Безлюдны острови 2-3: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вухо, намальоване на будинові в знак протесту проти підслуховування

Бажаючи зберегти свою душу в цілості, Ван Гог понівечив власне тіло. Так він закінчив свою боротьбу із самотністю.

Протягом усього свого життя він блукав з горбом обраної та вимушеної самотності, і справді легко знайти наступні речення на цю тему в його біографіях з кожного етапу цієї безлюдної подорожі столицями, містами та селами Франції, Англії, Бельгії. та Нідерландів:

Дитинство: "Мовчазний відлюдько живе далеко від сестер і братів, в їхніх іграх участі не приймає. Блукає по полях, дивиться на трави та квіти (...) Брата-самітника бояться брати й сестри".

Рання молодість: "Все ще грубий і скритний. Його дратують погляди людей, тому він уникає прогулянок містом (...) У цьому свавільному хлопцеві є жага абсолюту".

20 років: "Всередині нього все ще живе той хлопець-відлюдько, яким він був".

22 роки: "нескінченно самотній".

24 роки: "Вінсент ні з ким не підтримує соціальних стосунків (...) його сила почуттів і великі вимоги роблять його незрозумілим, самотнім, ізгоєм серед своїх братів".

28 років: "Зруйновано всі мости між ним і світом. Самотній; наодинці з собою; він навіть перестав писати своєму братові".

29 років: "Слова вмираючого Ісуса спливають з його вуст: "Елі, Елі, ламма сабактані?...".

32 роки: "Сам, сам, сам — перед обличчям таємничого, неосяжного світу".

Через три роки він відрізав собі вухо. У тридцять сім років він застрелився. Останніми його словами були: "Смуток все рівно триватиме вічно...".

Цей син брабантського пастора, закоханий у природу, що поглинає піраміди книг і постійно займається самоосвітою, вибуховий інтроверт, який нехтує навіть найнеобхіднішими речами в житті (йому на їжу вистачало знайденої на смітнику скоринки хліба) – здавалося: він хотів вирощувати свою самотність, як останню рослину на землі, він тільки хоче бути, як він висловився: людиною, що живе внутрішнім життям. У 1878 році він писав своєму братові: "Людина, яка вважає за краще працювати сама, без друзів, найкраще почуватиметься серед чужих (...) Ми повинні зберегти щось від оригінального характеру Робінзона Крузо, інакше ми втратимо ґрунт під ногами". . Перрюшо[2] робить висновок: "Йому не прийде в голову знайти спільну територію, якось порозумітися з оточенням або прийти до неминучого компромісу співіснування (...) Він не підходить для співіснування".

Це неправда – за своє життя він тричі проводив великі кампанії, щоб вирватися на "спільну територію", і ця самотність, яку він риторично оспівував і яку нібито оберігав, мов скарб, була лише алібі для наступних невдач у боротьбі з нею. Тричі – через жінок, через благодійність і через мистецтво – він робив відчайдушні спроби зруйнувати стіни свого гетто.

У глибині своєї надчутливої ​​душі він прагнув родинного тепла, дружини й дітей ("Бувають хвилини, — писав він своєму братові в 1876 році, — коли ми відчуваємо себе дуже самотніми"). Коли він вперше закохався і освідчився, жінка розреготалася йому в обличчя. Він програв першу битву цієї кампанії. Друга жінка, якій він запропонував одружитися з кохання, втекла від нього до власного родинного дому. Він пішов туди і сунув руку в палаючу лампу, сказавши батькам, що буде тримати її у вогні, доки вони не приведуть свою дочку. Ті згасили лампу і викинули його за двері. Так він програв другу битву. Відкинутий так званими порядними жінками, він витяг з канави повію, віддав їй та її дітям своє мешкання і створив замінник щастя. Але повія не змінила своїх звичок і заплатила йому чорною невдячністю. Він програв третій бій і всю цю кампанію. З цього моменту він відвідував лише публічні будинки та задумливо ходив по цвинтарях, шукаючи могили жінок, які, як відомо, були добрими коханками-музами. У тибетській Книзі Лам сказано, що найглибшою причиною людських хвороб є брак любові.

