Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сексон похитала головою.

— Ми шукаємо не золота, а курей і клаптя землі на городину. Давно колись наші предки мали більше за нас надії на золото, а що від того полишилося?

— Либонь, ти маєш слушність, — погодився Том. — Вони завше гналися за надто великим і втрачали тисячі менших можливостей під самим носом. Хоча б твій батько. Він казав, що продав три ділянки на Маркіт-стріті у Сан-Франціско по п’ятдесят доларів кожну. А тепер їхня ціна п’ятсот тисяч. А дядько Віллі! Мав стільки ранчо! Але хіба задовольнився тим? Де б пак! Заманулося йому стати скотарським бароном, чистим тобі магнатом. А помер нічним сторожем у Лос-Анджелесі, дістаючи сорок доларів на місяць. Тепер зовсім інший дух часу. Тепер усім заправляють великі компанії, а ми — дрібненька рибка. Родичі наші розповідали, що колись вони жили в Західному заповіднику. Це приблизно там, де тепер штат Огайо. Кожен міг тоді завести собі ферму. Треба було тільки запрягти волів і йти за шарабанами тисячі миль на захід до самого Тихого океану. І всі оті тисячі миль та мільйони ферм тільки й чекали, коли їх загосподарюють. Сто шістдесят акрів! Пхе! За тих давніх літ в Орегоні не знали ділянок менших, як по шістсот сорок акрів.

Духом тих часів була незаймана земля, і то подостатком її. Але коли наші досягли Тихого океану, ті часи скінчилися. Прийшли великі справи, а на великі справи треба й великих діловиків, і на кожного великого діловика припадають тисячі дрібного люду, що не має іншого виходу, як працювати на багатирів. Дрібні — це ті, що програють, розумієш? А якщо це їм не до шмиги, вони можуть плюнути на все, хоч їм від того не полегшає. Вони не можуть тепер запрягти своїх волів і податися світ за очі — бо нікуди!

Є ще Китай, але між Америкою та Китаєм багато солоної води, а для господарювання з неї мало користі.

— Це все ясно, — озвалася Сексон.

— Еге ж, — провадив далі її брат. — Тепер ми розуміємо, коли все скінчилося, коли вже запізно.

— Але великі діловики — це ті, котрі спритніші,— зауважила Сексон.

— Ні, це ті, кому поталанило, — заперечив Том. — Дехто виграв, а більшість програла, і переможені зовсім не були дурніші від переможців. Це так, наче гурт хлопців, що почубилися за жменю мідяків, розсипаних на шляху. І не в тому річ, що одні були далекозоріші за інших. Ось хоча б твій батько. Він з доброго новоанглійського роду, що мав діловий нюх і вмів додавати до вже набутого. А от припустімо, що в твого батька було слабе серце, хворі нирки, ревматизм — і що він не годен був ганяти по світі, упадати за жінками, змагатися, перенишпорити на Заході кожен клаптик землі? Він, мабуть, осівся б тоді у Сан-Франціско, зберіг би свої три ділянки на Маркіт-стріті і прикупив би ще їх, зробився б акціонером пароплавних компаній, грав би на біржі, будував би залізниці й тунелі.

Ну й став би він великим діловиком. Справді. Я й не чув, щоб хтось міг бути енергійніший за нього — швидкий думкою, він діяв з холодним серцем і був такий буйний, як індіянин-команча^{33}. Звісно, що він пробився б серед тодішніх азартних гравців та піратів у великому бізнесі,— так само як пробивався до жіночих сердець, коли мчав у всіх на очах на баскому коні з шаблею при боці, з блискучими острогами, з довгими розмаяними кучерями, чесний, мов індіянин, стрункий, гарний собою, мов синьоокий казковий принц і мексіканський кабальєро вкупі. Так само, як він був пробився крізь лави південців за часів Громадянської війни, із своїм загоном прорвався у ворожий тил і назад, і галасував, мов справжній дикун, додаючи завзяття солдатам. Кеді, що взяв тебе в прийми, розповідав мені. Він воював обіч твого батька.

Якби твій батько був отаборився у Сан-Франціско, він став би одним з найбільших багатіїв на Заході. А ти була б тепер заможна жінка, подорожувала б по Європі, мала б осібний будинок на Ноб-Гілі, де живуть різні багатирі, і володіла б більшою частиною акцій Фермаунт-готелю і ще кількох дрібніших компаній. А чому сталося не так? Що, батькові твоєму забракло розуму? Ні. Його розум діяв, як сталевий капкан. Просто його захопив дух часу, все в ньому вирувало й клекотіло, в грудях у нього бурхало полум’я, і він не міг всидіти на місці. Оце ж і вся різниця між тобою і жінками з тих багатирських родів. Твій батько не схопив своєчасно ревматизму — ото й тільки.

Сексон зітхнула й усміхнулася.

— А все-таки я взяла над ними гору! — просто сказала вона. — Дівчата з їхніх сімей не можуть віддатися за боксера, а я віддалася.

