Місячна долина: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але Робертс — не справжнє батькове ім’я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем’ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців — жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п’ять і белькотів тільки по-індіянському.

Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.

— Його вкрали індіяни під час наскоку!

— Так гадали, — підтвердив Біллі. — Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, — ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.

— І мій батько теж, — гордо промовила Сексон.

— І моя мати, — сказав Біллі не менш гордовито. — Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.

— Моя мати теж звідти, — перебила Сексон. — їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.

Біллі простягнув руку.

— Давайте сюди й свою, голубонько, — мовив він. — Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.

Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.

— Хіба не дивно? — прошепотіла вона. — Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс — усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!

— Мабуть, наші діди всі бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися — нічого не вдієш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!

— Про що це ви? — озвалася раптом Мері.

— Вони в нас швидкі, — зареготався Берт. — Можна подумати, що вже цілий тиждень знайомі.

— О, ми зналися ще багато раніше, — відказала Сексон. — Навіть ще до того, як народилися: наші діди разом переходили прерії.

— А ваші діди сиділи тоді й чекали, щоб для них проклали залізницю та винищили індіян — і тільки опісля завітали до Каліфорнії, — підтримав Біллі свою нову спільницю. — Ми з Сексон — тутешні краяни, з діда-прадіда тутешні! Отак і кажіть, як хто запитає.

— Вже й не знаю… — задьористо й з прихованою досадою відказала Мері. — Мій батько залишився на сході, щоб узяти участь у Громадянській війні. Він був за барабанщика. Тому й прибув так пізно до Каліфорнії.

— А мій батько повернувся назад, щоб узяти участь у тій війні, — не здавалася Сексон.

— І мій також, — докинув Біллі.

Радісно глянули вони одне на одного: між ними знайшовся ще один новий зв’язок.

— От маєш! Вони ж однаково всі померли! — похмуро зауважив Берт. — Хіба не байдуже, де померти — в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усі мертві. А мені начхати — хоч би мій батько й на шибениці помер. Все те дурниці перед вічністю. Осточортіла мені ця балаканина про предків! А до того мій батько і не міг тоді воювати, бо ще й на світі його не було. Він народився за два роки по війні. Зате двох моїх дядьків убито під Гетісбергом — гадаю, що цього досить!

— Звісно, досить! — запевнила Мері.

Бертова рука обвила її стан.

— А ми живі, — і це найголовніше, — сказав він. — Хто мертвий — той мертвий, і хоч ти тут землю гризи, він повік не воскресне.

Мері затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такі бридкі слова. А він на це поцілував її в долоню й ближче прихилився до дівчини.

Веселий брязкіт посуду все голоснішав — публіки в ресторані прибувало. Подекуди лунали уривки пісень, зростали розпалений сміх та вереск дівчат, а за ними потужні вибухи чоловічого сміху, в міру того як розгоралася вічна гра — боротьба між жінкою й чоловіком. Декотрі хлопці були вже напідпитку. З-за сусіднього столика якісь дівчата задьористо гукнули на Біллі. За короткий час почуття власності пустило вже міцні корінці в серці Сексон, і вона ревнивим оком глянула на Біллі, переконавшись, що він для всіх цікавий та привабливий.

— Ну й жахіття! — голосно висловила Мері своє обурення. — Які настирливі! Я їх добре знаю. Жодна порядна дівчина не водиться з ними. Послухайте-но!

— Ой Біле! — вигукнула одна з них, жвава чорнявка. — Сподіваюся, ти мене ще не забув, — ге, Біле?

— Забути таку куріпочку! — галантно озвався Біл. Сексон втішилася тим, що по його обличчі наче промайнуло невдоволення, і ту ж мить її охопила гостра відраза до чорнявої дівчини.

— Підеш танцювати? — не вгавала та.