Древляни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сашко, сам того не розуміючи, зиркнув і на батька важким насупленим поглядом. Та коли гвардії старшина моргнув йому й смішно прискалив око, хлопець трохи ожив; розтулив стиснуті губи, злегка осміхнувся. Зробив він це, правда, силувано, наче був зовсім одвик усміхатися. А зараз таки всміхнувся: рибу ловити! Це нагадало йому хтозна-яке життя, те, допотопне, коли батько робив на кар'єрі, а ввечері казав: «Гайда, рибку половимо!..» І вони йшли в берег, де текла вузенька, але швидка й напориста річка, і там ловили топлею в’юнців, піскарів (їх у Лебедівці називали бубирями), а зрідка — й карасиків.

Поки Сашко згадував те, батько поставив драбину, поліз на сарайчик (плечі просунув у дверці, а поли шинелі з розпіркою й чоботи висіли на драбині); з горища, з павутинної темряви, витяг сиву од пилюги топлю — це була довга й плеската верша, сплетена з лози.

— Ще бовт треба, — сказав батько і дістав жердину, а Сашка послав по сокиру, і коли той приніс тупий і пощерблений колун, батько провів пальцем по лезу й весело хмикнув. «Нічого!» — промовив, якось та відрубав планку і прибив до жердини. Вийшов бовт (схожий на короткі граблі), щоб бовтати воду й ганяти рибу.

Батько захоплено майстрував, щось мугикав собі, а Сашко спідтишка позирав на нього, соромлячись свого підглядання і не маючи сил не підглядати за батьком. Так, це була своя людина, своя і водночас ніби трошки чужа. Той же, широкий лоб, з тими ж упертими широкими бровами, що й на фотографії, тільки там парубчак, а це… солдат, старшина, підборіддя мужчини — міцне, роздвоєне, з рудуватою щетиною. Звичайно, Сашко не міг того бачити, що очі в них однакові — світло-голубі, що однаково вони супляться (більше від природної соромливості, ніж від понурості), що в присадкуватій поставі, в манері розвалькувато ходити, в усьому — вони однаковісінькі, тільки й того, що батько кремезний, а Сашко як висушений, з недоброю прожовтю під очима.

— Ну, от і готово, — весело мовив батько. — Сашуню, знайди якусь торбу.

Сашко приніс кавалерійське відро, добряче своє відро, яке добре служило йому всю зиму. Вони підхопили спорядження і гуртом подались до річки.

Мати йшла поруч. Вона, як тінь, стояла й ходила між ними. Тільки Сашко повертав голову чи пробував заговорити до батька, мати аж завмирала, і полохлива тінь пробігала по її обличчю. Від того напруження, від чекання чогось непоправного вона, здається, ще більше постаріла — таке жовте й вимучене було в неї обличчя. Мати страждала, Сашко це бачив і, щоб не завдавати їй болю, намагався триматися далі і від батька, і від неї.

Вони побрели грузьким городом, і Шалай кинувся за ними, з цікавістю обнюхував і топлю, і бовт, і кавалерійське відро. Собака плутався під ногами, старшого Кубенка зовсім не боявся, наче знав його давно, а до Єви не підходив близько, бо вона, коли Сашко не бачив, гнала собаку з двору.

По пуду грязюки витягли вони за ногами на луг. Стали перепочити. Та й роздивитися, як далі пройти.

Луг підплив водою; у низинах і западинах лежав ще сніг, тільки мокрий і розбовтаний, як кваша. Прямо по лугу навряд чи пройдеш, і вони потяглись в обхід і межею, земляним валком, попід очеретом пробрались до річки. Тут батько здивовано озирнувся: чого так порожньо навкруги? Лише пеньки від верб, чорні й білі пеньки та ще гострі шпичаки від лози. Все вирубано. Голий берег, який проглядається наскрізь — від старої греблі аж ген за село, де сіріє цегляна коробка водокачки. «На дрова пішло?» — мовчки спитав Кубенко. «Ну да. Попалили», — теж мовчки відповів Сашко.

Вони зітхнули й взялись рибалити.

