— І тоді гарячої води нагрію, це теж треба, — докинула Сексон, обережно стягуючи рукав з його покаліченої безпорадної руки.
— Я ж казав тобі, що вони задубіли, — криво всміхнувся Біллі, підносячи руку й роздивляючись на неї прищуленим набряклим оком.
— Посидь почекай, — заявила Сексон. — Я зараз розпалю вогонь і поставлю воду. За хвилинку я повернусь. А тоді роздягну тебе до кінця.
З кухні вона чула, як він щось бубонів сам до себе, і коли вернулася в кімнату, він усе ще приказував:
— Нам треба було грошей, Сексон. Треба було грошей…
Він був не п’яний, це Сексон бачила, і з уривків його напівгарячкової балаканини вона більш-менш зрозуміла, що сталося.
— Я не сподівався такого: це якийсь невідомий боксер з Чикаго. Вони виставили його проти мене. Секретар клубу попередив, що з ним так легко не вийде.
Але я був би виорався з ним, якби мені колишня сила. П’ятнадцять фунтів я стратив, та й не тренувався… багато пив останнім часом, — а від цього ж захекуєшся…
Сексон, скидаючи з нього сорочку, вже не слухала. Як не впізнала вона його обличчя, так не впізнала і його прекрасної мускулястої спини: біла єдвабна шкіра була вся пошарпана, скривавлена й розкраєна поздовжніми і особливо поперечними смугами.
— Де це ти набрався такого? — вразилася вона.
— Це канати… Вже й не пригадаю, скільки разів на них наганявся. Але як же він мені наклав! Ну, та й я йому в печінки в’ївся — він ніяк не міг мене побороти. Я вистояв усі двадцять раундів, і його теж не зле почастував. Бий мене сила божа, коли я не розтрощив йому кілька суглобів на лівій руці… Ось помацай мені голову. Спухла, еге? А скільки разів він лупив мене сюди, — тепер, либонь, уже й шкодує. Але ж і лупив! Ну й лупив! Зроду мені такого не перепадало. Його прізвисько — Чікагське Страхіття. Схиляюся перед ним. Там такий — ну, чисто ведмідь! Та все одно я б його поборов, якби мені давню силу та якби не захекувався. Ой! Ой! Обережно! Як окропом ошпарило!
Сексон саме розстібала його пасок, і рука її мимоволі торкнулася великої — більшої за тарілку — пухлини.
— Це від ударів по нирках, — пояснив Білі. — Він насобачився на цьому, як сам чорт. За кожним клінчем обов’язково частував мене таким ударом. А від того мені зрештою зовсім памороки забило… Я мов очманів. Звісно, це не нокаут, але довго такий побій несила витримувати. Зовсім виснажує.
Коліна Біллі були також геть-чисто побиті й подряпані.
— Шкіра не витримає, коли такий важкий хлопець, як я, раз у раз навколішки гепається, — промовив Біллі. — А смола на полотні ще як кусюча!..
Сльози тремтіли в Сексон на віях, і вона насилу стримувалася, щоб не розридатись над понівеченим тілом її прекрасного, хворого хлопчика.
Коли вона понесла повісити його штани, в кишені брязнули гроші. Біллі покликав її назад і видобув жменю срібла.
— Нам треба було грошей, треба було грошей… — бурмотів він, марно намагаючися порахувати монети; Сексон бачила, що він знову починає марити.
Сексон аж за серце вхопило, коли вона згадала, як цілий тиждень дорікала йому. Зрештою ж цей мужній, кремезний Біллі — тільки хлопчик, її рідний хлопчик! І цю жорстоку, страшну кару він прийняв задля неї, задля їхньої спільної господи, меблів, господарства. Тепер, майже несвідомо, він вибалакав це. Він сказав: «Нам треба було грошей». Отже, все-таки він думав про неї, вона жила в його думках. Тепер, коли його душа була вся, мов на долоні, коли він балакав, наче вві сні, — найдужче турбувала його думка про неї. Нам треба було грошей… Нам!..
Сексон схилилася над Біллі, і рясні сльози покотилися в неї по щоках — ще ніколи, здається, не кохала вона його так, як у цю хвилину.
— Ось порахуй, — прошепотів він, віддаючи їй гроші — сам-бо не міг дати їм ради. — Скільки тут?
— Дев’ятнадцять доларів тридцять п’ять центів.
— Атож… Переможений… дістає двадцять доларів. Довелося почастувати хлопців, та ще на трамвай… Якби виграв, дістав би сотню. Я на неї й сподівався. Це нас трохи підтримало б… Візьми їх і заховай. Все ж таки це краще, ніж нічого.
Він довго не міг заснути через біль, і Сексон година при годині сиділа, схилившись над ним, міняла компреси на синцях і обережно змазувала вмразки горіховим маслом і кремом. Він стогнав, замовкав, а потім знову крізь стогін і хрип виливав наболілу досаду за втрачені гроші й поганьблену гордість. І не так рани щеміли, як ця вражена гордість.
— А все ж він не міг покласти мене. Деколи я так знемагався, що й рук не зводив, і він лупив мене скільки сили. Публіка казилася. Я їм показав, що таке живучість. Часом він лише розгойдував мене, бо ж і я йому трохи завдав гарту. Але ж і кидав він мене теж не раз, — вже й не знаю, скільки разів: усе було, як уві сні…
Наприкінці він мені потроївся в очах, і я не бачив, на котрого нападати, від котрого ухилятися…
Але я його таки ошукав. Коли мені в очах чорніло, коліна підгиналися, а голова крутилася, мов карусель, я все одно не випускав його з клінчу… мабуть, руки суддям і досі ниють, стільки разів вони нас розводили.
Ох, і поторсав же він мене! Ну й поторсав!.. Сексон… де ти? А, ти тут… Мені здалось, я сню… Нехай це буде тобі наука. Я зламав своє слово, пішов на ринг і оце заробив собі. Пам’ятай, не роби так, як я, — не ший на продаж, а то й тобі таке трапиться…
А все-таки я їх усіх ошукав!.. Спочатку на нас двох ставили однаково. За шостим раундом почали ставити на нього вдвічі більше. Мені одразу не пощастило, це було ясно, а все ж він довго не міг покласти мене. За десятим раундом навіть закладалися, що я не протримаюся до перерви. За одинадцятим — що не дотягну до п’ятнадцятого раунду. А я витримав усі двадцять. Але якою ціною, якою ціною!..
Чотири передостанні раунди я був наче вві сні… а все ж тримався на ногах, або схоплювався на восьмій секунді, і знову відбивався, прикривався, ухилявся… Не знаю вже, що й робив, але якось викручувався, бо ж не дався йому на поталу. А що було між тринадцятим і вісімнадцятим раундом, коли він мене звалив ударом по голові, — я й зовсім не пригадаю…