Другу свою кампанію він розіграв у бельгійському вугільному басейні Боринаж, куди ангажувався як проповідник. Там він побачив настільки жахливу бідність, що його власні нещастя здавалися розкішшю. Пройнявшись вірою в Христа, ван Гог вирішив дослівно виконати те, про що Спаситель просив своїх учнів: якщо хочеш бути досконалим, іди і роздай усе, що маєш, убогим. Він віддавав шахтарям всю зарплату, одяг і взуття, ходив у лахміття і жив у курені, голодував і допомагав шахтарським жінкам у найважчій роботі по дому, доглядав хворих і поранених, не спав всю ніч, а між усім цим навчав Святого Письма. Коли шахтарі ображали його за настирливу доброту, він відповідав: "Лай мене, брате мій, але слухай Слова Господнього". Щоб досягти повної асиміляції з пригнобленою громадою, він вимазав обличчя та руки вугільним пилом – св. Франциск не пішов би далі! І все ж він програв і тут, що не дивно, адже, як сказав Джанні Ротта (в «L'Espresso»): "Соціальна діяльність часто є джерелом самотності та розчарування, як гонка серед сліпого натовпу". Він не пробив стіну байдужості цих термітів. Його вважали божевільним - і вони, і церковна влада, яка через рік звільнила його за надто фанатичне наслідування Христу. Коли він залишив цю "загальну територію", пішки, босоніж, його супроводжували крики, які завжди супроводжують втрачених святих: "Божевільний! Лунатик!". Над ним стояла важка тиша Бога, що не втручається.

Втретє він хотів через мистецтво досягти спільності з людьми.

Немає потреби доводити, що Вінсент ван Гог належить до елітної групи найбільших майстрів, це є в енциклопедіях. Але якби це було необхідно, я б відкинув усі наукові докази й поклався лише на думку найгеніальнішого фальсифікатора всіх часів Елміра де Хорі, який із неймовірною легкістю наслідував манери численних зірок епохи Монпарнасу (Вламінка, Модільяні, Пікассо, Матісса, Дюфі, Дега та інших), створюючи такі феноменальні пастиші, що згодом багато хто з "постраждалих" художників таємно... ставили свій підпис на цих роботах (в тому числі і Пікассо)! Що ж, де Хорі, захищаючись перед судом і громадською думкою, сказав:

— Майже кожен митець мав когось за зразок і зазнав чиєгось впливу. Лише деякі, наприклад Леонардо да Вінчі та ван Гог, не мають ні з ким і ні з чим прямих зв’язків. Тому я ніколи не малював у стилі Ван Гога – ні до чого святого не торкаєшся.

В епоху ван Гога вважалося, що він створював безнадійну мазанину, настільки його картини відрізнялися від усього іншого, що малювали інші. Ними він викликав супротив не менше, ніж своїм способом життя. Але латинське "provocare" означає: закликати рухатися вперед. Він йшов вперед, не озираючись, нікого не наслідував — можна припустити, що під час перебування в Лондоні він познайомився з Уайльдом і почув від нього: "Мистецтво починається там, де закінчується наслідування". Уайльд додав: "Громадськість дивно поблажлива, прощає все, крім генія". За все життя ван Гог встиг продати лише одну з своїх картин: "Червона лоза".

Ні, трагічно не те, що його картини не купували (ми їх купили), а те, що – через голод – він був змушений продати свої роботи торговцею всіляким мотлохом, який перепродав їх як "полотна для перемальовування". Сьогодні вони висять у багатьох буржуазних вітальнях, запацьорені красивими пейзажиками. Зішкребіть свої ландшафт, публіко, там ван Гог під ним – "big money".

Він плював на публіку, яка незмінно очікувала, що творець буде до неї підлещуватися, але він запрагнув спільноти творців – це була третя і остання спроба створення "загальної території". Через мистецтво, на далекому півдні Франції, в Арлі. Там є багато римських руїн, в тому числі і амфітеатр – перший старожитній амфітеатр, якого я торкнувся. Для ван Гога він теж був першим. Ірвінг Стоун в книзі "Пристрасть до життя" пише, що перші свої кроки після прибуття до Арлю Вінсент скерував саме до цієї будівлі: "Видряпавшись наверх по сходах, він досяг вершини амфітеатру. Там сів на кам'яному блоці і роздивився по околиці, над якою встановив себе паном та майстром". Перрюшо стверджує, що саме з тієї хвилі ван Гог "уникає римських будівель, якби лякався зміритися з ними, дуже вже виразно почути від них, що вони говорять". Що йому сказав той амфітеатр?

