Чому кричали гуси?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Материне обличчя якось дивно змінилося. Риси його загострились, погляд став напружений.

– Я хотіла б ще раз почути! – чи то прохаючи, чи то наказуючи, промовила вона.

І втретє жінка шкварнула гускою, і втретє розлігся той крик, схожий на передсмертний лемент жертовного ягняти.

– Усе воно за гріхи наші, – повчально проказав тато. – Сказано ж бо: не покаються злобиві, навіть на порозі геєни стоячи... Заперечують очевидне, вперто чіпляються за своє... – Він поглянув на маму так, наче хотів сказати: «І ти не краща».

Запала тривала мовчанка, яку врешті порушила наша гостя:

– То як, ребецн, забити гуски не кричать?

Раптом зринув сміх. Сміялася мама, і від того її сміху ми всі аж здригнулись. Якесь шосте чуття підказало мені: ось зараз мати переведе нінащо ту величну драму, що розігралася на наших очах.

– А горлянки з гусок ви повитягали? – спитала вона.

– Горлянки?.. Та н-ні...

– Витягніть горлянки, – порадила мама, – і гуски не кричатимуть.

Батько спалахнув гнівом.

– Які горлянки? До чого тут горлянки?!

Мама схопила одну гуску, запустила свої тоненькі пальчики в гусячу шию і щосили смикнула за колінчасте горличко, витягаючи трубку, що веде від голови до легенів і по-вченому називається трахея. Крізь цю трахею птиця дихає і голос подає. Потім мама схопила другу гуску й так само видерла в неї горлянку. Приголомшений, але й чимало потішений, стежив я за рішучими діями матері. Її руки були геть замащені кров’ю, а вираз обличчя відбивав стан душі розгніваного раціоналіста, що його серед білого дня залякують якоюсь чортівнею.

Батько спостерігав усе те, блідий, спокійний, трохи засмучений. Логіка, бездушна логіка брала гору над вірою, виставляючи Творця на глум.

– А тепер, будьте такі ласкаві, киньте одну гуску на другу! – звеліла мама.

Запала майже врочиста очікувальна тиша: наближалася вирішальна мить. Якщо залунає гусячий крик, тоді мама програла – її раціоналістична амбітність і всеосяжний скепсис, успадкований від вельми вченого батька-міснагіда, зазнають нищівної поразки. А проте я, хоч і був дуже наляканий, подумки щиро молився, щоб гуси таки закричали, і то якнайгучніше, аби їх почули всі на вулиці та поприбігали до нас...

Та ба! Гуси лежали безживні й німотні, як і годиться двом зарізаним гускам з видаленими трахеями.

– Дай-но мені рушника! – повернулася до мене мама.

Прожогом кинувсь я по рушника, і на очі мені набігли сльози. Мама ретельно витирала руки, як ото поважний хірург після важкої операції.

– От і по всьому! – переможно підсумувала вона.

– Що ви скажете на це, рабі? – спитала жінка.

Тато кахикнув, щось буркнув, тоді зняв свого картуза й почав ним обмахуватись.

– Нічого подібного ніколи не чув і не бачив, – нарешті здобувся він на відповідь.

– Я також, – підтримала його жінка.

– Та й я теж, – докинула мама. – Одначе завжди треба шукати якогось пояснення... Забиті гуси не можуть кричати!

– Чи можу я забрати ці гуски й приготувати з них страву? – запитала жінка.

– Звісно, забирайте і засмажте їх на суботній обід, – авторитетно порадила мама. – Не бійтеся, на сковорідці вони не кричатимуть.

– А ви як скажете, рабі?

– А чого ж, – буркнув тато. Він не був цілком певний, що гуски відповідають усім вимогам до суботньої трапези, але й заборонити їх до їжі не мав підстав.

Жінка з гусками пішла, мама подалася до кухні, і я залишився наодинці з батьком. Раптом він заговорив до мене, наче до дорослого: