон, — але наступного разу тобі знадобиться краще виправдання. Хворі бабусі викликають забагато запитань. Ми повинні бути обережними, щоби не привертати до себе такої уваги.

— Що ти розповів їм? — запитав Себастьян.

— Тільки те, що ти заговорив їм зуби, — відповів Саймон. — Те, що ти дуже неслухняний хлопчисько, який ­повернеться до школи вже завтра, і те, що вся сім’я, включно з твоєю абсо­лютно здоровою бабусею, засмучена твоєю поведінкою.

— Завтра? — розгублено перепитав Себастьян.

— Будь вдячний, що я не відправлю тебе сьогодні ввечері.

Він обернувся до мене, і вираз його обличчя змінився із суворого на благальний та обнадійливий:

— Тепер щодо Кіплінґа. Розкажи мені.

Я глибоко вдихнула, насолоджуючись відсутністю болю в моїх легенях. Чи цим займався й мій батько? Це й була робота?

— Він страждає, — сказала я.

Обличчя Саймона спохмурніло. Я намагалася уявити, що на моєму місці зробив би батько з цим болем. Я уявила, як він з голкою в руці йде до Кіплінґа, шепоче гри­фону, щоб той не турбувався, що наступні декілька миттєвостей будуть дивними, але після цього муки й біль зникнуть назавжди.

А потім —

Ні, це неправильно.

— Йому потрібне знеболювальне, — сказала я. — Йому потрібні поживні речовини. Поставте йому крапельницю, якщо він не їсть. Зробіть рентген, МРТ, аналізи крові та калу. Лікуйте все, що виявите.

Слова здавалися малозначущими й недолугими, так наче вони були вуграми в моєму шлунку й мені треба було їх чимшвидше виплюнути, перш ніж вони мене вкусять. Я навіть не глянула на Саймона чи Себастьяна, допоки не договорила, допоки не виплеснула на килим останні ослизлі склади. Коли я нарешті подивилася на них, я майже очікувала побачити огиду.

Коли ж я уздріла полегшення, мені самій аж покра­щало.

— Тож це виліковне, — сказав Саймон. — Зрештою, йому можна допомогти.

— Йому може поліпшати, — сказала я. Вугри.

— Ти зможеш допомогти? — запитав Саймон. — Від… Що ти пропонуєш?

— Я все ще навчаюся в старшій школі, — сказала я.

Саймон замовк на якусь мить.

— Звісно, — сказав він, — у такому разі мені слід шукати іншого лікаря. — Він задоволено кивнув. — Я гадаю, мені є чим зайнятись. — Він розвернувся й вийшов з кім­нати.

Себастьян іще якусь мить дивився на мене, а потім пішов за своїм дядьком. Їхні приглушені голоси доносилися з коридору. З великим зусиллям я підвелася й підкралася до відчинених дверей послухати.

— Дозволь мені залишитися хоча б на ще одну ніч, — говорив Себастьян, — щоби побути з ним.

— Йому потрібен відпочинок, — сказав Саймон, — коли він одужає, у тебе буде стільки часу, скільки захочеш. Можливо, ми зберемо всю родину разом, щоби відсвяткувати.

— Але…

— Ніяких але, — сказав Саймон, — ти вже викликав достатньо підозр своїми діями. Хвора бабуся… Серйозно.

Я виглянула в коридор. Себастьян понурив голову. Здавалося, він збирався кудись піти, але щось утримало його.