Убік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це головний телепат Реймонда Голліса. Щонайменше один із наших інерціалів завжди стежив за ним, відколи Джі Джі Ешвуд уперше його вистежив півтора року тому. Ми ніколи не втрачали Меліпоуна з поля зору, просто не могли собі цього дозволити. За потреби Меліпоун може генерувати псі-поле вдвічі більше за поле будь-якого співробітника Голліса. І Меліпоун лише один із цілої низки людей Голліса, які кудись зникли, — в усякому разі настільки, наскільки нам про це відомо. Наскільки це відомо всім організаціям запобігання, що входять до Асоціації. Тож я сказав собі: «Дідько, піду-но я запитаю в Елли, що нам про все це думати і що з цим робити». Ти зазначала це у своєму заповіті, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — однак вона звучала так, ніби говорила звідкись здаля.— Пусти більше реклами на телебаченні. Застережи людей. Скажи їм... — її голос завмер.

— Ця розмова наганяє на тебе нудьгу,— похмуро сказав Ранситер.

— Ні, я... — вона завагалася, і він відчув, як її знову відносить кудись у далечінь. — Вони всі телепати? — запитала вона, помовчавши.

— Переважно телепати та ясновидці. Їх немає на Землі, у цьому я певен. У нас дюжина інерціалів сидить без діла, бо псі, яких вони нейтралізовували, щезли. А ще більше, значно більше, мене непокоїть те, що попит на анти-псі впав, чого і слід було чекати, враховуючи зникнення стількох псі. Та я знаю, що всі вони працюють над якимось одним проектом, принаймні, я так думаю. У кожному разі я в цьому певен. Хтось їх усіх найняв, однак тільки Голліс знає, хто це, а також де вони і з якою метою там перебувають.

Ранситер поринув у задумливу мовчанку. «Чим Елла могла тут зарадити?» — запитував він у себе. Замкнена у контейнері, ізольована від світу крижаною стіною, вона знала лише те, що він їй розповів. Та все ж він завжди покладався на її особливу жіночу проникливість, мудрість, засновану не на знанні чи досвіді, а на чомусь вродженому. Поки Елла жила, він так і не зміг збагнути цієї її якості, а тепер, коли вона лежала у крижаній нерухомості,— й поготів. Інші жінки, з якими у нього були стосунки, відколи вона померла,— а їх було декілька — мали зовсім трохи цієї мудрості, якусь дрібку. Натяки на більший потенціал, який так і не розквітнув з такою силою, як в Елли.

— Скажи мені, — мовила вона, — що за людина цей Меліпоун?

— Він навіжений.

— Працює за гроші? Чи з переконань? Мене завжди насторожує, коли вони впадають у цей свій псі-містицизм, відчуття мети й космічної ідентичності. Як у того жахливого Сарапіса. Пам’ятаєш його?

— Сарапіс більше не при справах. Подейкують, що Голліс звільнив його, бо той таємно організовував компанію, яка стала би конкурентом Голлісової. Його здав один із його ж ясновидців. Меліпоун для нас значно складніша проблема, ніж свого часу був Сарапіс. Коли він працює на повну, потрібно три наших інерціали, щоби збалансувати його поле, а це невигідно. Ми отримуємо — чи радше отримували — ту саму оплату, як і за роботу одного інерціала. Бо Асоціація тепер застосовує тарифну сітку, якої ми змушені дотримуватися.

З кожним роком Асоціація подобалася Ранситеру все менше. Вона стала його хронічною нав’язливою ідеєю — те, що з неї не було жодної користі, пов’язані з нею витрати. Її марнославство.

— Наскільки мені відомо, Меліпоун із тих псі, що працюють заради грошей. По-твоєму, це краще? Не так погано? — він чекав, однак вона не відповідала.

— Елло, — сказав він. Тиша. Він нервово озвався: — Агов, Елло, чуєш мене? Щось не так?

«О Боже, — подумав він, — ми втратили зв’язок». Пауза, а тоді у його правому вусі матеріалізувалися думки:

— Мене звати Джорі.

Не Еллині думки, інший тонус — жвавіший, однак незграбніший. Без її чепурної витонченості.

— Геть із лінії, — запанікував Ранситер, — я розмовляв зі своєю дружиною Еллою. Звідки ти взявся?

— Мене звати Джорі, — знову розчув він чиїсь думки,— і зі мною ніхто не розмовляє. Я побазікав би з вами трохи, містере, якщо ви не проти. Як вас звати?

Запинаючись, Ранситер сказав:

— Мені потрібна моя дружина, місіс Елла Ранситер. Я заплатив, щоб мати змогу порозмовляти з нею, а не з тобою. І хочу, щоб саме так усе й було.

— Я знаю місіс Ранситер, — тепер думки у його вусі бряжчали набагато гучніше, — вона розмовляє зі мною, але це зовсім інше, ніж розмовляти з кимось на кшталт вас, з кимось із зовнішнього світу. Місіс Ранситер перебуває тут, разом із нами, тож це не рахується, бо вона знає не більше за нас. Який нині рік, містере? Чи відправили вже той великий корабель до Проксими? Це мене дуже цікавить. Може, ви мені скажете? Якщо хочете, я потім переловім усе місіс Ранситер. Гаразд?

Ранситер висмикнув навушник із вуха, квапливо поклав його та решту апаратури й покинув затхлий запилений офіс. Він блукав поміж рядів морозильних контейнерів, акуратно впорядкованих за номерами. Співробітники мораторіуму з’являлися перед ним й одразу зникали, а він тим часом рухався далі, шукаючи власника.

— Щось трапилося, містере Ранситер? — запитав фон Фоґельзанґ, забачивши, що той збентежено кружляє довкола. — Я можу допомогти?

— У мене там на дроті якась істота,— захекано відповів Ранситер, зупиняючись.— Замість Елли. Грім би вас побив, хлопці. Вас і ваше недбале ставлення до обов’язків. Так не можна. І що це все означає? — він ішов слідом за власником мораторіуму, який уже прямував до офісу 2-а. — Якби я так провадив свої справи...

— Ця особа якось себе ідентифікувала?

— Так, він назвався Джорі.

Занепокоєно насупившись, фон Фоґельзанґ сказав:

— То, певно, Джорі Міллер. Здається, у холодильному відсіку його контейнер стоїть поряд із контейнером вашої дружини.

— Але ж я бачу, що то Елла!

— Коли двоє напівживих довго перебувають поряд,— пояснив фон Фоґельзанґ,— інколи між ними трапляється взаємний осмос, співпроникнення думок. Мозкова діяльність у Джорі Міллера дуже жвава, а у вашої дружини — вже ослабла. Це, на жаль, спричиняє одностороннє переміщення протофазонів.