Том глянув на неї і раптом розгубився, а за хвильку в нього на обличчі стало дедалі виразніше проступати захоплення.

— Ну, знаєш, Біллі таки щасливець! — проголосив Том урочисто. — Він навіть не тямить, який він щасливець!

Доки лікар Гентлі не дав згоди, не було й мови, щоб зняти лубки з Білових поламаних рук; але Сексон задля певності вирішила почекати ще два тижні. Збігав уже другий неоплачений місяць за помешкання. Хазяїн, одначе, погодився не наполягати з оплатою, поки Біллі стане на ноги.

Сексон домовилася з агентом Селінгера, коли він має приїхати по меблі. Частину сплаченої вартості меблів — сімдесят п’ять доларів — фірма повернула Біллі.

— Решту ми зарахували за користування, — пояснив агент. — Самі бачите, меблі тепер уже вживані, і Селінгер стратив на цій справі. Тож пам’ятайте, що він повівся з вами дуже чесно, і коли знову розживетеся, нас не минайте.

З цих грошей, та ще з невеликої суми, одержаної за спродане шитво Сексон, Робертси посплачували свої дрібніші борги, і їм ще й залишилося трохи грошей.

— Борги для мене гірш, як отрута, — зітхнув Біллі, звертаючись до Сексон. — Але тепер ми вже ані одній живій душі не винні, окрім хазяїна та доктора Гентлі.

— Але й вони вже чекають понад свою спромогу, — зауважила Сексон.

— Тепер їм недовго чекати, — спокійно відповів Біллі.

Сексон схвально всміхнулася: вона ненавиділа борги так само, як ненавидів їх Біллі, як ненавиділи їх, виховані в суворій пуританській етиці, їхні батьки-піонери, що заселили Захід.

При нагоді, коли Біллі не було вдома, Сексон перебрала речі в комоді, що переплив вітрильником Атлантичний океан і на волах перетяв прерії. Сексон поцілувала дірку, пробиту кулею в бою під Літл-Медоу, поцілувала також батькову шаблю — і перед Сексон постав його образ, як завжди, верхи на баскому коні. З давнім побожним захватом схилилася Сексон над альбомом материних віршів і на прощання обвила свій стан червоним паском з іспанського єдвабу. Тоді знов розгорнула альбом, аби ще раз помилуватись на відважних вікінгів, що з мечами в руках вистрибували на піщані береги Англії. І знову Біллі видався їй одним з вікінгів, і вона замислилася над дивною мандрівничею долею свого племені. її плем’я завжди було спрагле землі, і Сексон раділа, що пішла в свій рід. Хіба ж не була й вона так само спрагла землі, дарма що все життя прожила в місті? І хіба вона, як її батьки, діди й прадіди, теж не збирається вирушити в дорогу, щоб заспокоїти цю спрагу? Сексон пригадала материну розповідь, якою здалася їм земля обітована, коли їхні побиті шарабани й знеможені воли спустилися ранніми снігами Сієрри до широких долин сонячної Каліфорнії. Сексон ввижалося, немовби то вона дев’ятилітньою малою Дезі стоїть на снігових верховинах і дивиться в діл. Вона пригадала й прочитала вголос один із материних стансів:

Сексон щасливо всміхнулася й витерла очі. Може, їхня скрута вже минулася? Може, ця скрута — то й були для них несходимі прерії? І вони з Біллі перетяли їх, і вже видерлися на верховини Сієрри, і тепер мають спуститися в привітну долину?..

Того ранку, коли вони вибиралися, до ганку під’їхала Селінгерова підвода, щоб забрати меблі. Власник будинку, що стояв коло воріт, узяв у Робертсів ключі, потиснув їм руки і побажав щастя.

— Ви правильно робите, — підбадьорив він їх. — Так само і я сорок років тому прийшов пішки до Окленда з клунком за плечима. Купуйте землю, поки вона дешева, як і я купував. На старість це врятує вас від проханого хліба. Нові міста виростають просто на очах. Починайте й ви з малого. Своїми руками ви добудете собі харч і оселю, а земля зробить вас заможними. Адресу мою ви знаєте. Коли спроможетесь, надішлете мені свій борг. Нехай вам щастить! 1 не вважайте, що люди скажуть. Хто шукає — той знаходить.

Коли Біллі й Сексон простували вулицею, на них з-за віконниць зацікавлено дивилися сусіди, а діти — ті й зовсім одверто витріщували очі.

Біллі ніс на спині брезентовий клунок з постіллю, білизною та ще всяким дріб’язком. А на шлейках іззовні прив’язано було сковороду й казанок. У руці Біллі тримав кавника. Сексон несла в руці невеличкого складаного кошика, обшитого чорною цератою, а за плечима в неї висів футляр з укулеле.

— Мабуть, ми схожі на городні опудала, — промурмотів Біллі, що морщився від кожного стороннього погляду.