Бо. Під хвіст: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так-так, на наші канали потрібні відомі вітчизняні персони, але що, наприклад, для голландського телеглядача значить наш знаний народний актор, або провідна українська письменниця, якщо вони й своїх не хочуть знати?

А от французи навпаки, люблять веселеньке, щоб на перебивках були діточки, стрічечки, національні костюмчики, барвисті кульки, пару собачок не завадить, а щоб в оратора гламурна зачіска й пальто карденоподібне, щоб оптимізм.

Німці ж люблять суворі урочисті профілі, їх ще Геббельс привчив до мужніх зображень.

Саме таким в натовпі був ще хтось, такий самий Іван, лише номер два, який щоразу одвертався, коли фото і відео поверталися в його бік, дивно не те, що його також звали Іваном, правда був він без камери, бо слово «камера» в нього асоціювалося з геть іншим об’єктом, аніж в телеоператора, він також полюбляв мітинги, за те, що вони кращі за тролейбуси, за трамваї і навіть за метро в години пік, де таких Іванів ставало забагато; особливо на базарах їх побільшало, внаслідок усі інші, хто не Іван, почали пильнувати свої сумки, а гаманці стали ховати глибше в лахи, доходило навіть до такого, що за пазухи, що навіть в ліфчики; надто в універсамах стало небезпечно, бо там на це діло завели перевдягнених у покупців ментів, які тим хороші на мітингах, бо пильнують там важливих персон, а не простих громадян.

Отут Іван № 2 побачив принаду, його увагу привернув увагу апарат у одноосібного телеоператора — такого крутого й накрученого тут в жодного ще не було, а, головне, що камермен був без асистента, чи бодай механіка, хто би прикривав його з тилу, чи хоча би збоку, а ще привабливим у сумці був комп’ютер, також не з простеньких — через плече у такого собі доходяги, який нервувався лише од того, що недоброзичливо щоразу зиркав на небо, а не навколо себе, як би годилося вільному стрільцеві; Івана № 2 завжди смішили ці трударі телеефіру, бо всі вони постійно жували гумку під час знімань, це в них такий ритуал, чи що? Й таку саму жуйку пропонуючи глядачам, яку, оджовану ті пережовують залюбки; тим часом оператор дожувався — дощ закружляв над майданом, охолоджуючи його шал, й на біду першими дременули ті, хто мав гаманці. Вихлюпнувши вологу, небо вбралося бензиновими вальорами, і якби оператор дивився не лише у своє вічко, а й навколо нього, то зафіксував би неодмінно чолов’ягу, чиї очі потроху взялися, засяяли такою ж, як і на небі, по хмурою веселкою.

Прозирнув захід й отетеріло відкотився за видноколо. Червонаве його проміння довершило гаму мітингового дійства, тепер до діяння взялися ртутного сяйва ліхтарі, на цьому зібрання почало зеленіти й меншати, з’ясувавши усі загадки, але було й багато таких, хто принципово хотів добути кінця, а хто не бажав тут мокнути, то побачить це з хронік, які донесе Іван та його камера, інструмент оприлюднення. «Цей чувак вартий кастета», — подумав Іван № 2, — «спасибі партії за ето», — йому стало радісно, бо він посміхнувся. — «Хто йо зна, може й він й мене тут зняв? Кому воно нада?» — подумав він, що усі ці тут повернуться до сцени, аби збагнути, що ж тутки було насправді, і його пальці влізли наче в персні, наче в каблучки, немов у залізну рукавичку, бо саме на трибуні оновився оратор і вся загальна увага вмить зосередилася туди, наперед.

Оператор крізь вічко побачив химеру: неймовірне небо завбільшки з дівоче око, лише чорніше й проблиск сонячного зору, який прохопив юрбу. Іван не подумав зняти такий загальний план, бо він не влазив весь в об’єктива, тому хутко од ступив подалі од спин, туди, під дерева, лише якийсь дядько, хто рушив просто на нього, псував кадр.

— Я тобі, сука, зніму! — плюнув він просто в картинку і вдарив.

Іван дуже побачив, що кастет фотогенічний, з шипами, рвучко вдихав мізерне своє повітря, а встигав пригадати, що зброю слід тримати в рукаві під манжетою, а не в різних кобурах, як інші деякі оператори, от і камера побачила, як кадр по діагоналі знизу перекреслила рука з пістолетом. «Я тоді був дуже здивувався, що той так легко перекинувся на спину, но сознанія не втеряв, але й, лежачи, продовжував мене знімать, червоний його вогник зирив, я був озирнувся — весь майдан стояв до нас спиною, бо слухав дуже важного оратора. Це добре, що цей сука так зручно впав, щоб камера була не побилась, голова йому ковзалася, непогано б її добить, подумав я; навіщо, щоб він запам’ятав мене навіки? Ми те навіки вкоротим йому сильно, встиг подумати я, почав нагинатися, що й побачив себе в об’єктиві знизу, я тобі познімаю — замахнувся кастетом, не на камеру, звісно — хороша річ, варта путчу, піднімав я кастета, бо він хотів затулитись камерою. А знизу побачив ще й вічко пістолета, звідки він тут взявся? Може, дасть Бог, газового? Подумав я про Бога, однак вирішив спершу вибить з руки зброю, но не встиг, устиг лише побачити постріл, але не почути, бо...».

____________________

Під хвіст

— Подумай про смерть! — кричав я на рідну матір, а вона не хотіла, бо є речі, які важливіші на віть за це.

— Це ваші бандери таке роблять, що вмерти не хочеться, — заперечувала вона й продовжувала рахувати гроші, одкладені на власний похорон. — Оддам усі до копійки на праве діло!

— Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб тебе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?

— І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.

— Дожене й іще раз похова! — кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак посеред Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.

А тепер партія оголосила про збирання коштів на реставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов’язані саме з його світлим образом лиця.

Я з жахом дивився, як вона зв’язує у вузлик накопичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони, й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.

В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газеткою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати ордени й ходити на політзаняття.

Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума — ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купувала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала сережки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти — і все заради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.

Отут мені постала правда: в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!

Це була сенсація...

— А що, матусю, — заспівав я, — чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?

Мати підкопилила губу:

— Де ти міг це чути? — зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.

— Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка, — мама запишалася.

— А потім були передали, що твій генсек пожмотив.

— Що ти брешеш? Яке радіво?

— Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, — не щадив я.

Хоча вона враз зблідла, осунулася.