У добротних чоботях батько не боявся води, заходив на мілке і ставив топлю десь під корч, пригнічував її рукою до дна й казав:

— Ганяй, Сашко!

А Сашко бовтом штурхав під берег, під чорну й гнилу осоку, скаламучував воду і гнав до верші. Перед топлею він бовтав ще дужче, аж упрівав от гарячої роботи, а тоді гукав батькові:

— Вже!

Батько вихоплював топлю і тяг на берег, холодна весняна вода тугими струменями била крізь лозу, а на дні, в мулі тріпотіло й звивалось щось дрібне, більше схоже на п’явки, ніж на рибу.

— Є, є! — казав батько і висипав на льодок з півдесятка в’юнків та бубирчиків.

— От добре, от добре, — примовляла Єва, — буде нам на вечерю. Підсмажу.

Вона метушилась, збирала в торбу ту пійману дрібноту, але нишком поглядала на Сашка і, здається, благала його, просила німо й принижено: «Відійди, не муч… Ну чого ти тупцюєш коло батька?» І знов метушилась і якось наполохано визбирувала рибку, немовби й не помічаючи, що вона робить.

А гвардії старшина був щасливий, покректував та переставляв облиплу мулом вершу, і аж потріскувала шинеля на його спині (і широко роз’їжджалась розпірка), коли він згинався над водою та гукав Сашкові: «Бовтай, Сашуню!»

Та от старшина залюблено глянув на жінку і стурбувався, нахмурився:

— Господи, — сказав, хукаючи їй на руки, — які в тебе сині пальці. Й холодні… Е, та ти геть перемерзла і трусишся. Йди додому, ми зараз закінчимо.

— Ні, ні! — з острахом мовила Єва. — Я з вами… Я з вами побуду.

«Боїться, — далі одійшов Сашко. — Не хоче нас двох покинуть… Ну, хай».

…Це була царська вечеря. В хаті димно, очманіло пахло рибою — і смаженою не на воді, а на жовтому, на запахущому маргарині. І світив на столі не щербатий казан із жаром, а справжня спиртівка, її змайстрував батько з консервної бляшанки, а спирту гвардії старшина привіз дві повні фляги. Та головне — за столом сидів сам батько, зніяковілий од щастя, сидів у розстебнутій гімнастерці, вже трохи розпашілий од першої чарки. І Єва поруч.

Вони часто вмовкали, переглядалися, і, мабуть, кожен думав про те, що за роки війни вони таки почужіли, віддалилися і нема вже тої близькості, тої простоти, що була колись між ними, і ніяк ця простота і близькість не давалися, а тому Мирон налягав на чарку. Єва теж випила краплю й сказала: «Ох, як я захмеліла», — і справді хмільненько й розчулено поглядала на чоловіка, навіть усміхалася, і не то слабенький рум’янець, не то відблиск вогню лягав їй на щоки. «Батько. Батько за столом», — от що заповнило хлопцеві душу, заповнило теплом, спокоєм, затишком, відчуттям того, що це міцно і вже надовго.

Мирон з Євою випили ще, міцніше притислися плечима і згадали, як вони познайомились. А було те, виявляється, на кар’єрі, влітку, і Мирон крикнув Єві: «Тікай!», а потім вибух, загупало каміння, і він тілом прикрив перелякану на смерть дівчину. Вони згадали і, глянувши одне на одного, чогось знітились, почервоніли, а Сашко подивився на них, потім на лобатого парубка, що висів під рушником на стіні, й подумав: вони ще молоді — обоє…

Батькові стало жарко, він розстебнув комірець, і долонею, по-мужицькому, витер піт з широкого білого чола й з білих залисин (а всі Кубенки рано лисіли). Його обвітрене лице — навіть поголене, воно було рудувате від густої упертої щетини — набрало поважного вигляду. Кубенко хотів щось сказати і сказати, мабуть, серйозно, але його несподівано перебили.

Прочинилися двері. Завіси проспівали тихо й протяжно. Всі за столом повернулись. У хату просунулась… кругла рожева фізіономія. Очі в Єви розширились, вона сполотніла і так, похоловши, застигла.

— О! — вимовила вона, захлинаючись. — О!.. Це ти?..