Древляни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А бджоли, то великі сонцелюби, вони обживають старі дупласті верби й липи, гнізда свої лаштують саженів на три від землі, там, де розходиться гілля, — і дощ не бризкає під листяною шапкою, і ведмідь спроста не дістане, і талою водою не заллє. Ну, а коли хочеш знайти бджолине дупло, дивись, панібрате, з того боку, де сонце сходить: свої льотки бджоли виводять на схід, до ранішнього світла.

Йонька раптом замовк, бо вони спускалися в урочище, по дну якого влітку, мабуть, протікає болотиста річечка, затінена розлогими спокійно-мудрими липами. Скована кригою, засипана снігом, річка нагадувала зараз лісову дорогу, що кривуляє долиною, обривисті береги її — наче високий насип, а два ряди темнокорих лип уздовж берегів — мов зимова алея.

Низом, по широкому річищу, тягло пекучим холодом.

Чмир шугонув на задніх з обриву, за ним посунувся сніг, в куряві мелькнула заяча шапка — і Денис наче провалився в яму. Хлопці скотились за ним. І тут заглядів Санько, що дядькові недобре. Маленький, запорошений снігом, він сидів під урвищем, безсило розкинувши ноги. Лиця не стало, був лиш кім’ях інею, борідка аж злиплась від льоду, і дві заглибини очей затягло льодком. Навіть крізь свитку було видно, як тремтить його горобине тіло.

— За що страждаю? — з присьорбом виклацав Чмир; упершись коліньми в груди, він почав ляскать себе по литках, по занімілих плечах, стер п’ятірнею іней із сизих щік. І, дивись, ніби ожив — заплюскав гострими очицями, втупився в Йоньку, що стояв перед ним трохи розгублений. — За що страждаю, га? За що, чорти б вас узяли, никаю лісом, як вовк? Щоб вас прокормить, черва. А ви нагодуєте батька?

Йонька щось промуркотів.

— Хе! — зігрівав себе жовчю Денис. — Нагодують! Відкривай, батьку, пельку — смоли дадуть. Постарію — свої ж дітки виштурхають з хати, як собаку. Скажи — не правда?

Йонька не огризався. Батькова злість потішала його. Сині Йоньчині губи, облущені вітром, скривилися в усмішці.

— Либишся? Отож-бо й є, що правда. Мій дід, а твій, значить, прадід, колись розказував притчу. Я на все життя затямив її. Так і так, розказував дід, вивела орлиця трьох орлят. Ну, коли вони вбилися в пушок, взяла орлиця одне, понесла над морем. «Будеш мене годувати, — питає, — як виростеш?» Мале схарапудилось і давай божиться: «Буду, — мовляв, — щоб мені не жити, буду!» — «Брешеш!»— каже орлиця та й кинула його в море. Взяла орлиця друге. Те саме питає. І друге клянеться: «Буду!» І його кинула в море. Тоді взяла третє. Несе над морем та знов: «Будеш мене годувати, як виростеш?» — «Не буду! — каже. — Ти годувала своїх дітей, а я, коли виросту, буду годувати своїх». — «Оце так, оце правда!» — сказала орлиця і назад понесла, в гніздо.

Йонька, слухаючи батька, навіть рота роззявив, наче той напихав його медом. Коли батько замовк, аж облизався хлопець:

— І я так зроблю!

— Молодець, сучий сину! — похвалив Чмир-старший свого спадкоємця.

Чмир погомонів душевно з сином і, здається, зовсім повеселів. Витрусив сніг із-за коміра, тугіше стягнув вірьовчиною свитку, ще поляскав себе для бадьорості та й сказав: «За діло, хлопці. Тут і будемо шукати».

Вони пішли під липами, під чорним плетивом їхніх гілок, дядько Денис задер колючу бороду, зашастав очима по кожному дереву, собака вистрибував попереду й теж винюхував здобич, Йонька гарячково розсупонював свою торбу. Мисливський азарт захопив і Санька, він біг за Йонькою, грузнучи в заметах, крутив головою, та в очах його лише ряботіло стрілчасте гілля, немов чорні блискавки смугували небо.

