Подорож у радянську Болгарію: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Дорогий товаришу, — в свою чергу поважно сказав провідник. — Я не можу задоволитися вашим поясненням. Справа в тому, що я не лише провідник цього вагону. Я крім того ще й літературний критик школи Іони Вочревісущого[4]. Як ви знаєте й самі, цей критичний корифей додержується такої глибокої позиції. Все, що написано в книзі, все це так таки й було насправді. Написано «я» — то це значить автор. Написано, що Дон Хозе Перейра перетворився на Данька Харитоновича Перерву — під впливом соняшного проміння — значить перетворився під впливом соняшного проміння. Який не напишіть абсурдний жарт — Іона Вочревісущий сприйме його всерйоз і зробить висновки.

Ви ж не посмієте твердити, що цей знаменитий корифей — ідіот? Ви навіть не наважитесь констатувати, що він — кретин? Чи не так?»

Я мусів зі скрухою на серці погодитися з провідником і, діставши отця Чарлза Кінгзлї з полиці, перекреслив його хрест-навхрест олівцем.

«Ви задоволені?»

«Я задоволений», — сказав провідник і ми прокинулися. У вікні сірів ранок. Це була стація Мелітопіль.

VIII

Ми з преподобним отцем Чарлзом Кінґзлі вибралися крізь стацію на бруковану візницьку біржу. Лежав мокрий ефемерний південний сніг і ми поїхали лінійкою[5] по тридцять копійок з носа, а всіх нас було на руб двадцять.

Ми довго їхали вподовж залізниці. Запасною путтю чимчикували вантажні двадцятитонні вагони з гальмом Казанцева[6]. Це наші радянські вагони, а не «40 человек 8 лошадей» царського уряду, що, видко, розглядав залізницю головним чином як спосіб возити гусарські й уланські частини. Вагони підпливали до шоп Союзхліба.

Раптом спосеред людського струму обіч дороги народився Боря Фінкель, без шапки і в білій сорочці. Тюпаючи хлюпким снігом, він наздогнав нашу лінійку, вхопив мене й преподобного отця Чарлза Кінґзлі за шиї, розмахнувся і впав у лінійку. На лінійці сильно запахло алькоголем. У руках Боря Фінкель мав пужално[7], яким виробляв артикули[8] і націляв у перехожих. Коли зустрічався нам віз, чи вантажний автомобіль, Боря коцав по ньому пужалном, знову націляв у пасажирів і вигукував якусь одну фразу. «По інерції», — кричав він. Значення цієї фрази з’ясувалося пізніше. Боря Фінкель розривав на голих грудях сорочку. Боря Фінкель гукав і танцював на лінійці. Перехожі сміялись, і нарешті пасажир у шубі й шапці, випещений жирний пасажир, якого Боря Фінкель загнав у самий куток лінійки, перекипів і зліз, не заплативши грошей. Візник образився на Борю Фінкеля. — «Вези! — сказав Боря. — Гроші є! По інерції!».

Проїхавшись скільки треба було, щоб тричі застудитися на смерть, Боря Фінкель зіскочив з лінійки й став із тротуару націляти вже в нас. «По інерції!» — гукав він і скоро зник у юрбі.

IX

Аборигени розповіли, що Боря Фінкель, продавець мелітопільського церобкоопу, одразу виграв по двох облігаціях по п’ять тисяч карбованців, а всього десять тисяч. Ці гроші покладено на його рахунок, а йому видано на руки невелику суму,

І от Боря Фінкель, добрий продавець церобкоопу, не витримав спокуси й п’є вже шостий день. «По інерції!» — поясняє він зустрічним співмістянам.

Ми з чесним отцем Чарлзом Кінґзлі в’їхали в Мелітопіль. Де тепер Юджін? — думав я. Де та дівчина, що він любив «за зелень у крижня в підбитім крилі і за вогку розкіш сніжин» і що застібнула йому груди від вітру? Де він, і чом я не стою з ним поруч у Молочнім Лимані[9] по коліна в морозній воді? У свою чергу шановний піп, ботанік і письменник Чарлз Кінґзлі, згадував, як він нарешті допався до розкошів Вест-Індії, усе життя мріявши про подорож туди. Ось що згадав Чарлз Кінґзлі:

X

«... А хто ці троє хлопців у стемна-блакитних каптанах і штанях, що з них один несе пару солодкої картоплі, почеплену на кінець довгого бамбукового дрючка з камінцем на другому кінці для балянсу. Коли вони наблизилися, їхні сумовиті лиця зраджують їх. Китайці вони — поза всяким сумнівом; але чи старі, чи молоді, чи чоловіки чи жінки, ви не можете взнати, поки досвідченіші люди не пояснять вам, що жінки носять шиньйони й не носять капелюхів, а чоловіки носять капелюхи, закручуючи під них свої косиці. Поза цією різницею я іншої не знаю, щоб її було видко. Авжеж що в цих сумних обличчях ніякої різниці ви не побачите. “Offas non facies”[10], як сказав старий Амміян Марцелін.

Та чого це китайці ніколи не всміхаються? Чому в них вічно такий вигляд, наче хтось сів на їхні носи, скоро вони народилися, і що вони через усе життя ревно плачуть над цією бідою? І вони, очевидно, бувають веселіші інколи. Раз і тільки один раз у Порт-оф-Спейн ми бачили китаянку, що, годуючи своє немовля, вибухнула чудним сміхом: і ми подивилися одне на одного здивовані не менше, як коли б наші коні почали балакати».[11]

XI

Згадавши це місце з своєї книги, пречесний отець Чарлз Кінґзлі звернувся до мене.

