Чоловіки без жінок та інші оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дві чи три? — перепитала вона. 

— Три, — сказав юнак. — Третя для vecchio[7]. 

— Он як, — відповіла дівчина, — для vecchio. 

І засміялась, беручи з полиці пляшку. Вона налила каламутну рідину у три склянки. Жінка сиділа за столом під поличкою з газетами. Молодик поставив перед нею склянку з марсалою. 

— Пий, — сказав він, — може, настрій поліпшиться. 

Вона сиділа, роздивляючись склянку. Юнак вийшов надвір зі склянкою для Педуцці, але не знайшов його. 

— Не знаю, куди він подівся, — мовив він, повертаючись із вином до кімнати. 

— Він хотів кварту, — зауважила жінка. 

— Скільки коштує чверть літра? — запитав юнак дівчину за прилавком. 

— Bianco?[8] Одна ліра. 

— Ні, марсали. Ці дві теж туди додайте, — сказав він, передавши їй свою склянку і ту, що вона наповнила для Педуцці. 

Дівчина налила до мірки кварту вина через лійку. 

— І пляшку, щоб перелити, — сказав юнак. 

Та пішла шукати. От диваки. 

— Вибач, що я зіпсував тобі настрій, крихітко, — промовив юнак. — Вибач, що я наговорив такого за обідом. Ми говорили про одне й те ж, але з різних боків. 

— Яка різниця? — відповіла жінка. — Хіба це щось змінить? 

— Тобі холодно? — запитав він. — Треба було вдягнути ще один светр. 

— На мені й так три светри. 

Повернулася дівчина, тримаючи в руках коричневу пляшку з вузьким горлом, і перелила туди марсалу. Юнак доплатив п’ять лір. Вони вийшли надвір. От диваки, подумала дівчина. Педуцці ходив туди-сюди по той бік вулиці, ховаючись від вітру, з вудками в руках. 

— Ходімо, — сказав він. — Я понесу вудки. Яка різниця, побачить їх хтось чи ні? Ніхто нас не зачепить. У Кортіні до мене нікому нема діла. Я знаю людей у municipio[9]. Я служив. Тут мене всі люблять. Я торгував жабами. Заборонено рибалити? Дурниці. Нема чим перейматись. Нічого за це не буде. Велика тут форель, кажу вам. І її тут повно. 

Вони спускалися пагорбом до річки. Місто залишалося позаду. Сонце пірнуло за хмару, накрапав дощ. 

— Он моя донька стоїть, — Педуцці показав пальцем на дівчину, що стояла на порозі будинку, який вони минали. 

— Нянька? — перепитала жінка. — Яка ще нянька? 

— Донька, а не нянька, — відповів юнак. 

Дівчина зайшла в дім, як тільки Педуцці показав у її бік. Вони спускалися пагорбом через поля вниз, а потім повернули й рушили попри берег. Педуцці не затуляв рота, раз по раз підморгуючи і балакаючи з виглядом знавця. Вони йшли пліч-о-пліч утрьох, і вітер доніс до жінки його подих. Раз він мимоволі штурхнув її під ребра. Педуцці балакав то по-тутешньому, то на говірці з німецького Тиролю. Він не міг зрозуміти, по-якому юнак із дружиною тямлять найкраще, і раз у раз перестрибував з однієї на другу. Та коли молодик сказав: «Ja, Ja»[10], Педуцці перейшов на тирольську. Юнак із дружиною нічого не розуміли. 

— Все місто бачило, як ми йшли з тими вудками. За нами вже, певно, йде єгер. Нащо ми у це вплутались? Той старий йолоп ще й набрався як собака бліх. 

— Але ж тобі духу забракне, щоб взяти і вернутись, — сказала жінка. — Вчепився до нього, як той реп’ях. 

— А ти чому не вертаєшся? Вертайся, крихітко. 

— Та ні, я вже піду за тобою. Як схоплять, то обох. 

Вони різко звернули до річки, і Педуцці зупинився: він показував на воду, вітер шарпав його за куртку. Вода була брунатна й каламутна. Праворуч лежала купа сміття. 

[7] Vecchio (італ.) — старий.

[8] Bianco? (італ.) — Білого?

[9] Municipio (італ.) — муніципалітет.

[10] Ja, Ja (нім.) — Так, так.