— Ось, тату, ось! — закричав Йонька, стріляючи пальцем угору. Пес собі задер гостреньку морду, заскавучав на білку чи на сороку.

— Що там? — зупинився Санько.

— Дупло. Бачиш, на липі.

Липа стояла висока й незатишна, нічого примітного в ній не було, тільки й того, що дві гілляки, мов підняті руки людини, утворювали з стовбуром хрест. Але ж, помітив Санько, саме на перехресті щось заліплено, ніби кавалком глини. Хитро замуровано, тільки чорніє маленьке вічко. Дупло…

Почалось полювання.

Хлопці стали під липою, зігнувши спини; Чмир видряпався на них, погицав, як на містку, а потім — хоп! — учепився за гілку. Далі Санько бачив, як дядько дерся вгору, — закидав неслухняну ногу за сучок;.скільки разів закидав, стільки й висолоплював язика. Нарешті якось зіп’явся на гілку.

Йонька вже й торбу наставив.

Хряснула в сніг замазка, справді на глину схожа. Полетіла кора. Чмир все глибше засовував руку в дупло. На землю упав темний кім’яшок, розсипавшись на грудочки. Ті жовто-бурі грудочки поповзли по снігу. Пес кинувся до них, понюхав одну — тріпнув вухами, понюхав другу — відскочив. Почав ганяти лапою кім’яшок, жалібно скавуліти.

— Дурний! То бджоли, — хмикнув Йонька.

А вгорі, звісивши ноги з хреста, лаявся Чмир:

— Бодай тобі холера в печінку! Наче хто вилизав — ні воску, ні меду, аніякої трясці нема.

Вони, Чмир з Йонькою, поплелися далі, а Санько стояв над клубочками, що повзали по снігу. Бджоли були напівживі, якісь морхлі, наче підсушені, з сивим пушком на крильцях. Одні вже заклякли, інші лежали на спинках і ледь-ледь ворушили лапками. Вітерець замітав їх снігом. Санько пішов геть, злякано озираючись, і йому здавалося: під сорочку набилося повно бджіл, вони, мертві й холодні, лізуть, повзуть по всьому тілу.

За якусь хвилину він знов підставляв хребет Чмиреві, і той, легкий, як міхур, ліз на дерево.

— О, тут буде! — виголошував Чмир з високості: — Хапай, Йонько.

Йонька мотнув рукавами і спритно, мов кібець, піймав на льоту вощину. Санько й моргнути не встиг, як дружок відправив у рот свою здобич, справно зашаткував щелепами. І друга вощина дісталась Йоньці — закутаний у хустку, Санько не встигав за проворним Чмирем. А той кидався поперед собаки, хапав тугі, мов коржики, щільники, витрушував бджоли й напихав собі рот. Він не висмоктував мед, ніколи було, поглинав щільники з воском, аж текла по губах липуча жовта слина.

Та ось і Санько вирвав собі щільничок. Той був тоненький, як пайка хліба в їхній сім’ї, світився круглим окрайцем місяця, в янтарних лунках застигли сльозинки меду. Санько поклав його на язик — і в роті стало холодно і запахло липовим цвітом. Хлопець не отямився, як пожива та зникла. Десь покотилась-покотилась глибоко, а назустріч судорогою піднімалась жага: їсти! Хоч траву, хоч лубок їсти, аби не пекло, не судомило шлунок. І Санько, не тямлячи себе, штовхав Йоньку, відтягував собаку і гріб щільники — з дупляною гниллю, зі снігом. Гріб і ковтав не жуючи, а їсти хотілося все більше, і перемерзле тіло трусилось від ненаситного голоду. Вони перебігали від липи до липи, обідрані дітлахи й собака, ніби змагалися між собою: хто проковтне ціляком вощину? Лиш згодом, угрівшись від штурханів та біганини, Йонька рвонув Санька за хустку: «Хопить! Кидай у торбу».