«Я бачу, — сказав він, — що в розділі X ви написали щось про дівчину й про любов і про гарячу дружбу. Ви, друже, не маєте права про це писати. Ви можете писати тільки про деталі тракторів і комбайнів».

«Самі ви сволота, пресвятий отче Чарлзе, — одповів я. — Радянський Союз не монастир і ми не ченці. Веселими, молодими руками ми будуємо п’ятирічку, любимо, плачемо й сміємось, як належить справжнім людям, не попівському кодлу.

І китайці тепер, отче, не носять косиць, і китаянки не калічать ніг, а китайці весело викидають ваших, отче, компатріотів з своїх країн. Ви хочете знати, чого китайці ніколи не всміхалися, наче хтось сів на їхні носи. Ваші, чесний отче, компатріоти важким задом сиділи на їхніх носах і ротах, душили їх опієм і душать ще й тепер. Але Китай тепер усміхається, плекаючи свою дитину — Червону армію. Ваші коні не почнуть балакати, але Китай уже загомонів. Отже, отче, заткніться й придивляйтеся до всього, що бачите навколо».

Під вогким першим снігом жив Мелітопіль. Ваговози гуркотіли по макадаму[12], везучи вагу у вагони. Двигтів завод, машиноремонтний завод, із піснею йшли комсомольці, до нас на лінійку сіла дівчина-фальцівниця[13] з друкарні — вона поїде на той рік у поліграфічний інститут.

XII

Повільний потяг Мелітопіль-Пологи. Ніч. Німецька, єврейська, болгарська, українська розмова. Довгі, сонні павзи. Провідник, увійшовши в вагон, рекомендує берегти речі від злодіїв. На другім кінці вагону напівсонний несамовитий крик. Із хлопця, що спав на горищі, стягли чоботи й він кричить в онучах. Провідник увесь запалюється тріюмфом. Аджеж він попереджав, що коло цих станцій треба берегти речі! Радість його настільки щира й неприхована, що й пасажирів бере охота радіти. Не радіє тільки хлопець в онучах, з якого стягли чоботи.

XIII

Не дуже просто було нам із чесним отцем Чарлзом Кінґзлі доїхати до села Коларівки[14], що раніше взивалося Романовкою на честь царів польських і князів фінляндських. Дві пересадки й нарешті семикілометрова плавба кіньми в тих венеціанських каналах серед багняного моря, що звуться покищо в нас ґрунтовими шляхами. Отця Кінґзлі я запхав у дорожній міхур і він кректав і рипів через цілу дорогу.

Був місяць падолист, і на радянській болгарській землі я не бачив ні одного рядка незвезеного хліба, ні одної — незмолоченої скирти (а їх чималенько було ще того ж місяця падолиста на радянській одеській земельці).

Ми впливли в село, село на нашій Україні, але ніхто б не сказав, що це село на Україні. Навіть пречесний отець Чарлз Кінґзлі вистромив з міхура ніс і здивувався.

Бо замість білих хаток, що, як пшеничні пироги, лежали б на картатій плахті полів, ми побачили ось що. Величезна площа багна, одведена під село Коларівку, поділялася на великі квадратні багновища. Серед цих квадратів стояли немов будівлі поміщицької економії простокутні цегляні довгі доми під черепицею, відгороджені один від одного валами з каменю, чи з кізяку.

[4] Іона Вочревісущий — псевдонім Миколи Новицького (1884-1939), літературного критика, журналіста й редактора 1920 років. Цим псевдо він підписувався як публіцист і фейлетоніст урядової газети «Вісті ВУЦВК». У книжці «На ярмарку» (1930) критикував «Подорож ученого доктора Леонардо…» Йогансена, зокрема за фантастичні елементи.

[5] Лінійка — кінний екіпаж на багато місць, у якому пасажири сидять боком до напрямку руху.

[6] Гальмо конструкції інженера Флорентія Казанцева.

[7] Пужално — рукоятка батога.

[8] Артикул (заст.) — тут: рушничний прийом.

[9] Молочний лиман — лиман річки Молочної на півдні Запорізької області в межах Якимівського, Приазовського і Мелітопольського районів.

[10] Шматки не лиця! (прим. автора). Йдеться про опис гунів у римського історика Амміана Марцелліна, де сказано, що замість облич у них безформні брили.

[11] Уривок з розділу «Порт-оф-Спейн» із книжки Чарльза Кінґзлі «Нарешті: Різдво у Вест-Індії».

[12] Макадам — шосе з дрібного щебеню за системою шотландського інженера Джона Мак-Адама (John McAdam).

[13] Фальцівник у типографії згинає друковані аркуші в певній послідовності. Нині це машинний процес.

[14] Болгарка (Романівка, Коларівка) — село в приморському районі Запорізької області. Протягом 1925-1939 років село було центром окремого національного Романівського району у складі спочатку Мелітоппольської округи, потім Дніпропетровської області. У 1926 році район, а 1933 року село перейменовано на честь діяча болгарського і міжнародного робітничого руху Василя Петрова Коларова. У 2016 році село перейменовано на Болгарку.