В Арлі ван Гог орендує за гроші, одержані від брата Тео, жовтий будиночок. Змучений самотністю, він бажає створити тут художній "фаланстер" – спільний будинок і майстерню художників. Введений в ентузіазм цією думкою, він доносить братові, що "моряки, коли бажають вкласти в щось найбільші зусилля, співають разом, щоб додати собі духу, знайти спільний тон. Саме цього бракує художникам!".

Але на заклик самітника приїжджає лише Гоген. Аж Гоген! Гоген є найвеличнішим він буде Богом цього Раю, буде передувати їм всім – Вінсент не може всидіти від щастя.

Вони замешкують разом. І майже відразу жовтий будинок робиться повним злою електрикою. Їхні естетичні смаки настільки різні, що кожна дискусія про живопис закінчується сваркою. Ван Гог і справді "не надається до спільного проживання" - під час одного з діалогів кидає в Гогена келишком. Гогену теж вистачає такого братерства душ, він збирається виїхати. "Спільний спів" виявився фантазією, "спільний тон" скреготом, для Вінсента рушиться весь світ В День Різдва він хапає бритву, біжить за приятелем, наздоганяє його на вулиці, бажаючи спіймати його і затримати. Атакує, але сталевий погляд француза (погляд "людини з Марсу", як повість потім ван Гог), зсаджує його на землю. Він повертається з похнюпленою головою, програв усе. Вдома відтинає собі вухо, старанно миє його, запаковує і відносить публічній дівчині, яка бачила у власному житті різні ексгібіціонізми, які чоловіки виправляли з власним тілом, але, побачивши вухо, впала без чуття на підлогу.

В деяких біографіях ван Гога можна прочитати, що він покалічив себе "під впливом галюцинацій, чуючи якесь дзижчання у вусі". Яка маячня! Він зробив це, бо так закликала совість – і провів екзекуцію. Але чому власне на вусі? Цієї відповіді, яку я вам надам, ви ніде не знайдете, хочалише вона є правдивою.

Пастор з Борінажу знав кожен крок Христа, вчення якого він проголошував, намагаючись наслідувати, можливо, не Його (бо це було б блюзнірством), але, принаймні, найбільш апостольського з апостолів, святого Петра. Переміна в художника не відібрала в нього пам'яті. Поліція фарисеїв нападає на Галілеянина, а святий Петро ранить мечем одного з бандитів ("видобувши меча, він вдарив слугу першосвященника і відрубав йому вухо") – це є в кожному з євангелій. І він почув себе ти самим поліцейським бандитом, який хотів спіймати кращого за себе, а оскільки не було нікого, хто б міг його покарати – покарав себе сам: позбувся свого поліцейського вуха, яке зненавидів і віддав його повії, бо воно заслуговувало лише цього. Але фарисеї викрали вухо з кабінету доктора Рея – як крадуть думки великих померлих, щоб оспівувати ними створення нових галер – і, закривши в клітці, за прягли до служби.

Кільчастий ошийник замкнувся. Відрізавши собі вухо, він припинив боротися з осамотненням, зрозумівши, що є сказаним. І почав вмирати ("Життя витікає з мене"). Протягом тих дев'ятнадцяти місяців він був конем з гравюри, якого пророчо описав в листі до брата 15 листопада 1878 року:

"На ній видно старого сивого коня, зовсім худого, смертельно вичерпаного тяжкою працею і всім довгим життям. Бідна тварина стоїть на місці, страшенно покинута і самотня, посеред рівнини, скупо порослої сохлою травою; тут же стирчить сукувате дерево, похилене, або ж зламане вітрами. На землі лежить череп, а подалі, ззаду, білий кінський скелет перед халупою мисливця на нічийних собак. Наверху небо, покрито важкими хмарами; день такий же понурий і темний".

[2] Анрі Перрюшо "Ван Гог"